Під час розгляду скарг на порушення прав ЛГБТ суди мають керуватися міжнародними договорами – правозахисники
Українські суди під час розгляду скарг на порушення прав представників ЛГБТ-спільноти мають керуватися міжнародними та регіональними договорами, ратифікованими Верховною Радою. Ці документи повинні мати більшу юридичну силу щодо всіх інших актів національного законодавства.
Як передає кореспондент Центру інформації про права людини, про це йдеться в пілотному дослідженні “Доступ до правосуддя ЛГБТ-спільноти в Україні”, презентованому 12 червня.
Дослідження протягом першої половини 2018 року проводила громадська організація “КиївПрайд”. Воно складалося з кабінетної та польової частини. В рамках кабінетного дослідження відбулося вивчення міжнародних правових актів, положень та інформативних повідомлень щодо ЛГБТІ-питань.
Так, стаття 19 Закону України “Про міжнародні договори України” прямо вказує: “Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору”.
Таким чином, наголошують автори дослідження, українські судді та інші учасники судового процесу мають пам’ятати, що в разі виявлення колізії між актом національного законодавства і положеннями ратифікованого договору, пріоритет має бути наданий останньому.
Так, наприклад, ст. 212 Сімейного кодексу забороняє усиновлення дітей особами, які, згідно з чинним наказом Міністерства охорони здоров’я, мають, зокрема, “розлад статевої ідентичності – транссексуалізм”.
Але в суді можна довести дискримінаційність цього обмеження, керуючись міжнародними та регіональними нормами.
Правозахисники також наголошують: праволюдинний підхід (human rights approach) вимагає того, аби відповідні положення виступали головним орієнтиром у роботі судових і правоохоронних органів, незалежно від того, чи ратифіковано той чи інший конкретний документ.
Автори дослідження рекомендують українським судам орієнтуватися на рішення таких міжнародних інституцій, як Комітет ООН, Європейський суд з прав людини, Суд справедливості Європейського Союзу. Оскільки практика цих інституцій показує механізми втілення тих чи інших положень міжнародних і регіональних документів, надає уявлення про правильне розуміння і сферу дії.
Водночас правозахисники вказують на недосконалість національного антидискримінаційного законодавства та законодавчі прогалини, які унеможливлюють належний захист прав ЛГБТІ-людей.
Необхідні законодавчі зміни відображені як заходи в затвердженому Кабміном Плані дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини до 2020 року. Але виконання більшості заходів невиправдано затягується.
Так, уже другий рік перебуває в “підвішеному” стані питання необхідності вдосконалення положень Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за злочини з мотивів ненависті та нетерпимості, у тому числі за ознакою сексуальної орієнтації.
Серед причин затягування правозахисники називають відсутність у виконавців цього заходу – Мінюсту, МВС та Національної поліції – єдиного бачення стосовно змін до ККУ.
