Уроки нацистської Німеччини

Неподалік Берліна діє музей "Будинок Ванзейської конференції". На вигляд — скромна, але добротна будівля з розкішним парком та виходом до озера. Тут зібрано унікальні свідчення, як у нацистській Німеччині чітко за планом вирішувалося "єврейське питання".

Ще на початку ХХ ст. будинок на озері Ванзеє привернув увагу німецької верхівки. Тут відпочивали та підліковували нерви воїни Третього Рейху. Тут же — в абсолютній таємниці — 20 січня 1942 р. пройшла так звана Ванзейська конференція. На ній жменька молодих, освічених, амбітних чоловіків визначала долі мільйони людей...

У музеї мене зустрічає асистентка просвітницьких програм Тетяна Маникіна. Коли слухала її, не покидало моторошне відчуття: феномен нацистської Німеччини уважно вивчали тільки ті, хто розв'язує війни. На жаль, побували не на тих уроках.

І в нинішній війні в Україні діють за "інструкцією": пошук ворога, пропаганда, дискримінація і мова ворожнечі, дозвіл на вбивство і, зрештою, масове вбивство...

Хто написав чотири мільйони доносів?

З пропагандою в нацистській Німеччині успішно справлялася газета "Дер Штюрмер", що виходила з 1923-го по 1945 р. Звісно, такого штибу газета була не одна, але цинічніше видання годі було знайти.

У кожному випуску газети публікувалося висловлювання Генріха фон Трейчке "Євреї — наше нещастя". Під редакторством Юліуса Штрейхера в "Дер Штюрмер" виходили статті, карикатури, які у всіх нещастях звинувачували євреїв, а також комуністів, католиків та інших "ворогів" Рейху.

Що цікаво — по всій Німеччині стояли вітрини зі свіжими випусками газети. Її безкоштовно читали всі охочі. Інколи біля цих вітрин чатували постові, які стежили за тим, щоб вітрину не розбили й не вкрали газету.

У кожному випуску "Дер Штюрмер" публікувалися листи читачів, які надсилали історії-страхіття про євреїв.

"Читаєш ці листи — й складається враження, що їх написала одна людина. Наприклад, головний редактор Юліус строчив уночі... Нічого подібного. Зберігся архів "Дер Штюрмер" з оригіналами цих листів, які з усієї Німеччини надходили до редакції. Усе це писали читачі, доносили на своїх сусідів. Доноси, своєю чергою, перевірялися й мали продовження... Пригадується вислів Довлатова: звичайно ж, Сталін — жахлива людина, але хто написав чотири мільйони доносів..." — розповідає Тетяна.

До слова, Юліус Штрейхер — єдиний журналіст, засуджений на Нюрнберзькому процесі до смертної кари.

Від бойкоту, приниження і дискримінації — до вбивства

У Німеччині пропаганда тільки набирала обертів. Єврейським магазинам оголошуються бойкоти, які ще підтримують не всі. У 1935 р. запроваджуються "нюрнберзькі закони", що закріплюють політику дискримінації та ксенофобії. Євреї були позбавлені прав громадянства, втратили право працювати на державній службі, мати власний бізнес, брати шлюб з німцями (німкенями) й отримувати освіту в державних навчальних закладах. Їхні власність і підприємства реєструвалися та піддавалися конфіскації.

До речі, 1933 р. в Німеччині проживало близько 500 тис. євреїв, що становило менше одного відсотка від загальної кількості населення. Євреї говорили німецькою, вивчали німецьку історію і культуру, пишалися країною. Вони були більше німцями, ніж євреями. І коли пізніше постало питання, куди втікати від жорстокості й смерті, євреї щиро не розуміли, навіщо: їхня домівка тут, у рідній Німеччині...

"Кришталева ніч" 1938 р. пройшла з великим "успіхом" — усією країною прокотилися погроми, горіли синагоги та молитовні кімнати, розбивалися вікна магазинів... Тільки офіційно вбитих — 100 осіб. З неофіційних даних — доведених до самогубства та вбитих налічувалося близько 500 людей.

У 1938 р. єврейським дітям заборонено відвідувати школи, — для них створені спеціальні навчальні заклади. Багато євреїв втратили роботу. Щоб якось вижити і прогодувати сім'ю, вони звертаються в пункти так званої "зимової допомоги", куди співчуваючі німці жертвують гроші, одяг, їжу. Єврейські родини стали замислюватися про втечу з Німеччини. Таке рішення дорого коштувало. І чим багатші були сім'ї — тим більше мусили за це заплатити. Бідні євреї могли сподіватися лише на благодійні фонди, зокрема на допомогу зі США та Великої Британії.

Остаточне вирішення

До речі, "єврейське" питання вирішили ще задовго до Ванзейської конференції. Присутні лише остаточно розділили зони відповідальності й домовилися про злагодженість дій.

Скромний список учасників — 15 осіб. Усі досить молоді, практично всі — з вищою освітою, чимало докторів наук. Ключова фігура конференції — Адольф Ейхман, завідувач 4-го відділу гестапо. Був присутній також шеф гестапо Генріх Мюллер. Рейнгард Гейдріх — організатор конференції, права рука Адольфа Гітлера. Від міністерства закордонних справ — заступник державного секретаря Мартін Лютер. А також доктор Роланд Фрейзлер з міністерства юстиції. Решта учасників — представники міністерства внутрішніх справ і міністерств окупованих територій.

"Гітлер і Гіммлер давно вже все вирішили, і в їхній присутності тут не було потреби", — пояснила Тетяна.

Що відбувалося на конференції, стало відомо зовсім випадково, коли в 1947 р. працювали з архівом міністерства закордонних справ Німеччини. Серед папок виявили два пожовклих непримітних аркуші, — на них стояв штамп "Цілком таємно" і номер протоколу. Учасник конференції Мартін Лютер зберігав усі документи, пов'язані з його роботою.

"Тоді горіли гори документів. А цей зберігся випадково — і не просто протокол зустрічі, а й запрошення. Згідно з цими документами, конференція тривала недовго... Учасникам постійно підносили коньяк. За ті півтори години, що тривала зустріч, учасники поступово напивалися й говорили абсолютно відверто. І говорили не те, що написано в протоколі..." — розповідає Тетяна.

Вона ж знайомить мене з документами. Протокол зустрічі писався так званою езопівською мовою, і вів його Адольф Ейхман.

"Ейхман був дуже незадоволений. Він сам про це розповідав на суді в Єрусалимі в 1961 р. Незадоволений через те, що його начальник, Гейдріх, змушував кілька разів переписувати текст. Ейхман мусив щоразу змінювати формулювання.

Так, замість слова "депортація" використовувалося слово "евакуація". Замість "вбивство" — вислів "спеціальне обходження". А для "смерті від голоду чи від хвороби" використовувався вислів "смерть природним шляхом", — продовжує моя співрозмовниця.

Тетяна звертає мою увагу на те, що більшість учасників мали юридичну освіту і чудово знали, які закони порушують.

Відповідно до протоколу, близько години говорив Гейдріх. Зокрема про те, що відбувалося до Ванзейської конференції і які в них плани. Він говорив, що "евакуація євреїв" із земель Рейху проходить дуже успішно, і це поповнило скарбницю Рейху приблизно на 10 млн дол. Але, у зв'язку з відкриттям нових можливостей на сході, слід розпочати "евакуацію" євреїв там...

Планового характеру вбивства євреїв та опонентів націонал-соціалістів набрали з 1941 р., з приходом нацистів на територію Радянського Союзу. Було створено спецгрупи, які йшли за військами і знищували, як вони казали, жидобільшовиків. Хоча серед убитих більшовиків було не так багато.

Під "єврейську" чистку потрапляло чимало інших категорій населення. У табори смерті масово відправляли також сінті й рома. Ще одну численну групу становили гомосексуали: вони йшли "проти Бога", не народжували дітей, — а для війни потрібні солдати. Жертвами евтаназії ставали й люди з інвалідністю, навіть якщо в їхніх жилах текла "арійська" кров.

Задоволений, викурив сигару...

Задовго до конференції Гітлер просив скласти список країн і вказати при цьому кількість тамтешніх євреїв.

"Це була дуже тяжка робота, Ейхман через це постійно скаржився, та все ж список скласти змогли. Прискіпливо точно: від Радянського Союзу, де проживало близько 5 млн євреїв, до Албанії, де їх налічувалося всього 200 осіб. Будь-яка кількість мала значення. Усі разом — понад 11 млн євреїв Європи... Як відомо, встигли виконати план наполовину — 6 млн убитих, серед них — 1 млн єврейських дітей..." — Тетяна на хвильку замовкла, а потім продовжила: "Власне, проти цих жахливих планів ніхто з учасників не заперечував. Вони, очевидно, мовчки погоджувалися. Єдине, з приводу чого почалися суперечки, — через "напівкровок".

Для вбивства такої кількості людей потрібно було знайти якісь прості й дешеві способи. Спочатку, і про це теж ішлося на конференції, використовували "газен-ваген". Подейкували, що один офіцер СС, напившись, заснув у своїй машині і мало не помер від газу. Ця історія "надихнула" створити вантажівку смерті, в кузов якої підводилася вихлопна труба. Винахід певний час використовували, але потім визнали "неефективним".

"Скільки могло увійти в цей кузов — 20–40 осіб? Усе це тривало дуже довго... люди кричали, що було теж дуже далеко чути. Йшла природна реакція на отруєння, організм очищався…", — продовжувала Тетяна.

Згідно з протоколом, доктор Йозеф Бюлер запропонував почати "евакуацію" євреїв з території Польщі: зручна транспортна розв'язка і недалеко від Німеччини. І саме там євреїв так багато, що це створює загрозу "епідемії". Його активно підтримали.

Учасники напивалися і вже не добирали слів. А потім розійшлися. Залишилися Мюллер і Гейдріх. У тісне дружнє коло запросили Ейхмана. Викурили по сигарі.

"Ейхман на суді розповідав, що він ще ніколи не бачив Гейдріха таким задоволеним, як тоді. Знаковий жест: добре виконали роботу", — сказала Тетяна.

Хто й навіщо робив фотографії?

У музеї безліч фотографій. На деяких — моторошні сцени вбивств. Не треба бути хорошим фотографом, щоб зрозуміти, що зроблені вони таємно, можливо — на рівні кишені, без "правильних" ракурсів.

"Хто й навіщо робив ці фотографії? Адже фільмувати сцени екзекуцій було заборонено. Невже спрацьовувало відчуття: те, що відбувається навколо, — поза межею людяності?" — прокоментувала Тетяна.

Асистентка зупинилася на кілька хвилин біля однієї світлини, зробленої у Прибалтиці. "Білявий чоловік протягом години вбив 66 євреїв цієї залізною палицею, не витративши при цьому жодного патрона. Люди у формі стоять осторонь, а євреїв убивають люди в цивільному. Були й такі, що казали: "Та не треба мені грошей, я цих євреїв і так ..." — мовить Тетяна далі.

Цікаво, що в музеї висить фотографія німецького майора, який, отримавши розпорядження вбити євреїв у якомусь містечку, відмовився виконувати наказ. Він перекрив міст, який вів до цього містечка, і допоміг євреям врятуватися.

"Мене часто запитують: а що робили з солдатами, котрі відмовлялися виконувати наказ? Їх теж розстрілювали? Насправді… нічого. Цей майор отримав папірець поштою, в якому повідомлялося: після війни ми з вами розберемося, а поки що ця справа відкладається. Причому не було ні пониження в чині, ні навіть якоїсь догани. Воєначальники не сумнівалися: не хочеш ти, цей наказ виконає хтось інший…" 

Діти

У музеї випадково потрапила на шкільний урок. Після короткої екскурсії учнів ділять на міні-групи, і вони вибирають для обговорення фотографію, документ чи будь-який інший експонат.

Я дивилася на школярів і думала, що вони, очевидно, вже правнуки німецьких солдатів, і, можливо, навіть є правнуки євреїв. І тих, хто обслуговував війну, і тих, хто допомагав рятувати людей, і тих, хто мовчки спостерігав за вбивствами…

Групка учнів жваво сперечалася. В їхніх очах читався інтерес до історії, хлопці й дівчатка шукали відповіді. Мені ж подумалося: якби ті, хто розв'язує війни, свого часу побували на такому уроці в музеї "Будинок Ванзейської конференції"... Хтозна, може війни в Україні не було б.

Матеріал підготовлено в рамках семінару "Геноцид європейських євреїв — історія та пам'ять" за підтримки "Будинку Ванзейської конференції" і Єврейського фонду в Україні.

"Дзеркало тижня"

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: Німеччина Der Stürmer Юліус Штрейхер Кришталева ніч Адольф Ейхман гестапо Генріх Мюллер Рейнгард Гейдріх журналіст дискримінація ксенофобія
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини