Аксана Філіпішина: Почніть поважати всіх людей – тоді дослухатись до дітей стане набагато легше

Сьогодні, 1 червня, у світі відзначають День захисту дітей. У країні ось уже чотири роки проходять суттєві реформи в різних сферах життя, які впливають не лише на дорослих, але й на 7 мільйонів українських дітей.

Центр інформації про права людини поговорив із представницею Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з дотримання прав дитини та сім'ї Аксаною Філіпішиною про те, як сьогодні держава піклується про майбутнє покоління, а також про те, чому толерантність, яка є найменш важливою цінністю для українців, прямо пов’язана з дотриманням прав дитини.   

– Пані Аксано, скажіть, які права дитини порушуються сьогодні найбільше в Україні?

Складно відповісти однозначно, але я вважаю, що право на достатній життєвий рівень порушується найбільше. Економічна криза, ситуація в Криму та на Донбасі має свій негативний вплив на соціальний захист. За чотири роки скоротили виплати сім’ям з дітьми, припинена допомога із догляду за дитиною до 3-х років, стали прив’язані до сукупного доходу сім’ї виплати одиноким матерям, а малозабезпечені сім’ї мають нові умови для отримання допомоги. Статистика свідчить, що кожну сьому дитину в Україні виховують у багатодітній сім’ї, а отже, від переліченого страждає більше мільйона дітей.

Серйозною залишається проблема з насильством щодо дітей, адже в нас досі немає культури поваги до їхньої думки. Дорослі не розглядають дітей як рівноправних партнерів, яких потрібно слухати. На думку дітей, з якими я регулярно спілкуюсь, кожен другий неповнолітній в країні стає жертвою різних форм насилля. Це не відображено в офіційній статистиці, яка не змінюється вже багато років, адже уповноважені органи не фіксують більше 600 таких випадків на рік. Це свідчить лише про недовіру до них. 

Складною також є ситуація в сільській місцевості, де доступ до шкіл, дитячих садків та інших послуг ускладнений інфраструктурними проблемами. Також у таких районах не завжди є автобуси, а приватні перевізники не погоджуються возити дітей бездоріжжям. Буває також, що перевізники відмовляють у проїзді дітям-сиротам та дітям з багатодітних сімей, адже просто не отримують компенсацій з місцевих бюджетів.

Перевізники не погоджуються возити дітей бездоріжжям

Нещодавно в Україні презентували дослідження "Голоси дітей", підготовлене спільно з підлітками. Дані говорять про те, що діти готові розмовляти про свої права. А от чи готові дорослі їх почути? 

– Діти завжди готові говорити про свої права, але сьогодні вони живуть в епоху дуже динамічних реформ, які реалізуються одночасно. Дорослі, на жаль, не аналізують вплив цих змін. Я вже дуже давно не чула інформації від міністерств, щоб вони сідали та обговорювали ризики, пов’язані із впровадженням реформ. Кожне з відомств рухається у своєму напрямку, а тому говорити про дітоцентризм в Україні ми поки не можемо. Я впевнена, що чиновники готові слухати дітей, але зрозуміло, що це не питання окремого міністерства чи служби, бо права дітей є всюди. 

Чиновники готові слухати дітей, але це не питання окремого міністерства

Обов’язково треба формувати серед дорослих усвідомлення, що враховувати думку дитини – надзвичайно важливо. Зрозуміло, що ця думка не є істиною в останній інстанції, а діти не завжди можуть повністю усвідомлювати всі ризики. Колись я працювала в школі-інтернаті, де переважна кількість дітей була позбавлена батьківської опіки. Мені здається, що, якщо б на суді про, наприклад, позбавлення батьківських прав у дитини спитали, чи треба позбавити маму чи батька прав, вона б відповіла "ні". Але це не значить, що таке рішення відповідає найкращим інтересам дитини. Тому тут треба знаходити баланс. 

Конфлікт на сході України дуже сильно вплинув на права дітей у державі. Окрім проблем з безпекою, там є безліч інших. На вашу думку, чи достатньо робить держава для їх вирішення?

Коли я говорю про ситуацію на Донбасі, то хочеться зробити довгу-довгу паузу. Я усвідомлюю, що можу наразитися на певну критику, адже добре розумію, що розмірковувати, знаходячись у кріслі в Києві, – легко. На мою думку, найбільші проколи в питанні дітей на сході допустили ще у 2014 році. Це моє глибоке переконання.

Якщо б тоді спрацював центр, то ситуація сьогодні була б іншою. У Офісі ми почали бити на сполох одразу, коли з’явилась інформація про озброєних людей. Мені здається, що ми були останніми, хто спілкувався з відповідними службами в Криму та на Донбасі. Наші заклики щодо розробки планів евакуації дітей ігнорували чи просто відповідали: "Все нормально!" Розумієте, у нас така ментальність: спочатку ми створюємо проблеми, героїчно їх долаємо, а потім звітуємо.

Якщо говорити про те, що зробили для вирішення проблем дітей на сході, то більш-менш мені подобається ситуація в галузі освіти. У міністерстві зробили багато, щоб діти мали доступ до шкіл, але якщо говорити про безпеку, то там багато проблем. Освітні заклади досі залишаються на небезпечній відстані від обстрілів, а наші діти продовжують грати снарядами та отримувати каліцтва. 

– Чи фіксуєте ви якісь зміни на Донбасі?

– Зараз дітей там побільшало, а це говорить про те, що сім’ї  повертаються, незважаючи на небезпеку, адже держава не надала їм ніяких гарантій тут. Я розумію кожну людину, проте чи відповідально приймати такі рішення за дитину? 

У мене є дуже показова історія про дотримання прав дітей на сході. Вже сім місяців ми в Офісі піклуємось про 14-річного хлопця з Донецька, який до 2016 року мешкав разом з бабусею. Ми не знаємо, як вони вижили в перший час, адже ніякої допомоги держава їм не виділяла. Два роки тому бабуся загинула і дитиною почала опікуватись одна сім’я. За весь цей час вони разом пройшли всі кола бюрократичного пекла: спочатку довго оформлювали документи, адже хлопець був без українського паспорта, потім домовлялись щодо дистанційного навчання та реєстрації на ЗНО. А для того, аби він зміг спокійно переїхати через блокпост без документів, нам довелось бути наполегливими з відповідними соціальними службами, щоб вони просто почали виконувати свою роботу та захищати його інтереси.

– В Україні діти стикаються з небезпекою не тільки на сході. Останнім часом медіа почали активніше говорити про булінг та наслідки цькувань у школах. Скажіть, а чи роблять щось чиновники для того, щоб діти відчували себе захищеними в освітніх закладах?

– Я розумію, що питання булінгу надзвичайно складне. З цим погоджуються і дорослі, і діти, з якими я спілкуюсь. Ви запитали, що робить держава для вирішення цього питання, але тоді я запитаю у вас, а наскільки на державному рівні треба втручатись у цей процес? У законах уже прописано, що насильство щодо дитини неприпустиме.

Мені здається, що тут питання в сигналах, які отримує суспільство. Подивіться, наприклад, на засідання парламенту, де навіть дрібні політичні суперечки можуть викликати непомірно жорстокі реакції, а це бачать люди. Булінг – це наслідок. У нас, на жаль, ніхто не говорить про те, що людина є найвищою цінністю в державі.

Подивіться на засідання парламенту, де навіть дрібні політичні суперечки можуть викликати непомірно жорстокі реакції

Я знаю, що зі мною не погодяться багато експертів, але, на мою думку, питання цькування також тісно пов’язане з терпимістю до проявів порушення прав людини, які мають закінчуватись покаранням.

Подивіться на висвітлення подібних історій на телебаченні. Минулого року було багато ток-шоу з дітьми, які пережили цькування та фізичне насильство, але що відбувається на екранах: дорослі замість того, щоб підтримати жертву булінгу, говорять їй про те, що вона має вибачити своїх кривдників. Звісно, нікому не цікаві судові процеси після ефірів, а тому складається враження безкарності, яке тільки підсилює жагу до насилля.

– Що би ви порадили робити людям, які бачать прояви насильства?

По-перше, зрозуміти, що це не питання стукацтва, а питання нетерпимості до проявів порушення прав людини. Якщо ви стали свідком такої ситуації, то треба повідомити про це поліції. Я тішуся, що останнім часом до нас приходить більше звернень від громадян, які помічають такі порушення, але тут є один нюанс – це не питання юрисдикції Уповноваженого. Люди в Україні не знають, куди звертатись із такими проблемами на місцях. Чесно, історії, які інколи проходять крізь нас, тягнуть на бестселер. Зараз у мене є надія на новий закон, який визнає, що дитина, яка була свідком домашнього насильства, є жертвою.

Останнім часом в Україні почастішали розмови про так звану "пропаганду гомосексуалізму". Місцеві ради навіть звертаються до президента, аби він втрутився в це питання. Ініціатори таких звернень говорять про захист прав дітей.  Як, на вашу думку, такі ініціативи можуть вплинути на них та чи можна розповідати про секс у школі?

 Не просто можна, а потрібно. Але в який спосіб? У якій формі? Ви зачепили за живе, бо наразі в Україні ми спостерігаємо ситуацію, коли йде підміна прав людини красивими гаслами на захист "традиційних цінностей". Ми забуваємо, що у всіх людей є права, а тому ми маємо їх поважати та розуміти. Темою так званої пропаганди ми зачепили головну проблему – реальний провал державної сімейної політики. На мою думку, це паралельні питання, які змішали у вінегрет.

В Україні ми спостерігаємо ситуацію, коли йде підміна прав людини красивими гаслами на захист "традиційних цінностей"

Нещодавно я отримала у Facebook запрошення на марш за сімейні цінності, натиснула "зацікавлена", але потім зайшла до опису події. Чесно, я б із задоволенням взяла участь у такому марші, але якщо б там реально говорили про проблеми сімей в Україні, а не про заборони та втручання в життя інших людей. 

В Україні відсутня виважена та комплексна думка щодо захисту сімей з дітьми та формування відповідального батьківства. Я не пам’ятаю, коли востаннє міністр соціальної політики говорив на цю тему. Українці знаходяться у вакуумі та концентрують свою увагу на речах, які не мають нічого спільного з вихованням. Усім зрозуміло, що в суспільстві є такі люди (ЛГБТ – ред.), і вони не перестануть існувати, якщо ми закриємо очі. Безкінечно держава не зможе ігнорувати їх, а тому доведеться визнати та гарантувати їхні права, які є такими ж, як у кожного громадянина.  

За останні роки у світі з’явилась велика кількість пристроїв та способів стеження за дітьми. Це, на думку розробників, має допомогти батькам не хвилюватись щодо їхньої безпеки. Де проходить межа між приватністю дитини та її безпекою? Та як не перейти цю межу?  

– У мене двоє дітей, але я не знаю (сміється). Думаю, що якщо змоделювати ситуацію адекватних батьків, які не просто живуть у паралельному від дитини світі і формально підходять до виховання, то цього питання не існуватиме. Я й сама контролювала своїх дітей. В нашій сім’ї є одна історія. У п’ятому класі мій син вступив до ліцею, а тому йому доводилось їздити самому на заняття. Я дуже добре пам’ятаю, що розмовляла з ним щодо його безпеки і думала, що в нас дуже довірливі стосунки. Він з дитинства проявляв доросле ставлення до життя і завжди виконував мої прохання. Так от, одного разу я відпустила його самого до ліцею, але наполягала на тому, щоб він обрав безпечний шлях, який не проходив уздовж великого парку. Звісно, серце підказувало мені, що щось може піти не так, а тому я вирішила прослідкувати за ним. Якщо ви думаєте, що він виконав моє прохання та пішов безпечним шляхом, то ви помиляєтесь (сміється). Під кожний випадок солому не підстелиш, а тому батькам я би порадила покладатись на інтуїцію і більше говорити з дітьми. Тоді ви відчуєте, якщо щось буде негаразд.

– Ми вже говорили про реформи, які активно впроваджують в Україні, а також про ризики, які чиновники не прораховують. Останньою гучною реформою стали зміни в процедурі зарахування до першого класу. Нещодавно ви розповідали, що отримували звернення від громадян, які жалілись на нові правила. Розкажіть, що говорять люди? Чим вони не задоволені?

– Ці звернення поодинокі. Я не можу говорити про пряму дискримінацію, пов’язану з неможливістю реалізувати свої права через відсутність прописки. Якщо говорити про дітей, то ми ще давно висували претензії до Міністерства освіти з цього приводу. Законодавча норма, на яку ми посилались, говорить про принцип "школа до дитини", а не навпаки. Через недолугу, а по-іншому я не можу її назвати, державну політику страждають люди. Ми будуємо нові мікрорайони, куди їдуть жити молоді сім’ї з дітьми, але не будуємо там школи та дитячі садки, тому реалізувати свої права вони не можуть.

За гаслами про усунення корупційної складової з’явились нові виклики: фіктивні документи про прописку, договори оренди. Я розумію, що в Україні хочуть урівняти всі школи, але ми спочатку прийняли серйозне рішення, а вже потім почали думати про наслідки. 

Ми моніторимо ситуацію із зарахуванням у школу в 12 закладах Києва. Керівники там говорять про своє занепокоєння, адже місць не вистачає навіть для дітей з першої черги. Що робити тим, хто не встиг?

– Майже в кожній відповіді ви говорите про те, що в Україні немає поваги до думки дітей. Дорослі сприймають їх як таких, що не можуть думати, вирішувати, аналізувати. Скажіть, як наростити цю повагу? 

Це має стати модним. У медіа треба більше показувати людей, які дослухаються до дітей. Коли вони будуть всюди в нашому житті, тоді ця ситуація зміниться. Спілкуючись із підлітками в поїздках, я бачу, що вони здатні до аналітики, прийняття рішень та об’єктивного розуміння сьогочасних проблем. Для дорослих це може стати великим відкриттям. Треба почати поважати всіх людей, незалежно від віку, статі, сімейного стану, сексуальної орієнтації чи будь-якої іншої відмінності, тоді дослухатись до дітей стане набагато легше.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини