Анастасія. “Людям ані з того, ані з іншого боку не потрібна війна”

Анастасія знає, щоб там не сталося, найважливіше, що в безпеці діти. Жінка вдячна, що є дах над головою. Мріє про власне житло, і точно знає, що варто жити для радості й щастя.

Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.

Ми жили в Луганську, в чудовому місті. У нас була квартира двокімнатна з гарним ремонтом й #улюблене місце – це мій сад, звісно. Там у мене гамак висів, купа квітів, весною прилітав шпак. І ми сиділи на ґанку, пили чай та слухали шпака. Це було якщо не райське, то дуже близьке до цього місце.

Коли почалася перша хвиля мобілізації, в нашій школі #забрали кожного четвертого тата. Вони досі воюють, хтось уже не повернеться. Говорити, що з Донбасу ніхто не служить, – це зовсім неправильно.

Ми виїхали тому, що за нашим будинком – стіна заводу, на території якого вже стояло щось і літало над нашим дахом. І коли #дітям лячно стало на вулицю виходити, тому що літали літаки і завивали сирени, – ми подивились один на одного і зрозуміли, що треба брати квитки і їхати.

Ми приїхали сюди влітку [в Хмельницький], сподіваючись на те, що в когось здоровий глузд таки візьме гору і це все ненадовго. І перший місяць-два ми жили #з надією, що це буде лише довга відпустка.

Житло дали в гуртожитку. Нам пощастило – гуртожиток з ремонтом. Поруч, я знаю, гуртожиток – я в ньому жила 15 років тому, коли студенткою приїхала на конференцію. І ще тоді я жахалася, які там страшні умови. І переселенці живуть у таких умовах. Але #те, що їхні діти у безпеці, – перекриває все.

Найбільше хвилює #нерозуміння з боку тих, хто там залишився, особливо зараз, коли ніякої інформації ззовні  вони не отримують, тільки місцеву. Люди, з якими ми спілкувались тісно й близько, телефонують і кажуть такі речі, що просто на вуха не натягнеш. Це найважче. Я розумію, що вони не винні у тому, що так думають. Якщо людині сто разів сказати щось – вона у це повірить. І мені прикро, що нічого не робиться, щоб виправити цю ситуацію.

Зараз #у нас є такий теплий, дружній клуб, який організовувався як дитячий, але потім ми вирішили зробити його сімейним. Діти в школі, прийшли, поїли, але всі зайняті своїми турботами, максимум – подивились телевізор разом і все.  А спілкування, спільної діяльності в сім’ї немає. Тому ми перейшли у такий формат, і наші батьки також проводять заняття. Для чого ж ми живемо? Для радості і щастя. 

Я раніше #не думала, що це може бути мрією – прийняти ванну. У нас душ, я вже вісім місяців не приймаю ванну. А щодо глобальних бажань, гуртожиток – це добре, але хотілось би своє житло.

Держслужби не телефонють мені. Вони вчиняють хитріше – #дають мій номер телефону, кажучи переселенцям: “Зрозуміло, що у вас проблеми, але ми вам допомогти не можемо, тому ось вам телефон, телефонуйте – ця людина чим зможе, допоможе”. Хоча вони навіть не питали мого дозволу. Я звичайно не проти, як можу, допомагаю, але дійшло вже до цього. Я наче жабка, яку кинули в молоко. Лапки догори або ж збивай масло. Ось я і збиваю масло.

Різні люди, #різні стереотипи. Є люди, котрі розуміють, що ми потрапили в складну життєву ситуацію, тобто у них є стереотип, що ми постійно потребуємо допомоги й отримуємо її. Існує й інший стереотип, не без допомоги ЗМІ, що ось “ці люди принесли війну в нашу країну”, і взагалі ставлення негативне.            

Мені розповідали історію, це було в Луганській області, на кордоні двох блокпостів. Хлопці з того та іншого боку, поки не було обстрілів спілкувалися, грали у футбол, якось одне одному допомагали. І коли обстріли почались, #вони один одному телефонували і казали: “Ми починаємо, хто не сховався – ми не винні”. І вони, коли лишали блокпост, хлопці зі сторони “ЛНР” допомогли їм вийти, тому що поля були заміновані. Є такі ситуації, і хлопці бачать, що не все так однозначно, як говорять ЗМІ. Життя – не чорне, не біле, а різнокольорове, тому не варто будувати висновки тільки за телебаченням. Мені здається, що ця історія про те, що людям ані з того, ані з іншого боку не потрібна війна.

Історія Анастасії представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото Дани Верстак та із сімейного архіву.