Бар’єри на шляху

Поріг, який більшість переступає з легкістю, для 10 % людей нашої планети – складне випробування. Але якщо в Європі філософію універсального дизайну почали запроваджувати ще на початку 20-го століття, то в Україні для незрячих і для людей на візку досі залишаються закритими переважна більшість громадських місць.

Доступність до і після "Євро-2012" 

В УЄФА підрахували: тільки у Європі понад 500 тисяч активних вболівальників футболу мають інвалідність. Тож, коли у Великобританії вирішували, що "Євро-2012" проведуть у нас, вже тоді наголосили: інфраструктуру для людей із обмеженими можливостями в Україні потрібно поліпшувати. Зокрема, у загальну концепцію соціального проекту "EURO 2012: Respect Inclusion – Football with No Limits" увійшла перевірка міських об’єктів й транспорту.

"Національна асамблея інвалідів України" як один із партнерів УЄФА майже 2 роки проводила моніторинг міст, підготувала 215 волонтерів, які навчали персонал супроводу інвалідів, особливо в транспортних інфраструктурах", – розповідає Валерій Сушкевич, президент Національного комітету спорту інвалідів України, голова Національної Асамблеї інвалідів України (НАІУ).

Чи не найбільш дієвий захід – проведення всеукраїнського конкурсу "Заклад без бар'єрів", що показав готовність чи, радше, неготовність українських міст приймати вболівальників із особливими потребами.

Доступність 1100 закладів, серед яких стадіони, аеропорти, залізниці, медичні об’єкти, заклади харчування, готелі тощо, перевірили на собі інваліди-волонтери. Дані вражають: у Києві доступний тільки один заклад культури – Київський Академічний театр ляльок, у Донецьку – взагалі немає. У Львові ж, який славиться своїми оригінальними закладами харчування, для людей з інвалідністю не доступний жоден такий заклад.

Не краща ситуація з медичними об’єктами, адже серед 120 доступні для людей з інвалідністю тільки 27 закладів, із 450 закладів споживчого ринку та послуг – 95.

Дивує те, що навіть ті об’єкти, які будувались спеціально до "Євро-2012" для осіб з обмеженими можливостями - не зовсім зручні. "Під час матчів на новому стадіоні "Арена-Львів" було дуже багато людей з інвалідністю, і всі казали, що їм там досить комфортно. Непогано зроблені туалети, все акуратно, правда, чомусь двері на защіпку не закриваються", – розповідає Ярослав Грибальський, голова Львівського відділення Фонду реабілітації інвалідів.

На НСК "Олімпійський", за словами інвалідів, їхні місця незручні та мають обмежену видимість. І сам стадіон за всіма критеріями виявився найгіршим, хоча державних грошей у нього вкладено найбільше.

Також не знайшлось порівняно невеликих коштів для закупівлі амбуліфтів – спеціальних пристроїв для комфортного транспортування людей з особливими потребами в аеропортах.

"Напередодні побував у всіх аеропортах, і усі керівники областей і міст пообіцяли, що амбуліфти будуть. Сьогодні амбуліфти є тільки в Києві і Львові. На Донецьк і Харків не закупили, – розповідає Валерій Сушкевич. – Натомість інваліди-іноземці, що масово приїздять у Крим на оздоровлення, обурюються: як так можна було з нас познущатись: той амбуліфт, який завжди обслуговував пасажирів у Сімферополі, забрали у Харків на час проведення матчів".

Виникає цілком логічне запитання: чому не знайшлось двохсот тисяч євро на закупівлю ліфту, коли на саму футбольну подію, за офіційними даними, витратили 40 мільярдів?

Зрештою, ті іноземці з інвалідністю, які відвідували Україну раніше, визнали позитивні зрушення в інфраструктурі. Проте ті, хто приїхали вперше, резюмували, що міста України не відповідають стандартам європейських міст.

 Проблемні місця і міста

Зрештою, футболу все-таки вдалося хоч не подолати, то бодай привернути увагу громадськості до бар’єрів, з якими щодня зіштовхуються люди з обмеженими можливостями.

Найбільше проблем створюють бордюри на пішохідних переходах – зависокі й незручні для людей на візку. "Дуже часто трапляється, коли з одного боку дороги понижений бордюр начебто є, з відповідним ухилом, а перейшовши на інший кінець – зауважую, що пониження немає", – розповідає Ярослав Грибальський. Це – пастка для людини, яка не встигає перейти дорогу назад або ж попросити когось про допомогу.

Адвокат Дмитро Жарий, що також пересувається на візку, стверджує: "Щоб подолати перешкоду у вигляді звичайного бордюру, потрібно постійно просити про чиюсь допомогу, що принизливо. Зрештою, це змушує людину зайвий раз залишатися вдома, під таким собі "добровільним" домашнім арештом, аби знову не потрапити у незручну ситуацію".

Безліч незручностей і небезпек чатують на тротуарах: нерівно викладена плитка, ями, запарковані авто, які звужують і без того завузькі тротуари, тощо. "Тротуари за стандартами мають бути не менше 1,80 метра, у Чернівцях вони перегороджені численними сходами; в крамниці, перукарні – неможливо не тільки проїхати, а й пройти", – скаржиться голова Чернівецької обласної громадської організації "Права людини" Гюльнар Назарова.

Парадоксально: коли поодинокі громадські об’єкти в місті облаштовують пандусами, то до них просто неможливо самостійно дістатися. Тож, на думку власників об’єктів нерухомості, інвестиції у спорудження пандуса, яким будуть користуватися декілька разів на рік, не є ефективним капіталовкладенням. Зрештою, навіть коли пандуси спорудили, вони часто виявляються недоступними – наприклад, немає поручнів. "Імпозантні пандуси роблять із такою слизькою плиткою, на якій аби не вбитися, треба зловчитися", – зауважує Світлана Дубина, голова громадської організації "Вісь".

Трапляються й інші фіктивні зручності. Наприклад, у багатьох супермаркетах є окремий туалет для людей на візку, але він постійно закритий і завалений речами техпрацівників. Дивує і те, будівлі відомих світових брендів, які сповідують принципи універсального дизайну в інших країнах, в Україні чомусь часто недоступні для людей з інвалідністю.

Експерти про безбар’єрний простір у різних містах

Крим:

Андрій Федосов, експерт Коаліції з протидії дискримінації в Україні:

Був сам прикутий до візка 2010 року, тож на собі перевірив безбар’єрність публічних місць, які, на жаль, у переважній більшості недоступні. У Євпаторії взагалі унікальна ситуація – пенсійний фонд міста розташований на другому поверсі, ліфту немає, тому що будинок старий. Людину з інвалідністю треба заносити на другий поверх без візка, потім заносити візок, пересісти у візок – лише потім можна пересуватись.

В аеропорті "Сімферополь", куди часто приїжджають інваліди на лікування, зокрема іноземці, таки можливий під’їзд, є пристосування, щоб відчувати себе комфортніше. Також дещо покращено в сімферопольському залізничному вокзалі. Зате інші залізничні вокзали в Криму – це страшний сон для людини на візку.

Харків:

Марія Ясеновська, президент харківської Фундації "Громадська альтернатива":

Я не бачила в Харкові жодного приміщення суду, обладнаного пандусами та доступного для людей із інвалідністю. Можна побачити пандуси у місті біля медичних установ, на сходах в метро, у готелях, - але більшість із них не відповідають стандартам, зроблені формально, тобто людина скористатися ними не може, особливо самостійно. Є, звичайно, кілька світлофорів у центрі міста, які видають звукові сигнали, однак їхня кількість є відверто недостатньою.

У контексті Євро-2012 у місті відбулось багато змін. Варто відзначити, що на залізничному вокзалі з'явилося багато позначок та інформації для людей з інвалідністю, але логістичні схеми потрапляння людей з інвалідністю до потягів залишаються незручними.

Вінниця:

Світлана Дубина, голова громадської організації "Вісь", експерт Коаліції з протидії дискримінації в Україні:

Якщо я порівнюю Вінницю з іншими містами України (а маю таку нагоду вельми часто) однозначно – вулиці Вінниці для людей з обмеженими можливостями і комфортніші, і зручніші. Маємо низькополі муніципальні тролейбуси та автобуси і, що важливо, похвилинні графіки їхнього руху. Працює безкоштовна служба перевезення осіб на інвалідних візках (вже три буси з підйомниками).

Однак, "примірявши" ситуацію на себе, бачу, наприклад, нові, гарні, стильні одноповерхові павільйончики "Преса", але з порогом вище 10 см (ніяким візком самотужки туди ніхто не дістанеться), банкомати, якими не можуть скористатись люди з вадами зору. Найактуальніша потреба – туалети на вулицях, у парках: якщо вони і є, і не в підвалах, то 100 % без унітазів. Для "віз очників" – вважайте, що немає.

Львів:

Ярослав Грибальський, голова Львівського відділення Фонду реабілітації інвалідів:

Крок до цивілізованого простору завдяки "Євро-2012" Львів зробив. Приємно відзначити, що зараз курсує дуже багато автобусів із низькою підлогою, і це зручно не тільки людям на візках. Інша проблема, що на всіх вулицях, які були ремонтовані, зупинки громадського транспорту зроблені без урахування будівельних норм, відсутній контрастний край для людей із вадами зору.

Якщо говорити про житлові будинки, то їх тяжко назвати добре зробленими: якщо є пандус при вході, то там обов’язково залишаються сходи до рівня ліфту.

Дніпропетровськ:

Дмитро Жарий, адвокат об'єднання "Дніпропетровська Обласна Колегія Адвокатів":

На вулицях почуваюсь безпорадно: через відсутність доступних тротуарів, пересуватись на візку містом можливо виключно проїжджою частиною дороги. Такі "прогулянки" не лише не приносять жодного задоволення, але і є реально небезпечними для життя та здоров’я.

До того ж, влада часто звітує вражаючими цифрами з цього приводу (наприклад, 30 відсотків тротуарів міста забезпечені відповідним пониженням бордюру), але цільова аудиторія не тільки не відчуває поліпшення, а навіть не може домогтися інформації, які саме вулиці міста складають зазначену відсоткову масу, аби разом поїхати, подивитися та порадіти за когось.

Чернівці:

Гюльнар Назарова, голова Чернівецької обласної громадської організації "Права людини", експерт Коаліції з протидії дискримінації в Україні:

Люди з обмеженими можливостями почуваються на вулицях не дуже комфортно, оскільки центр міста старий, а універсальний дизайн – відсутній. Серед готелів міста тільки один "Черемош" спроможний прийняти інвалідів-візочників. Тротуари вимощені плиткою, але вона має дефекти та є небезпечною навіть для здорових людей. Мало облаштованих переходів для незрячих людей, тобто відсутні контрастні рішення, виділення кольором.

Однак слід відзначити, що за останні роки на переходах почали знімати високі бордюри та встановлювати переїзди для маломобільних груп населення. Трохи покращується ситуація з виділенням місць для паркування авто людей з інвалідністю. За клопотанням інвалідів-візочників місця для парковки облаштували на Калинівському ринку, а в райцентрі Сторожинці зробили туалет у районному управлінні соцзахисту населення. В місті Чернівці курсують 10 тролейбусів із низькою посадкою (без підйомників), 6 автобусів. Також уклали угоду на купівлю 10 тролейбусів (старих, із Швейцарії) з низькою посадкою.

 Транспортні бар’єри

Закритими для людей з інвалідністю залишаються не тільки вулиці й будинки, а й майже вся транспортна мережа.

Приміром, київський метрополітен має лічені доступні станції, усі переходи – бар’єрні. Ліфти на начебто доступній станції "Червоний хутір", за свідченням користувачів, часто закриті.

Щоб потрапити до самого метрополітену, необхідно пройти спершу незручні пішоходні переходи, які для людини на візку стають справжнім жахом. Натомість керівництво метрополітену звітує, що в них є навчений персонал, який за потреби допомагає візочникам. Але який це персонал?

"Не можна допроситись навіть міліціянтів, які здійснюють охорону, хоча я краєм вуха чув, що саме вони повинні це робити, – ділиться Володимир Азін, експерт НАІУ з питань архітектурної доступності для маломобільних груп населення. – Зазвичай кличуть на допомогу прибиральниць, для яких піднімання і спускання інвалідів – досить важке й непосильне заняття, та й не належить до їхніх безпосередніх обов’язків".

На запитання, хто ж навчив правильно поводитись із людьми з інвалідністю, прибиральниці відповідають, що самі пасажири-інваліди. Іноді супровід проводиться тільки до дверей станції, а далі – знову жахи підземного переходу.

До речі, якщо людина хоче спуститися до станції, то не має можливості викликати той же "навчений" персонал. Не дивно, що люди з інвалідністю іронічно зустріли новину про закупівлю вагонів зі спеціально обладнаними для них місцями. Адже перш, ніж прокататися з комфортом у такому вагоні, треба до нього дістатись.

Схожа ситуація з дорогими низькопосадочними автобусами, тролейбусами, які масово закупили до "Євро-2012". "Щільно запарковані транспортні засоби на тротуарах заважають автобусам під’їхати впритул, так, щоб маломобільний пасажир міг заїхати просто з зупинки", – стверджує Володимир Азін.

Департамент ДАІ розводить руками: дієвих механізмів впливу на паркувальників немає. Так само є проблеми з персоналом, який допомогти інваліду фактично не має права: водію заборонено покидати своє робоче місце, а до посадових обов’язків контролерів це не входить.

Рівень доступності в аеропортах – вищий. Натомість просто саркастичним жартом видаються нові вагони для візочників "Укрзалізниці", в туалетах яких можна змити, натиснувши на педальку ногою.

Як за кордоном? 

"Історично вважалося: чим більше сходинок у будівлі – тим вона пишніша й грандіозніша, – коментує Ольга Красюкова-Еннс, директорка Канадського центру з вивчення інвалідності. – Ми не проти цього, але якщо архітектура для користувачів, то чи всі можуть нею скористатись?"

Проте навіть у старій Європі люди з інвалідністю можуть дістатися до історичних будівель. "Якщо будинки старі, то є окремий вхід з ліфтом, щоб інвалід на візку міг заїхати, – зауважує Андрій Федосов, який більше року проживає у Франції. – Я самостійно можу заїхати на візку з одного кінця Страсбурга в інший. У Криму самостійно не міг подолати навіть 10 метрів".

Ярослав Грибальський, який на візку об’їздив чи не всю Європу стверджує: "Мене особливо вразило голландське містечко Лейден 16-17 століття забудови. По стародавній частині міста я їздив візком без жодних проблем, міг заїхати у будь-який заклад просто з тротуару. Вразила зручна для коліс бруківка, викладена таким чином, що орієнтувати у просторі людей з вадами зору".

Не викликають труднощів із доступністю і публічні місця, скрізь наявні туалети для осіб, що пересуваються на візку. "Є навіть історія, коли інвалід-візочник не зміг проїхати до приватного магазину, щоб здійснити покупку, він подав позов і в результаті йому сплатили 5 тисяч євро", – пригадує Андрій Федосов. І, за його словами, такі історії не поодинокі.

Користування транспортом також зручне. У громадських транспортних засобах є спеціальна кнопка для сповіщення водія про наявність пасажирів на візку, аби той швидко не зачиняв двері, аби не обмежувати у часі людей з інвалідністю. За потреби водій зобов’язаний вийти й допомогти маломобільним особам. Паркуватися візочникам також є де: на кожній парковці є два спеціально відведені місця, вдвічі більші за звичайні.

І зовсім не дивина – аудіосупровід для людей з вадами зору під час прогулянки містом чи під час відвідування тих чи інших публічних місць.

Закони писані й неписані

Чому ж в інших країнах права людей з інвалідністю дотримуються, а в нас – ні?

На думку багатьох експертів із прав людини, поліпшити ситуацію могло б прийняття законодавства щодо протидії дискримінації, адже сьогодні в Україні спостерігаємо нерівне ставлення до різних груп меншин.

На необхідності ухвалення антидискримінаційного законодавства не раз наголошували різні міждержавні та неурядові організації — від Європейської Комісії проти расизму і нетолерантності (ECRI) до Європейського Союзу. Останній навіть включив цю рекомендацію до Плану дій щодо лібералізації візового режиму між ЄС та Україною.

Вочевидь, солодкий пряник у вигляді безвізової Європи подіяв: українська влада згадала про віддавна покладену "під сукно" рекомендацію і розробила проект Закону про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні. Неякісний, зроблений наспіх, без громадського обговорення, цей законопроект викликав критику з боку експертів і громадських організацій, проте пройшов перше читання в парламенті.

"Крім вад у визначеннях, проблема цього законопроекту ще й у тому, що його неможливо виконувати. Сам законопроект не містить ніяких змін до адміністративного чи кримінального права, тобто вони не будуть враховувати дискримінацію як порушення. Щоб все це врахувати, треба подавати новий законопроект", — каже Ірина Федорович, співкоординатор проекту "Без кордонів", експерт Коаліції з протидії дискримінації в Україні.

За її словами, це те, над чим зараз буде працювати коаліція громадських організацій.

Зрештою, подібна проблема стосується і чинних нормативних документів. Для прикладу, існують численні постанови, у яких чітко прописані будівельні норми різноманітних споруд, вулиць та доріг населених пунктів – як для людей на візках, так і для осіб із вадами зору. Проте механізмів їхньої реалізації в Україні немає, як, зрештою, і відповідальності за їхнє порушення.

"Якщо сама держава не дотримується своїх законів, то чого ми чекаємо від звичайного власника крамниці?" – резюмує Валерій Сушкевич. За його словами, саме маломобільна група, хоча й досить чисельна, проте одна із найбільш дискримінованих в Україні. Зрештою, найбільший бар’єр, на який наражаються люди з інвалідністю, це неусвідомлення іншими явної дискримінації.

Через це й трапляються такі випадки, як, приміром, ситуація, що сталася з одним пасажиром на візку в аеропорту Донецька. Перед вильотом прийшла медпрацівниця і на весь літак прокричала: "Де тут хворий?!!"

Тож, спочатку потрібно змінювати нашу хвору свідомість, також переконана Ольга Красюкова-Еннс: "У Сімферополі чула такий аргумент: можливо, варто облаштувати тільки перші поверхи для людей з інвалідністю. Але якщо їхні друзі, приміром, живуть на 5-му поверсі, то як їм ходити в гості?" На її думку, саме інтеграція маломобільних груп у суспільство і є показником цивілізованості країни.

Як долати бар’єри?

Поки влада звітує про поліпшення, які на собі люди з інвалідністю практично не відчувають, громадські організації намагаються привернути увагу суспільства через публічні акції, семінари, обговорення. "Ми намагаємось приймати у всьому участь, самі перевіряємо, чи зручно людині з інвалідністю пересуватись по місту, чи доступні державні, комунальні, соціальні установи", – ділиться досвідом Гюльнар Назарова. Суттєвими досягненнями є бажання окремих власників зробити свій заклад доступним – як результат конкурсу "Заклад без бар’єрів", видання аудіопутівників для незрячих українськими містами.

Більшого ефекту можна досягти, якщо органи міської влади йтимуть на зустріч. "Ми маємо діючу міську програму "Місто Вінниця – зручне для всіх на 2011-2015 роки". І вона є не декларованою, а конструктивною і системною ще з 2008 року... Це в Україні справжня історія успіху партнерства громадської організації і влади. Такі приклади варто популяризувати", – переконана Світлана Дубина.

Проте коли міська влада не сприяє громадським ініціативам, тоді, експерти переконані, потрібно діяти самим. Деколи такі дії приводять до успіху. "У Євпаторії в одному будинку на другому поверсі жив інвалід на візку, який ніколи не виходив на вулицю, бо не мав можливості. Ми направили листа в ЖЕК з посиланням на законодавство, щоб зробили пандус. Довго чекали відповіді, але таки свого досягли", – ділиться Андрій Федосов.

Подібною історією може похвалитися і Дмитро Жарий. Він подав позов до суду на аптеку, в якої був відсутній пандус.

"Було порушене моє право на вільний доступ до закладів охорони здоров’я тоді, коли я мав нагальну необхідність скористатися їхніми послугами", – коментує він. Хоч попередніми результатами позивач не задоволений, та й судова тяганина забрала в нього купу нервів і часу, але він має надію на позитивне вирішення конфлікту.

"Моїм прикладом скористалося ще декілька осіб із інвалідністю, які до цього часу не наважувалися на такий крок. Це тільки початок, і невдовзі, якщо інваліди так і не відчують довгоочікуваного покращення, в суді будуть не одиниці, не десятки, а сотні таких справ – і тоді результат не змусить себе довго чекати", – переконаний Дмитро Жарий.

Перспективною ідеєю, яка не потребує капіталовкладень, є задум зробити путівник доступності різними містами України й поступово додавати в таку мапу все нові й нові місця. Можливо, з часом їхня кількість зросте, бо що добре для осіб з інвалідністю – добре й для інших, особливо для людей похилого віку й мам, які везуть дітей у візочках. Адже всі громадяни нашої країни мають право на активне й повноцінне життя.

Оксана Хмельовська, Тетяна Печончик, Центр інформації про права людини, для УП.Життя

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: дискримінація
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини