Цензура та самоцензура в художньому середовищі змушує митців виживати або іммігрувати

Микита Кадан

Десять років виповнилося тому періоду в історії українського мистецтва, коли різні форми навколоцензурних виявів та їхня повторюваність почали формувати український художній і культурний ландшафт. Сьогодні цензура в мистецтві – це частина наших погодних умов, той клімат, у якому ми живемо.

Таку думку під час свого виступу на дискусії "Хто і навіщо цензурує українське мистецтво?", проведеної у Національному музеї Тараса Шевченка організаціями "PEN Україна" та "Freedom House Україна", висловив художник та скульптор Микита Кадан.

У 2015 році Микита Кадан представляв Україну на Венеційському бієнале, є співініціатором проекту "Худрада" та членом об'єднання митців "РЕП" ("Революційний експериментальний простір").

За словами митця, вияви цензури в мистецтві умовно можна розділити на три категорії: інституційну цензуру, низову цензуру, що здебільшого реалізується представниками праворадикальних рухів та організацій, і самоцензуру художнього середовища, яка, у свою чергу, є наслідком двох інших виявів обмеження свободи вираження поглядів.

Про інституційну та низову цензуру Центр прав людини ZMINA докладно писав у серії публікацій. Публікуємо частину виступу Микити Кадана, яка стосується самоцензури та її наслідків.

Цензура в мистецтві вже не є непристойною, вона стала прийнятною. Вона не відторгнута ані українським інтелектуальним, ані мистецьким середовищами. Як цензура насильством є рутиною, так звичною стала й адміністративна цензура.

Коли представники мистецьких інституцій бачать, що погроми виставок (праворадикалами – ред.) на певні теми систематично повторюються, то вони намагаються не допустити до показу твори, які стосуються цих тем, ще на рівні складання виставкового плану та продумування виставкової стратегії.

У цьому є важливий аспект, пов'язаний із самоцензурою. Адже адміністративна цензура переважно здійснюється тими, хто розподіляє блага: складає ті ж виставкові плани, є директорами в тих закладах, куди приходять люди, які можуть вплинути на подальшу долю художника, або де збираються представники еліт, що можуть придбати роботи митців у приватні колекції. Логічно, що з тими, хто розподіляє блага, стосунки краще не псувати, якщо ти хочеш бути затребуваним, мати професійні успіхи і продовжувати працювати у своїй країні.

Але що відбувається, коли стосунки все ж зіпсувалися? Показовим тут є приклад Наталії Заболотної, колишньої директорки “Мистецького арсеналу”, яка зафарбувала картину художника Володимира Кузнецова.

Заболотна підписалася під запрошенням художнику Кузнецову, який постійно створює роботи вкрай протестного змісту, спричиняє незручні ситуації.

Куратори запросили його стати учасником масштабної православної виставки, приуроченої святкуванню 1025-річчя хрещення Київської Русі, хоча бачили його роботу у варшавському замку Уяздовському. Роботу, де зображено чоловіка в жіночому одязі та макіяжі, який величезною сокирою відрубує голови священикам.

До участі у виставці запросили й інших сучасних художників. Низка митців відмовилася, оскільки не відчувала симпатії до церкви Московського, та, зрештою, і Київського патріархату.

Але Кузнецов погодився і створив роботу, яку перед візитом тодішнього президента Віктора Януковича (а також патріарха Філарета та митрополита Володимира – ред.) знищили.

Після цього очевидного акту цензури абсолютну більшість мистецької спільноти несподівано занепокоїло те, що робота Кузнецова нібито слабка з художнього погляду, а також те, що йому, ймовірно, не вистачає медійної уваги та публічності. І саме тому він начебто вдався до спланованої провокації та намалював корумпованих священиків, які горять у жерлі атомного реактора, замість того, щоб зобразити, як священики на мерседесах підносяться до раю.

Це важливо, що більшість представників художньої сцени почала звинувачувати жертву.

Утім, “Мистецький арсенал” – це найбільша художня інституція України, публічна, загальна, вона належить нам усім, митцям-практикам, тому інша частина митців висловила заклопотаність актом цензури в цій установі, що є зрозумілим. Ми, досить невелика група людей, відмовилися від співпраці з “Мистецьким арсеналом”, поки він не визнає факту цензури і вандалізму, а всередині інституції не проведуть реформи, які зроблять повторення такого неможливим. (Йдеться про створення Ініціативи самозахисту трудящих мистецтва, яка досі бойкотує “Мистецький арсенал” – ред.)

Ті ж художники, які виставлялися і продовжили виставлятися в “Мистецькому арсеналі” після інциденту, перейнялися тим: “А навіщо це ви відмовилися?” Почали шукати конспіративні схеми того, яким чином ми отримуємо гранти від, треба розуміти, іноземних організацій, за розвал нашої головної інституції. Це відома адвокатська стратегія: якщо ти не можеш довести, що злочинець не винен, максимально очорни жертву.

Так само сталося і коли праворадикали розгромили виставку Давида Чичкана в Центрі візуальної культури. Знову величезна кількість видатних осіб української художньої сцени почали писати про те, що Давид – якийсь дуже плаский, плакатний, схематичний і нецікавий художник. І такий погром, цей акт цензури насильством – він вигідний художнику. Насправді це найбільш популярна риторика української художньої сцени – про те, що з цензури художники мають зиск.

Є така відома праворадикальна організація “С14”. Так от, галерист Євген Карась навіть прочитав їм лекцію про те, як скандал позитивно впливає на кар'єру художника. Що художник за допомогою скандалу, пов'язаного з актом цензури або з погромом, отримує увагу, якої він виключно жадає.

Але давайте звернемося до присутності Давида Чичкана на художній сцені України: чи давно ви бачили виставки, не квартирні або самоорганізовані, за його участю? Чи давно ви бачили роботи Володимира Кузнецова, публічно експоновані в Києві? Я скажу: єдина його робота в загальній видимості – це тріщина на Арці дружби народів, зроблена разом з правозахисниками, людьми з нехудожньої сфери, яких добрі стосунки з навколоарсенальним співтовариством абсолютно не хвилюють.

Цих людей (Давида Чичкана та Володимира Кузнецова – ред.) виштовхали за межі нормативного мистецького життя. Тому що з тими, хто розподіляє блага, сваритися не хочуть (а ці художники посварилися – ред). І взагалі-то, художня сцена у нас насправді крихітна, всі один одного добре знають. Усі сидять на задушливій кухоньці та повинні в цих комунальних умовах уживатися. Тому самоцензура є способом жити тут далі і робити вигляд, що живеш нормальним життям. Але за цензурними актами довгим шлейфом тягнеться “шикання” з боку мистецького середовища, яке дає зрозуміти, що ті, кого зацензурували, погромили, – вони не наші. Вони якісь неправильні художники, ми з ними поруч не стоїмо, бо не хочемо, щоб і в нас потрапило те, що летить у них.

Таким є один з головних наслідків цензурних актів. Варто лише дати імпульс, а вже далі художнє співтовариство зробить усе самостійно. Долучиться ще й журналістське співтовариство, пов'язане з культурою. Власними руками вони вже створили той художній ландшафт, у якому ми живемо. За десять років він доформувався, став рутинним і стабільним.

Відповім також на ту інвективу, яка часто звучить від моральної більшості мистецької спільноти, про те, що ті художники, які піднімають питання цензури, добре влаштувалися на Заході і тому можуть собі це дозволити. Тим часом нормальні українські художники повинні якось виживати тут і не можуть дозволити собі такої розкоші.

Це частково правильно, адже страшно опинитися виключеним. Я вже шість років не заходжу в головну художню інституцію країни, де до 2013 року активно виставлявся. Це некомфортно, дико заважає, і, дійсно, в якісь моменти починаєш сумніватися в тому, навіщо тобі це. У той час, коли інші художники нормально ходять на художні вернісажі, де утворюється така соціальна щільність, у якій усі один одного підтримують, підпирають. Там усім добре, всі все забули, а якщо не забули, то відсунули на дальню полицю. А ти, як дурник, продовжуєш про це нескінченно торочити, товкти воду в ступі, як сказала директорка "Мистецького арсеналу".

Але є й інший бік. Художники, та й інші автори, письменники, дизайнери, намагаються шукати собі ангажементи поза країною. Вони усвідомлено їдуть, оскільки ситуація рутинної цензури робить умови професійного виживання тут близькими до нестерпних.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини