Через 25 років жертви масових зґвалтувань на Балканах не бачать компенсації та покарання кривдників

Більше 20 000 жінок, що стали жертвами масових зґвалтувань у боснійській війні 1992-1995 років, досі не отримують належних компенсацій, відповідної допомоги і не можуть домогтися покарання кривдників у судах.

Про це йдеться у доповіді міжнародної правозахисної організації  Amnesty International “Нам потрібна підтримка, а не жалість”.

“Понад два десятиліття минуло по закінченню війни, але десятки тисяч жінок у Боснії все ще намагаються відновити свої зруйновані життя, маючи обмежений доступ до медичної, психологічної та фінансової допомоги. Тієї допомоги, якої вони так гостро потребують”, – заявила Гаурі ван Гулик, заступниця директора Amnesty International у Європі.

Доповідь ґрунтується на дослідженнях, які велися у Боснії і Герцеговині протягом двох років. Вона демонструє, як системні перешкоди у поєднанні з відсутністю політичного консенсусу про компенсацію жертвам конфлікту призвели до того, що ціле покоління жінок, зґвалтованих під час війни 1992-1995 років,  живуть в злиднях.

Під час війни тисячі жінок і дівчат постраждали від зґвалтувань та інших форм сексуального насильства з боку військових та воєнізованих груп. Багатьох з них викрадали, утримували в рабстві та катували у так званих “таборах зґвалтування”.

Елма була на 4 місяці вагітності, коли її привезли до подібного табору. Там вона щодня страждала від групових зґвалтувань.

“Вони носили балаклави і щоразу питали, чи я можу впізнати того з них, хто зараз мене ґвалтує. Всі вони були місцевими”, – говорить Емма

Через физичне насильство Елма втратила дитину і отримала важку хронічну хворобу спини. Майже 25 років потому ця безробітна жінка не отримує жодної фінансової компенсації від держави і потребує психологічної та медичної допомоги.

Недосяжне правосуддя

2004 року в Боснії нарешті почалися судові процеси, пов’язані з військовими злочинами. Відтоді менше 1% від загальної кількості жертв сексуального насильства звернулися до судів. Суди по всій країні розглянули лише 123 справи про сексуальне насильство під час війни. Хоча кількість таких процесів за останні роки зросла, потрібно ще дуже багато зробити, щоб притягти злочинців до відповідальності.

Після війни Саня, жінка, яку взяв у полон і неодноразово ґвалтував військовий та його товариші, заявила на нього владі. Поліція та судова влада не вжили заходів проти злочинця, а соціальні служби не визнали ситуацію Сані, і не надали їй допомогу.

“Я більше не довіряю нікому, особливо державі. Всі вони підвели мене”, – каже Саня.

В Amnesty International зазначають, що, незважаючи на позитивні зрушення у захисті та підтримці свідків та жертв, прогресу заважає висока кількість виправдань у кількох юрисдикціях та непропорційно легкі покарання багатьох винних. Кількість справ, за якими були порушені кримінальні справи, збільшується. Але набагато більше тих, які лишаються нерозслідуваними.  

Повільне та неадекватне судочинство  підриває  довіру людей до системи кримінального правосуддя та створює відчуття повної безкарності.

Жінки кинуті напризволяще

Автори доповіді констатують, що нещодавно відбулися деякі зміни, спрямовані на покращення доступу до підтримки та послуг для потерпілих. Однак вони залишаються частковими і відрізняються у різних регіонах. Якщо ці зміни не будуть повністю інституціолізовані в усіх частинах країни, їхній вплив буде обмеженим та недостатнім.

Жінки-жертви сексуального насильства мають високий рівень безробіття та бідності та є однією з найбільш уразливих груп у Боснії.

Згідно з доповіддю, лише близько 800 жертв змогли отримати право на щомісячну фінансову допомогу  та інші пільги. За відсутності затвердженого механізму компенсації, потерпілі намагаються самостійно розібратися у складній  системі соціальної допомоги та судових процедур, прагнучи відстояти свої права.

Оскільки фінансова допомога та послуги не гарантовані та не узгоджені по всій країні, доступ до них залежить від місця проживання. Наприклад, Республіка Сербська не визнає потерпілих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, як особливу категорію жертв військових злочинів, і жорстко обмежує доступ до будь-якої компенсації або підтримки.

Подібні перешкоди унеможливлюють отримання допомоги багатьма жертвами та прирікають інших до нескінченного блукання бюрократичними коридорами.

Жінки розповідали Amnesty international, що вони були змушені змінити своє офіційне місце проживання, щоб мати можливість отримувати щомісячну допомогу. Через це вони  втрачають доступ до інших важливих державних сервісів, включаючи дуже необхідні їм медичні та соціальні послуги у тих містах та селах, де вони фактично живуть.

“Влада має усунути ці дискримінаційні перешкоди, які ускладнюють доступ до допомоги, і замінити їх заходами, які гарантують рівний захист та підтримку всіх потерпілих незалежно від того, де вони живуть”, – каже Гаурі ван Гулік.