Чи допоможе хімічна кастрація педофілів боротися зі статевими злочинами проти дітей?

Згідно з опитуванням Ради Європи, проведеним у 2017 році, близько 1 мільйона 400 тисяч українських дітей зазнавали сексуального насильства в тій чи іншій формі: зґвалтування, торкання статевих органів чи примусу до цього, демонстрації оголених частин тіла дитині, підглядання за дитиною, зваблення чи непристойних пропозицій.

Водночас Генеральна прокуратура України у 2017 році зафіксувала лише 849 правопорушень проти статевої свободи неповнолітніх. До розгляду ж у суді, за інформацією правозахисників, дійшло близько 80 справ. 

Для того аби ефективніше боротися з такими злочинами, українські депутати зареєстрували законопроєкт №6607. Він передбачає посилення відповідальності для засуджених за статеві злочини щодо дітей та створення єдиного реєстру таких осіб.

Ще одна новація, яку пропонує законопроєкт, – запровадження інституту добровільної хімічної кастрації. Її хочуть застосовувати до тих, хто вчинив особливо тяжкий статевий злочин проти дитини, наприклад зґвалтування, та має встановлений діагноз "педофілія". Останній дотепер в Україні майже не встановлювали через недосконалість методики проведення судово-медичної експертизи та брак експертів у галузі кримінальної сексології. Проте фахівці кажуть, що з усіх злочинців, які кривдять дітей, сексуальний потяг до них відчувають менше половини.

Журналістка Центру прав людини ZMINA поговорила з експертами про те, чи можна вилікувати педофіла,  як уберегти дітей від сексуального насильства та чи вистачить виключно посилення покарання, аби боротися зі злочинами проти статевої недоторканості малолітніх.  

НЕ КОЖЕН, ХТО ЧИНИТЬ СЕКСУАЛЬНЕ НАСИЛЬСТВО НАД ДИТИНОЮ, Є ПЕДОФІЛОМ

"Чому формується істинна педофілія, точно сказати не може ніхто, – каже Олена Козерацька, співавторка законопроєкту №6607, судово-психіатрична експертка, начальниця відділу судово-психіатричних експертиз Центру психічного здоров’я і моніторингу наркотиків та алкоголю МОЗ України. – Дехто вважає, що через порушення, які відбуваються на одній з фаз сексуального розвитку дитини. Дехто переконаний, що причиною є пережиті психологічні травми або сексуальне насильство в дитинстві. Мені ж ближча генетична теорія про те, що педофілія це похибка природи, людина такою народилась і нічого не може зробити зі своїм патологічним збоченим потягом до дитини".

Згідно з чинною Міжнародною класифікацією хвороб, педофілією називають хибний сексуальний потяг до дітей (хлопчиків, дівчаток або й тих, і тих) від малолітнього до раннього пубертатного віку – тобто до 14 років.

Ця хвороба належить до розладів сексуальної переваги, до яких також відносять ексгібіціонізм, геронтофілію, садомазохізм та некрофілію. 

Водночас у наступній, одинадцятій, класифікації хвороб, що набуде чинності 1 січня 2022 року, діагноз "педофілія" відсутній.

Натомість з’являється інший – "педофільний розлад", – що має вже вужче визначення: 

"Педофільний розлад характеризується стійким, цілеспрямованим та інтенсивним характером сексуального збудження, що виявляється в постійних сексуальних думках, фантазіях, бажаннях або поведінці стосовно дітей, які не досягли статевого дозрівання". 

Тобто для того, щоб діагностувати в людини педофільний розлад, має бути факт переходу особи від думок та фантазій до дій або переживання сильного занепокоєння через них. 

"Сьогодні, за даними міжнародних досліджень, поширеність істинної педофільної переваги сягає 1% та може сягати до 5% серед чоловіків з усієї популяції людей. Дослідження говорять, що здебільшого педофілами є чоловіки та набагато рідше – жінки, що обумовлено статевими гормонами та материнським інстинктом у жінок", – наводить цифри Козерацька. 

Також лікарка додає, що зі 100% тих, хто вчиняє статеві злочини проти дітей, педофілами є від 45 до 50%, інші ж не страждають на розлад сексуальної переваги.

За даними клінічних досліджень, ця половина злочинців, яка не має розладу сексуальних переваг, вдається до насильства над дітьми з різних причин: це можуть бути сексуально недосвідчені підлітки, люди з розумовою відсталістю та з антисоціальними розладами особистості або злочинці, які шукають сурогатних партнерів у дітях через те, що їм не вистачає необхідних соціальних навичок для розвитку та підтримки емоційних і сексуальних відносин з однолітками. 

Попри це в Україні наразі немає офіційної статистики, що говорила б про кількість хворих на педофілію серед тих, хто скоїв злочини проти сексуальної недоторканності дітей. Відсутні відповідні методики дослідження порушень сексуальної сфери та фахівці. 

Спираючись на досвід своєї судово-психіатричної практики, Олена Козерацька каже, що діагноз "педофілія" почали встановлювати лише в останні п’ять років. Проте це поодинокі справи, до яких з ініціативи слідчих було залучено судових психіатрів:

"Я проаналізувала архів експертного закладу з 2000 по 2016 рік. Із 287 випадків статевих злочинів – лише п’ять випадків, у яких встановлений діагноз "педофілія". 

Експертка каже, що отримати достовірні показники захворюваності на педофілію вкрай важко, оскільки люди зазвичай не хочуть визнавати, що відчувають сексуальний потяг до дітей, особливо якщо вчинили кримінальні правопорушення. 

Тому для встановлення цього діагнозу, пояснює Козерацька, потрібно залучати сексолога та навчати судових психіатрів у галузі кримінальної сексології.

Утім, в американському дослідженні про нейробіологію та психологію педофілії йдеться про те, що не всі педофіли вдаються до злочинних дій: є педофільні чоловіки, які обмежують своє бажання сексуальних контактів з дітьми лише фантазіями або переглядом дитячої порнографії.

Наприклад, відомою є історія американського підлітка Адама, який у 16 років зрозумів, що відчуває статевий потяг до дітей. Він почав переглядати дитяче порно та одного разу натрапив на відео, де кривдили немовля. Це відео налякало хлопця і він зрозумів, що не хоче в майбутньому нікому нашкодити.

Адам звернувся до матері, аби та відвела його до психіатра. Хлопцю прописали антидепресанти, але більше допомогло спілкування з подібними до нього. Він створив власну онлайн-спільноту, щоб допомоги та підтримати інших людей у боротьбі із сексуальним потягом до малолітніх. Для цього в групі були означені певні правила – жодним чином не вдаватися до будь-яких дій стосовно дітей та не дивитися дитячої порнографії. У разі порушень члену спільноти, яка в певний період налічувала дев’ять людей (серед них була й одна дівчина), загрожувало виключення.

Проте, окрім тих педофілів, які відчувають ненависть до себе, занепокоєння або страх через власні сексуальні вподобання, є й ті, хто схильний нормалізувати їх. 

Олена Козерацька розповідає, що в різні часи педофіли мали власні некомерційні організації. Вони виступали за легалізацію сексуальних стосунків з малолітніми, стверджуючи, що діти мають сексуальність та право її досліджувати. 

І хоча сьогодні жодної подібної організації вже не існує, повсюдно вони заборонені на законодавчому рівні, в інтернеті можна натрапити на тематичні форуми.

"Любов до дитини не робить вас мерзотником. Зґвалтування і заподіяння шкоди може зробити, але більшість тут присутніх ніколи і не подумали б зробити таку гидоту. Ярлик мерзотника часто навішується, але рідко коли стосується реального педосексуала", – йдеться на одному з подібних сайтів.

Користувачі таких ресурсів називають себе педосексуалами, оскільки педофіл, на їхнє переконання, асоціюється з хворобою. Та хворими певна частина з них себе не вважає.

Проте Олена Козерацька переконана, що кожен педофіл є потенційним злочинцем:

"Жоден з них не обмежиться виключно фантазіями та в будь-якому разі почне шукати зближення з дитиною, яке завдасть шкоди її здоров’ю, а можливо, навіть життю, тому їх необхідно лікувати".

ХІМІЧНУ КАСТРАЦІЮ ТРЕБА РОЗГЛЯДАТИ ЯК ГУМАННИЙ МЕТОД ЛІКУВАННЯ 

Ефективний спосіб лікування педофілії автори законопроєкту №6607 вбачають у хімічній кастрації.

Так, Сергій Шум, лікар-психіатр і директор Центру психічного здоров’я і моніторингу наркотиків та алкоголю МОЗ України, запевняє: дотепер невідомо, як лікувати педофілію, але хімічна кастрація – це один з тих методів, який має наукові дані, що можуть наближатися до стандартів доказової медицини.

Автори законопроєкту наголошують, що розглядають хімічну кастрацію не як покарання, а як лікувальну терапію. Вона полягає в прийманні препаратів, які пригнічують вироблення статевих гормонів, сприяють зниженню статевого потягу і статевої активності, та унеможливлюють здійснення статевого акту. Цей процес є зворотним, статеві функції відновлюються, якщо припинити вживати препарати. 

Проєкт закону передбачає, що звернутись із запитом на скорочення тюремного терміну через проведення цієї процедури ув’язнений зможе лише після дев’яти років за ґратами. А призначатимуть її виключно тим, кому судово-психіатрична експертиза (її, в разі ухвалення законопроєкту, протягом року має розробити МОЗ) із залученням сексопатолога встановить діагноз "педофільний розлад". 

Приймати препарати засуджений муситиме протягом усієї невідбутої частини покарання. Впродовж двох років за ним здійснюватимуть адміністративний нагляд. 

Розробники законопроєкту запевняють, що в європейських країнах, де практикують хімічну кастрацію, кількість рецидивів скоєння злочинів зменшилась у чотири-десять разів. У Великій Британії із 40 до 5%, а в Німеччині з 80 до 3%.  

Наразі хімічну кастрацію застосовують у США (примусова в п’яти штатах, в більшості інших – добровільна), Швеції (добровільна), Данії (примусова за певних умов), Великій Британії (добровільна), Польщі (тут також функціонує відкритий реєстр засуджених), Німеччині (добровільна), Бельгії, Франції, Ізраїлі (добровільна, зі скороченням терміну ув’язнення), Казахстані (примусова), Киргизстані (примусова) та Росії (примусова). Єдиною країною, де ув’язнений може звернутися з клопотанням про проведення хірургічної кастрації, є Чехія. Проте комітет з протидії катуванням Ради Європи систематично закликає країну відмовитися від цієї антигуманної практики. 

У Росії примусова хімічна кастрація та підвищення строків ув’язнення для кривдників дітей передбачені законом ще з березня 2012 року. Водночас кількість сексуальних злочинів щодо малолітніх у країні щороку збільшується через тих, вдається до насильства над дітьми вперше. 

Попри це Олена Козерацька особисто вважає більш доцільним введення в Україні саме примусової хімічної кастрації.

На її думку, хворий на педофілію, який скоїв статевий злочин, у більшості випадків не напише клопотання про застосування хімічної кастрації, оскільки "у таких людей відсутня критика власного хибного потягу". 

“Деякі з них характеризують дітей як таких, що самі провокують насильство. Наприклад, один ґвалтівник, масажист, оголив свій статевий орган перед дев’ятирічною дівчинкою і намагався вступити з нею в оральний сексуальний зв’язок. Злочинець виправдовувся тим, що дитина нібито сама приймала сексуальні пози, провокувала його своєю поведінкою, говорила, що в неї є хлопець”.

Водночас експерти Харківського інституту соціальних досліджень, зокрема Денис Кобзін, бачать загрозу правам людини в запровадженні інституту хімічної кастрації в тому вигляді, який пропонує проєкт закону. Занепокоєння викликає, наприклад, те, що законопроєкт не відповідає на питання стосовно того, якою буде експертиза встановлення діагнозу – наскільки її результатам та добровільності згоди засудженого можна довіряти. Крім того, закон не містить запобіжників від можливих зловживань, наприклад, погрозами хімічною кастрацію засудженим з боку адміністрації. 

Для цього, вважає Кобзін, важливо, щоб показання до хімічної кастрації, як і діагноз, встановлювали установи, незалежні як від керівництва місць позбавлення волі, так і від правоохоронних органів на основі чітких показників та діагнозів, яких на сьогодні в Україні просто немає. 

На переконання експерта, складається враження, що хімічну кастрацію автори законопроєкту розглядають не як гуманну альтернативу медичного розв'язання проблем людини, а як ще один додатковий вид покарання: хімічна кастрація стає єдиною умовою дострокового звільнення, а “ухилення” від кастрації карається арештом або позбавленням волі до двох років. 

“Міжнародний досвід використання хімічної кастрації показав, що деякі люди, які визнали провину, своє захворювання та погодилися на процедуру, надалі зіткнулися з медичними наслідками, шкідливими для їхнього здоров'я. Тому вони були просто вимушені відмовитися від продовження процедури. Тобто ми будемо додатково їх карати за ухилення від того, що називається добровільною дією?” – ставить риторичне запитання авторам законопроєкту Кобзін.  

НОВОВВЕДЕННЯ ЗАКОНОПРОЄКТУ СУТТЄВО НЕ ВПЛИНУТЬ НА КІЛЬКІСТЬ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ДІТЕЙ 

Ілюстрація Кім Ноубл

На думку Олексія Лазаренка, віцепрезидента Всеукраїнської фундації "Захист прав дітей", колишнього начальника Управління кримінальної міліції у справах дітей, запровадження додаткових каральних санкцій не сприятиме зменшенню злочинів проти дітей.

Він погоджується, що для педофіла хімічна кастрація може бути виходом, але за певних умов. 

"Потрібно передбачити інтенсивне психологічне лікування такої людини. Мають бути створені спеціальні заклади, в яких на час терапії можна буде ізолювати таких людей. Хімічна кастрація позбавляє потягу, але не того, що у людини в голові – агресії або нав’язливих фантазій", вважає Лазаренко. 

Про те, що використання однієї медикаментозної терапії не допоможе виправленню людини, йдеться й у численних міжнародних дослідженнях: ліки мають бути не основним, а допоміжним методом до когнітивно-поведінкової психотерапії.

Під час спілкування кілька психологів та психіатрів зауважили, що в Україні не розвинуті ні діагностика, ні лікування педофілії. У Росії, наприклад, людину з педофільним розладом може анонімно прийняти приватний сексопатолог. У Великій Британії існує клініка, яка амбулаторно лікує педофілів. В Україні подібного немає. 

Крім того, через те, що ця тема є вкрай болючою для суспільства, мало фахівців готові працювати з людьми, що мають педофільний розлад. 

Однією з тих, хто вважає, що людину можна навчити контролювати свій сексуальний потяг, є Наталія Пашко, психологиня Міського центру дитини. Вона вже понад десять років працює з дітьми, що постраждали, зокрема, від сексуального насильства.

"Я можу зрозуміти, чому суспільство вимагає жорстких каральних методів щодо педофілів. Утім, треба прийняти той факт, що такі люди серед нас є. І батьки насамперед мають бути освіченими в цьому питанні та знати психологію людини-педофіла для того, аби убезпечити свою дитину. Крім того, якщо людина розуміє, що її фантазії про дітей – це ненормально, якщо вони її лякають, з нею можна працювати”, – переконана психологиня. 

Водночас, наголошує Пашко, слід пам’ятати, що не кожен, хто чинить насильство стосовно дитини, має психіатричний розлад педофілію. 

Про це каже й Олексій Лазаренко:

"Більшість злочинів скоюють не хворі на педофілію люди, це є фактом. У нас же суспільство всіх називає педофілами. Але, якщо це, наприклад, алкоголік, який ґвалтує дитину просто тому, що йому відмовляє жінка, як можна передбачити рецидив? Крім того, серед злочинців є окремий тип ґвалтівників, яким важливий не статевий акт, а відчуття влади над іншим". 

З цією частиною злочинців законопроєкт №6607 пропонує боротися посередництвом створення єдиного реєстру, в якому фігуруватимуть усі злочинці, що кривдили дітей, незалежно від наявності діагнозу "педофілія". Дізнатись інформацію з реєстру зможуть установи, які безпосередньо працюють з дітьми. 

Проте такі списки, за словами Лазаренка, у поліції та прокуратури є й зараз. Утім, їхня наявність суттєво не впливає на попередження злочинів проти дітей: 

"Наразі реєстр осіб, які вчинили злочини проти дітей, існує в загальній системі обліку правопорушень. Він, звичайно, передбачений для службового використання. Але, наприклад, достатньо запиту від органу освіти щодо перевірки особи, яка влаштовується на роботу, пов'язану із контактуванням з дітьми, і інформацію нададуть". 

Навіть напіввідкритий реєстр, на думку колишнього правоохоронця, спричинить неабиякий ажіотаж у суспільства та хвилю самосуду:  

“Є також ризики, що в ці списки потраплятимуть не ті, хто треба. Оскільки відомі випадки, коли замість реальних злочинців відбували покарання невинно засуджені. Наприклад, за 25 років, що пологівський маніяк Сергій Ткач лишався на волі, замість нього засудили одинадцятьох людей”. Законопроєкт не визначає відповідальності за незаконне використання або розголошення даних з реєстру.  

До того ж, наприклад, у Росії статті, що стосуються злочинів проти малолітніх, використовують для політичних переслідувань. У політичній мотивованості своїх справ упевнені історик та голова карельського відділу правозахисного центру "Меморіал" Юрій Дмитрієв та його колега історик Сергій Колтирін. Першого у 2016 році затримали за виготовлення дитячої порнографії – правоохоронці отримали анонімний донос. У 2018 році чоловіка виправдав суд. Утім, згодом його звинуватили в діях сексуального характеру стосовно неповнолітньої прийомної дочки. Колтиріна ж у 2019 році засудили до дев'яти років колонії за звинуваченням у розпусних діях щодо 13-річного підлітка. Обидва історики відстоювали ідею того, що масові поховання в Сандармоху є рештками жертв сталінських репресій, а не військовополонених. 

Олексій Лазаренко каже, що важливішим за посилення покарання сьогодні є робота з детального документування сексуальних злочинів проти дітей та розроблення психологічних портретів злочинців. Він також упевнений, що в складі кримінальної поліції та кіберполіції треба створювати окремі спеціалізовані підрозділи, адже наразі в українських правоохоронців немає навіть методики, за якою вони працювали б над розкриттям насильницьких злочинів щодо дітей.

"Світові тенденції говорять, що більшість злочинів проти дітей починаються з листування в інтернеті. А наша система, що мала б виявляти вчасно і викривати ці злочини, є дуже слабкою", – підсумував Лазаренко. 

У тому, що нововведення, які пропонує законопроєкт, істотно не зменшать кількості злочинів проти статевої недоторканості дітей, переконаний і Денис Кобзін. Адже, зауважує експерт, проєкт закону спрямований тільки на тих, хто повторно скоюює такі злочини. Крім того, він фактично не стосується  злочинів в інтернеті та закритих установах, де відбувається основна кількість сексуальних домагань щодо дітей.  

"Треба проводити моніторинги закритих установ, що працюють з дітьми, більш жорстко працювати з онлайн-домаганнями. Сьогодні правоохоронці взагалі цього не роблять".

З ДІТЬМИ ТРЕБА ГОВОРИТИ ПРО МОЖЛИВЕ НАСИЛЬСТВО 

Ілюстрація Кім Ноубл

Психологиня Наталія Пашко водночас переконана, що вкрай важливо працювати над профілактикою та виявленням злочинів проти статевої недоторканості дітей. 

За словами експертки, 70% з тих, хто є кривдниками, – це родичі або близьке оточення дитини, а не "педофіли з вулиці". Тому сексуальне насильство щодо дітей є найбільш прихованим, адже діти, які від нього потерпають, повністю залежать від кривдника, бояться втратити його прихильність, а інші дорослі поруч воліють його не помічати. 

На думку Пашко, необхідно проводити навчання з психосексуального розвитку не тільки для спеціалістів, які працюють з дітьми, а й для батьків. Психологиня наголошує, що багато в чому формування безпечної поведінки є профілактикою потрапляння дитини в ситуацію насильства. І це відповідальність дорослих: 

"У нас, на жаль, часто батьки ставляться до своїх дітей з позиції "моя дитина, що хочу з нею, те і роблю". Голос дитини рідко береться до уваги. Батьки не поважають чи несвідомо порушують особисті кордони дитини, нав'язують, що потрібно з усіма бути привітним. Не вчать дітей правильно називати статеві органи. Змушують вітатися з усіма перехожими, дозволяють, щоб дитину під час зустрічі цілували дорослі. Дитина приймає це як норму і дозволяє робити подібне іншим. Такі зручні діти потрапляють у зону ризику". 

Ще одним важливим напрямом роботи фахівчиня називає виявлення дітей – жертв насильства. Наразі в Україні немає розроблених та апробованих програм соціально-психологічної допомоги дітям, які постраждали від сексуального насильства або скоїли цей злочин. Їх потрібно розробити.   

"Є діти, які пережили насильство і кривдять інших дітей. Один хлопчик, що вчинив сексуальне насильство щодо своєї сестри, сказав мені, що його так “любив” батько і він, відповідно, так само “любив” свою сестру. Треба розуміти, що такі діти – не монстри, вони просто не усвідомлюють хибності своєї поведінки”, – каже Пашко. 

З такими дітьми слід працювати, наполягає психологиня, адже вчасно не надана допомога веде до того, що дитина сприйматиме насильство як спотворену норму і виросте кривдником. 

Крім того, додає психологиня, варто працювати й над головними проблемами в системі захисту прав дітей у кримінальному провадженні. Адже зазвичай єдині докази в ситуації насильства над дітьми – це свідчення самої дитини:

“На жаль, умови проведення опитування та судові експертизи не відповідають віку та потребам дитини: часто дитину допитують як дорослого в приміщеннях, які не розраховані на це. Опитують люди, які не мають достатньої спеціальної підготовки". За словами психологині, дитину можуть викликати на допити чи слідчі дії безліч разів. Це травмує її, тому дитина може змінювати покази, замкнутись у собі і взагалі відмовитись свідчити. У такому разі кримінальне провадження закривають. 

Водночас експертка зазначає, що за останні п’ять років серед правоохоронців виріс запит на знання дитячої психології та залучення психолога до опитування дітей. 

Наталія Пашко також говорить і про відсутність довіри до свідчень дитини: 

"Навіть від правоохоронців доводилось чути, що “дитина придумала, нафантазувала, збрехала”. Дорослим важко прийняти той факт, що діти можуть страждати від сексуального насильства, а вчиняти його можуть найближчі для неї люди”. 

Психологиня пояснює, що дитині складно вербалізувати пережите нею насильство та пояснити, що з нею відбувалося через відсутність життєвого досвіду, знань про те, як цей процес називається. Дитина залежить від думки та оцінки дорослого, боїться сказати щось неправильне, тому може говорити те, що він хоче почути. Часто діти програють свій досвід на іграшках або з іншими дітьми (залежно від віку), тому дорослі, навіть спеціалісти, сприймають це лише як "гру" або вигадку дитини. 

Експертка підсумовує, що наразі в суспільстві панує загальна тенденція недовіри до слів дитини: над її голосом і свідченнями перевагу має голос дорослого. Досі батьки та оточення обирають замовчувати факти насильства щодо неповнолітніх, бо не бажають розголошення, сумніваються в правдивості слів дитини, бояться власної відповідальності. 

Утім, для того, аби протистояти насильству, запевняє Наталія Пашко, суспільству слід наважитися спочатку про нього говорити. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини