Чонгар під ялинку

Жанна Попович

Щоразу, повертаючись у рідний Крим, нетерпляче чекала, коли вже за вікном поїзда з'явиться посивілий від солі Сиваш. Однак цього року майже 4 км Сивашського перешийку довелось долати пішки з важкою валізою у руках.

Адже буквально напередодні новорічних свят, 26 грудня 2014 р. "Укрзалізниця" «заради безпеки та життя пасажирів» оголосила про тимчасове припинення залізничного сполучення з окупованим півостровом. Відтак потяги їхали вже не до Сімферополя, а лише до невеличкої станції на Херсонщині — Новоолексіївка.

Я кримчанка у четвертому поколінні: саме у степовий Крим після закінчення Другої Світової війни мій прадід перевіз із чорноземної Полтавщини свою численну родину. А в 1960-х рр. на сонячний півострів за розподілом після закінчення одного з львівських вузів приїхала моя мама, і вже тут познайомилась із татом. Понад 40 років він обробляв цю солонувату, глинисту землю, побудував дім, посадив сад, виростав нас із сестрою. Та ось уже декілька років я поспішаю взимку не стільки до новорічного столу, скільки щоб завести різдвяну кутю на його могилу. 

Цьогоріч, аби потрапити додому, мені довелось подолати 230 км жаху! І це при тому, що у Новоолексіївку я приїхала 30 грудня, коли ажіотаж, розгубленість і безпорадність перших днів уже спали. Й на залізничному вокзалі пасажири потрапляли у міцні обійми таксистів чи автоперевізників. Півгодини – і ви вже на прикордонну пункті Чонгар, точніше, стоїте на автомагістралі просто посеред поля. Не дарма ж у ногайських говірках степового Криму "чонъгъар" означав рівний степ.

А тут вже черга. Як з'ясувалось, за годину перед нашим львівським прибув потяг із Києва. На щастя, обабіч дороги до Криму на декілька кілометрів “пришвартувались” вантажні фури, що трохи захищали від вітру, та неподалік була автозаправка, тож ми по черзі бігали туди у вбиральну (безплатно!), а заодно погрітись, випити чаю чи кави. 

З боку черга нагадувала колонну біженців: намагаючись ухилитись від вітру та сбившись докупи, мов пінгвіни, обвішані валізами й величезними сумками, люди стояли, прикриваючи маленьких дітей. Адже хоча мороз був невеликий – мінус 5, але поривчастий вітер пробирав до кісток, не захищав й пуховик і светри. До того ж швидко замерзли ноги — здавалось, ніби холод повільно піднімається, перетворюючи тебе на бурульку, від цього арктичного болю хотілося плакати. Спочатку впускали по 10 чоловік, аж поки люди не почали вимагати пришвидшити процедуру, тоді українські прикордонники почали запускати за червону лінію групи по 20-25 осіб. Росіян же тільки десятками.  

Нарешті, відстоявши майже 4 години, я ступила за червону риску. У нас забрали паспорти і знову хвилин 15-20 ми чекали, поки перевірять документи. Нарешті симпатичний хлопчина-прикордонник дозволив перетнути кордон і йти до російського блок-посту. Я поцікавилась відстаню. 

"Три з половиною км...", - каже. 

Спочатку ми всі дружно рванули вперед, та вже метрів за 200-300 йти стало несила. Поодинокі легківки не зупинялись. Певно, десь із кілометр протягнула валізу й себе, аж нарешті таки став дядько на бусику. Вже у салоні його "Рафика” я і ще 7 щасливчиків перетнули російський кордон і майже о 16 годині дісталися Джанкою. І досі стоїть перед очима вервечка людей, які з важкими сумками йдуть обабіч дороги, зігнувшись та ухиляючись від вітру. Серед них чимало жінок, багато пенсіонерів, бачила жінку з двома маленькими дітьми (щоправда, незабаром їх пропустили без черги, але ситуацією скористалась спритна добродійка: підхопивши свою валізу, вона взяла одного з малюків за руку, ніби родичка). 

Поїздка до Джанкоя обійшлась нам по 70 гривень (варто зазначити, що перевізники більш охоче беруть гривні, ніж рублі). Тут мені пощастило вдруге (чи, може, зглянувся Бог?), бо не пройшла і пару кроків, як назустріч винирнув таксист:

“Вам до Чонгару?".

"Ні, тільки-но звідси, мені б до Керчі".

А він: "Та маршрутка щойно поїхала і якраз одне місце вільне". І з цими словами  кидається вслід бусику, і я не встигла схаменутись, як уже сиджу біля водія і їду ДОДОМУ!!! "Усього” за 500 руб. (приблизно 160 грн., що на 60 грн. дорожче, ніж влітку).

Дорога назад — ті самі сім кіл пекла: таксі, черги, нерви, холод. Але тепер переживаєш, аби не спізнитися на поїзд. Брехня, ніби влада Криму організувала підвіз пасажирів: вчасно зорієнтувались таксисти, "відбиваючи бабки” за провалений сезон-2014. І розмова у них проста: грошей нема - йди пішки (до Джанкоя приблизно 90 км, до Сімферополя - 150 км). 

Незрозуміло інше: чому якщо раніше при перетині кордону потягом речі пасажирів ретельно перевірялись, то зараз — ні. Відтак чому би не перевіряти прибулих, як і раніше у вагонах, а вже з вокзалу Новоолексіївки люди могли би їхати на таксі (чи автобусами) до російського кордону. Зрештою, це полегшить цей ланцюг. До того ж де гарантія, що який “жартівник” на кордоні не кине вибухівку в натовп? Який сенс цих “нововведень” через 9 місяців після захоплення соняшного півострова?

...А до Тернополя я повернулась із відчуттям, ніби побувала у прифронтовій зоні: військові зі зброєю, а ти понуро човгаєш у черзі. За що наша влада знушається з українців Криму? Адже на півострів і назад здебільшого їдуть етнічні українці, а не татари, тим паче — росіяни?! Невже моїй 80-річній мамі потрібно було вийти з качалкою проти “плямистих” найманців?

Жанна Попович, спеціально для Центру інформації про права людини,

Крим - Тернопіль

Фото: strichka.com

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: кордон
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини