Переселенець з Алчевська: держава не має втручатися в мою свободу вибору

Переселенець з Алчевська Луганської області Олег Ломовицький вважає себе громадянином України, незважаючи на збройний конфлікт в країні, і право голосу на виборах - це його свобода, в яку держава не повинна втручатися.

У нас в родині була проукраїнська позиція. Ми спочатку намагалися виходити на мітинги, навіть коли все тільки починалося. Нас там була десь сотня, максимум дві. Ну, що ми зробимо проти тисячі? Нас одразу розганяли. Ми принишкли, коли побачили, скільки зброї прийшло. Ми побоялися за свої життя.

Української армії не дочекалися. Її відкинули на 70 км від міста. Сепаратюги раді лишилися, а нам від такого діла погано. Ми досиділись до останнього і вирішили, що потрібно виїжджати.

У нас там був власний столярний бізнес. Там було все своє. Зараз починаємо все наново. Тут потрібно орендувати приміщення, обладнання.

Деяку частину обладнання правдами і неправдами нам вдалося вивезти через блокпости цих сепаратистів. Вони ж з автоматами стоять і кажуть: "Ні та й годі! Націоналізація. Всі належить "Луганській народній республіці". Ми показуємо документи, що це наша власність, а вони як би не говорять "ні", посилають, щоб ішли, оформлювали. 5 тисяч віддали, тоді пропустили. Жерти ж хочуть. Зрозуміло, що бізнес став. Жити нестерпно.

На мій погляд, близько 50% відсотків населення 110-тисячного Алчевська поїхали. Люди виїжджають, бо немає роботи.

Мова ворожнечі

У нас в Алчевську були україномовні школи, і вишиванки носили до цієї страшної інформаційної війни. Багато знайомих були раді їздити до Києва купувати вишиванки й одягати в них дітей у школу. Потім як почалася пропаганда! Ось їм сказали, що тут фашизм, і все.

Я вже від'їжджав, і мені мої друзі кажуть: "Олег, а куди ти їдеш? З ким тепер спілкуватися?" Вони ходять по вулицях, опустивши голову, щоб не спілкуватися з цим божевіллям.

Зараз думка людей змінюється. Але не в тих, хто вплутався у війну з самого початку, а у тих, які були нейтральні, яким було все одно, при якій владі жити. Ця категорія людей тепер стала за Україну.

Мої друзі, знайомі кажуть, що з початку конфлікту в Алчевську десь 80% були налаштовані за Росію, а зараз - десь 30-40%. Ті, хто воює, їм подітися нікуди.

Мій сусід, однокласник - член Комуністичної партії, який пішов воювати за "ЛНР", каже мені:

- Тобі при будь-якій владі буде добре. Ти - ремісник. Ти у війні не брав участі.

- Ну, а тебе хто змушував йти?

- Та ось, вони в Одесі різанину влаштували.

- Ну, а ти бачив ту Одесу? Тобі по телевізору втюхали. А ти повірив і побіг!

Пропаганда дуже жорстка. Коли ще там був, сам чув по радіо "ЛНР" такі байки! Розповідали і про слов'янського хлопчика, і що в Донецькій області хлопчик закрив собою установку "Град" і врятував 150 чоловік.

І люди невисокого рівня інтелекту вмикають новини на всю гучність і сприймають цю інформацію, як наркотик.

Моя сестра ще там перебуває. Її колеги на роботі кажуть, що краще так жити. А вона:

- Ну, а чим вам погано жилося при Україні? Банки, школи, дитсадки працювали, зарплати, пенсії платили. Ну, що вам заважало?

- Нехай краще буде так, ніж коли вони до нас прийдуть, зґвалтують і повбивають.

Там все населення сидить на "Однокласниках". Я теж там був зареєстрований і дивився, як це все вкидають.

Начебто наша місцева мешканка кидала повідомлення: "Біля мого поїзда сидять двоє з чубчиками і з шаблями і кричать, що всіх будуть вбивати" або "300 американських танків вже стоять на водосховищі і чекають команди, щоб нападати на нас". Місцеве населення піддалося такій пропаганді.

Людина, я так розумію, слабка істота. Вона ведеться на це. Я спочатку був злий на таких людей. А зараз я переусвідомив і зрозумів, що їх потрібно "лікувати". Вони одні проти машини, в якій працюють спеціальні інститути Російської Федерації.

Як казала моя подруга, що ж зробиш, якщо у нас російське телебачення навіть на цвях ловиться, тому люди так ведуться на пропаганду.

У мене брат у Хмельницькій області зізнається: "Олег, розумієш, я трохи нерозумний. Якби я був там, я теж вірив би тій стороні. А якщо я тут, я вірю цій стороні. Я не можу розбиратися в політиці. Що б мені показали по телевізору, я би в то й повірив".

Мій дядько все життя їздив у село у Хмельницькій області. Так він любив кухню, людей. А тепер кричить: "Не поїду! Мені бандери голову відріжуть". Вони нормальні, їх просто "винесло".

Розмовляв в Алчевську з одним шиномонтажником. Я приїхав з шинами з Лисичанська, тому що їх взагалі не було в місті. А шиномонтажник воював, повернувся. Грошей, мабуть, не платять. Він мене питає:

- Скажи, а що там, в Лисичанську, хоч люди живі є?

- Уявляєш, і банки працюють, і діти ходять у садочки і в школи, і нікого не вбивають.

- Так, про політику мені не говори. Я чути про це не хочу.

От він закривається і все.

Потрібні тепер роки, щоб впоратися з цією інформаційною бійнею, щоб переусвідомити.

Мій вибір

Я громадянин цієї країни, і тому у мене має бути право вибору в будь-якому випадку. Це моя свобода. Я й там дуже обурювався, коли нам не дали проголосувати на президентських і парламентських виборах. Я завжди користувався своїм правом голосу.

Воно повинне бути у кожного громадянина України. Тим більше, багато хто і не збирається повертатися туди. Багато хто збирається влаштуватися на нових місцях остаточно.

Я спілкуюся з багатьма переселенцями. Переважно це - патріоти. Може, у мене коло знайомих таке. Здебільшого це ліберали, які не підтримають сили типу "Опозиційного облоку". Ті люди, які підтримують такі партії, виїхали або в Росію, або залишилися на окупованій території і чекають кращого життя.

Ми дуже сильно обпеклися. Тому що бачили війну і розуміємо, до чого це все призводить.

Я зараз набагато краще і вільніше себе почуваю. Не хочу навіть їхати назад, нехай у мене там і будинок, і все інше.

Дорога додому

Якщо тут ми розживемося житлом, налагодимо бізнес, звичайно, не буде сенсу повертатися до Алчевська. А якщо залишимося голодні і там буде українська влада, в такому разі і повернемося до своїх будинків.

Мені тут комфортно. Тут люди кращі.

Звичайно, там батьки поховані. Мати так все життя переживала, щоб було кому хоча б могилки доглянути. Але вона не знала, що буде війна.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: вибори Олег Ломовицький АТО
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини