На Docydays відбулася дискусія про домашнє насильство та Стамбульську конвенцію
В межах 16-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA відбулася громадська дискусія на тему: “Насильство щодо жінок: як у боротьбі з ним допоможе Стамбульська конвенція?”
Повна назва цього документу – “Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами“. Хоча жоден противник ратифікації не посміє прямо сказати, ніби він підтримує домашнє насильство, тим не менш, протидія цьому документу велика. Головні супротивники – це консервативні та релігійні кола, які вбачають у її ратифікації “перемогу гендерної ідеології” та “легалізацію сексуальних збочень”.
На цей розповсюджений закид відповідає Юлія Донцова, співробітниця офісу Amnesty International в Україні:
“Якщо ми візьмемо текст Стамбульської конвенції і зробимо пошук по тексту за словами “сексуальна орієнтація”, збіг буде тільки один – у переліку ознак, за якими забороняється дискримінація. Це вік, національність, мова тощо, в тому числі – гендерна ідентичність і сексуальна орієнтація. На цих пунктах нема ніякого акценту, це звичайні ознаки, за якими може відбуватися дискримінація, прийняті у більшості міжнародних документів вже багато років. Ці ознаки є і в українському законодавстві, наприклад, у Трудовому кодексі”.
За її словами, Стамбульська конвенція відстоює чотири принципи – protection (захист), prevention (запобігання), prosecution (розслідування), policy (політика). Принцип захисту передбачає, що ядром цієї конвенції є увага до потерпілих, “запобігання” – це інформаційна кампанія, яка має на меті донести, що насилля – це погано і неприпустимо, “розслідування” – це пропозиції ввести ефективні механізми розслідування таких випадків, а “політика” – створення відповідного правого поля, яке виключає домашнє насильство. “Це дуже комплексний підхід, на відміну від чинного українського законодавства, яке лише зробило певні кроки у зазначеному напрямку”, – каже Донцова.
Другий популярний закид, який часто доводиться чути від противників конвенції – це те, що вона нав’язується Україні іноземними державами, є результатом чужого ідеологічного впливу. На це відповідає Ірина Виртосу, журналістка Центру прав людини ZMINA: “Україна брала участь у розробці цієї конвенції. Тому дивно зараз чути, ніби її прийняття – то свідчення нашої меншовартості, ніби нам її нав’язує Європа. Цю конвенцію не підписали лише дві європейські країни – Азербайджан та Росія, де домашнє насильство взагалі декриміналізоване”.
“Навіть якщо відштовхуватись від статистики, яка свідчить, що за минулий рік на гарячу лінію зателефонувало близько ста тисяч жінок, постраждалих від насильства (це лише верхівка айсберга, в якій не видно тих, хто не звертався за допомогою, – дітей, чоловіків та інших неврахованих груп), сто тисяч жертв – це надто багато, це значить, що кожен з нас або сам переживав насильство, або бачив його, або чув, або знайомий із потерпілими. Ось який масштаб проблеми”, – говорить Ірина Виртосу.
Вона додає, що, згідно зі стандартами, на десять тисяч жителів має бути принаймні одне місце притулку, шелтер, де жертва може сховатись та отримати юридичну і психологічну підтримку. “Тепер порахуйте – якщо в самому Києві п’ять мільйонів жителів, скільки тут мало б бути державних шелтерів?” – запитує журналістка.
“Після ратифікації цього документу у нас з’явиться потужний привід вказувати державі на її зобов’язання, – додає Юлія Донцова. – Він стане основою для нових законодавчих ініціатив, які мусять обмежити негативні явища у сім’ї. Адже побиття – це лише крайня форма, а крім нього існує психологічний тиск, фінансове, сексуальне насильство. Неприпустиме приниження, неприпустима залежність партнерів, неприпустимий тотальний контроль. Наприклад, “сталкінг” – тобто переслідування, цькування, психологічний тиск, розповсюдження небажаної інформації: наразі це явище ніяк не означено в карних кодексах. З ратифікацією Конвенції можна буде за нього предметно взятися, і не лише за нього“.
