FightForRight, або Чому незрячі дівчата стрибнули з парашутом?

Дата: 26 Жовтня 2016 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

Про цих сміливих дівчат, які заради захисту прав людини стрибнули з парашутом, нещодавно дізналася вся Україна. Наталя Гладких, Анастасія Федченко, Марина Старусьова, Дарія Коржавіна – чому варто запам’ятати ці імена? Тому що на власному прикладі вони руйнують стереотипи про людей з інвалідністю, мовляв, ті не спроможні займатися екстремальними видами спорту, бути самостійними або ж вимагати захисту своїх прав, а не чергових пільг.

4000 МЕТРІВ – ЗАРАДИ ПРАВ

Стрибок відбувся на висоті 4000 метрів на аеродромі “Південний” у Києві. У вільному падінні – 50 секунд. Розкриття парашута на висоті 1600 метрів, і ще 6 хвилин польоту…

Стрибок із парашутом – це продовження інформаційної кампанії FightForRight, коли люди з інвалідністю через екстремальні та драйвові акції, наприклад, занурення під воду (дайвінг) голосно заявляють “Ми є тут”. Рішучість дівчат – не задля героїзму. Передовсім для того, щоб привернути увагу до бар’єрності суспільства. Адже людям із порушенням зору щодня доводиться долати перешкоди й протидіяти дискримінаційному ставленню, заявляють учасниці та учасники FightForRight.

FightForRight цікава ще й тому, що в рамках кампанії проводяться інклюзивні акції, коли долучаються не тільки незрячі активісти, а й люди без інвалідності.

Так, журналістка Анастасія Федченко має 100% зір. Свій стрибок дівчина присвятила FightForRight і людям з інвалідністю. Журналістка стала свідком того, як 2 жовтня під час однієї з акцій трьом незрячим дівчатам відмовили у стрибках через інвалідність, хоча медичних протипоказань саме для них не було. Та чи не найбільше Анастасію обурив той факт, що лікарі, користуючись тим, що дівчата не можуть прочитати, цинічно говорили, що можна стрибати, а в довідці писали відмову…

Після медійного розголосу до організаторів кампанії FightForRight звернувся представник клубу “5 океан” з аеродрому “Південний” Геннадій Антюфєєв і запропонував стрибати разом із ним.

Один телефонний дзвінок – і здійснилася мрія Марини Старусьової.  Для неї це не просто розвага – а можливість довести іншим людям і собі, що має людську гідність, що є рівноправним членом суспільства. Дівчина каже, що вона надзвичайно вимоглива до себе, намагається зробити все максимально. Оскільки з повагою ставиться до інших, прагне, щоб так ставилися до неї.

Коли Марина готувалася до стрибка – у ній я не помічала паніки. Та коли почала говорити про людську гідність і бажання змінити ставлення до осіб з інвалідністю – дівчина ледь не розплакалася. Скільки має бути стрибків з парашутом, щоб у ній бачили не “інваліда”, а людину?

Кампанія FightForRight ‒ не тільки про права людей з інвалідністю. Так, після отримання заявок виявилося, що 80 % охочих стрибнути – саме жінки.

“Було надіслано багато анкет, переважно від дівчат. Чимало заявок ми вимушені були відхилити через медичні показники – цукровий діабет, глаукома, серцеві захворювання. Зрештою, лишилося 10 анкет, серед яких 8 анкет від дівчат, 2 – від хлопців. Спостерігаючи таку “жіночу” активність, ми вирішили відібрати 5 дівчат. Таким рішенням ми підсилювали нашу акцію ще й темою подвійної дискримінації, якої зазнають жінки з інвалідністю – і через те, що мають інвалідність, і за гендерною ознакою”, коментує співорганізатор акції Богдан Родіонов. До речі, він також пізніше долучився до акції – і стрибнув із парашутом.

“В  інформаційні кампанії ми запланували різні екстремальні заходи. Дайвінг і стрибки з парашутом уже є в нашому заліку. Що далі? А далі… наших дівчат відправимо в НАСА. Вони й там виборюватимуть права”, жартує Богдан.

 

“ІНСТРУКТОРКИ З ТАНДЕМНИХ СТРИБКІВ НЕ ЗАТРЕБУВАНІ…”

На аеродромі перед початком акції помічаю, що інструктори – тільки чоловіки. Запитую в Геннадія Антюфєєва чому так?

Виявляється, в Україні загалом інструкторки з парашутного спорту є. Але саме в тандемних стрибках немає, тому що… не затребувані. Парашутний спорт – це дороге задоволення. Та й охочих стрибати з парашутом в Україні не так багато.

“А ще для тандемних стрибків потрібні інструкторки відповідної статури – щоб важили близько 80 кг, щоб мали сильні руки, аби міцно тримати “пасажира”. У Європі, навіть у Росії такі інструкторки є, у нас – поки ні. Однак, якщо виникне потреба – я готовий навчати”, – запевняє мене Геннадій.

Чоловік щиро дивується, коли я провокативно запитую, чи не викликає жінка-інструкторка особливого бажання “пожартувати”, чи навіщо жінці ризикувати й стрибати з парашутом, нехай краще на кухні варить борщ?

“Хіба жінка-інструктор – це дивно? Що за питання? Такі вислови можуть належати лиш тим чоловікам, які хочуть стверджуватися за рахунок жінки. Якби таке бовкнули в США… Я на таку браваду завжди відповідаю: “А є різниця, коли жінка – снайпер? От уявіть: фігура, манікюр на пальчиках… і цілиться через вічко. Клац…”. Чи є різниця, коли жінка майстерно кидає мечі, займається боротьбою або акробатичними трюками? Жінка – дуже серйозний супротивник, і недооцінювати її точно не варто”, – каже Геннадій і додає: “У нашому клубі зона аполітична – тут немає чоловіків, жінок, політиків, журналістів, осіб із інвалідністю тощо. Тут загинути – на раз-два. Я дуже чітко це відстежую й жорстко зупиняю всілякі“жарти”.

В унісон словам Геннадія співорганізаторка акції Юлія Сачук згодом поділилася: “Чи не найбільше мене тішило, що тут, на аеродромі, ніхто з інструкторів не запобігав, мовляв, “ось ви інваліди, просимо вашу ручку…”. Ставилися як до “звичайних” клієнтів, які забажали стрибнути.

І для нас при відборі учасників головним критерієм була готовність учасниць боротися за свої права. Ми хотіли показати, що є інші історії про людей з інвалідністю – не тільки сльози та жаль. І наші акції не тільки для людей з інвалідністю, а для суспільства загалом”.

Сама Юлія Сачук, маючи інвалідність по зору, не з тих, хто готовий здаватися.

“Коли нам уперше відмовили про стрибки з парашутом, я згодом осмислювала це як… як із маршруткою. Виїжджаючи в місто, на зупинці нерідко просиш інших підказати, який це номер, щоб потрапити точно в ту, що потрібно. Або через порушення зору не завжди швидко можеш зорієнтуватися, тож можеш не встигнути зупинити маршрутку. Інколи думаєш: “Ну й нехай – поїду в наступній“. У повсякденному житті часто опиняєшся в невизначеній ситуації.

Але в захисті своїх прав головне не просто обходити перешкоди, а вирівнювати можливості, щоб кожний міг себе реалізувати. І це стосується всього – доступу до освіти, можливості працевлаштуватися, користуватися послугами у сфері розваг, брати участь в інклюзивному прийнятті рішень тощо. І про це наші занурення під воду на глибину 5 метрів, стрибки з парашутом на висоті 4000 метрів, і про це наша інформаційна кампанія FightForRight…”, ‒ каже Юлія.

“ПІСЛЯ СТРИБКА З ПАРАШУТОМ ПОЇДУ ВИРІШУВАТИ ДОЛЮ РАЙОНУ…”

Ще одна учасниця – Дарія Коржавіна. Активістка громадської організації “Генерація успішної дії”, член партії “Демальянс”. Дівчина здобула вищу журналістську освіту в КНУ імені Тараса Шевченка. Має дворічну донечку Маргариту.

“Так склалося, що для мене цей стрибок ще й для того, щоб руйнувати стереотипи своєї родини. Уже стало нормою щодня доводити, що особи з інвалідністю мають рівні права, що я можу займатися тим, що й інші люди без інвалідності. Часто люди просто над цим не замислюються. І навіть удома не завжди розуміють, що я є самостійною. Потрібно боротися за свої права, протидіяти дискримінації та створювати комфорт не тільки у своїй країні, а й у своїй… квартирі”, – розповідає Дарія.

Дівчина зізнається, що інколи доводиться зазнавати дискримінаційного тиску не тільки через свою інвалідність, а ще й через те, що “дівчинка”.

“На моє запитання, чому я не можу пересуватися сама по вулиці, апелюючи до того, що чимало моїх знайомих самостійні (а серед них – багато чоловіків), моя мама любить приказувати: “Але ж вони хлопці. Їм безпечніше”. Мама думає, що я, будучи дівчиною, більше ризикую. Вона, як мама, звісно, хвилюється за мене. Але також її позиція спровокована ще й тим, що в суспільстві є розділення на “слабку” й “сильну” стать. Звідси й те, якщо чоловік іде з білою тростиною, – це нормально, жінка з білою тростиною зазнає більше ризиків”, переконана Дарія.

Знайомимося ближче. Дарія віднедавна почала займатися політичною діяльністю. Для неї, окрім кар’єрного зросту, ще важливо, що матиме можливість брати участь у прийнятті інклюзивних політичних рішень. Коли саме люди з інвалідністю долучаються до розробок інклюзивних політик, а не очікують, що на них хтось зглянеться й чимось “відчепним” допоможе.

“Соціальний проект нашої команди полягає в тому, щоб прибрати радянський абсурд – підземні переходи, яких просто не повинно бути в місті”, розповідає дівчина.

Спочатку вона разом із колегами прагне організувати наземний перехід на перетині вулиць Пушкінської та Богдана Хмельницького в Києві. Для цього потрібно прибрати загорожу, установити світлофори, покласти тактильну плитку, зробити пониження бордюрів відповідно до європейських стандартів.

Ми нині вивчаємо ситуацію, наскільки це можливо. Так, ми надсилаємо звернення в Національну поліцію в пошуках інформації про кількість ДТП на цій ділянці за участю пішоходів. А таких, як виявилося, немало, які перестрибують огорожу, щоб заощадити кілька секунд часу… Також вивчаємо потік пішоходів та машин. У цьому проекті ми набуваємо гарних навичок, щоб потім наш досвід можна було поширювати на інші дороги з підземними переходами в Києві й далі – по Україні”, – розповідає майбутня політикиня Дарія. 

Дівчина каже, що потрібно не тільки розробити рішення проблеми, а й подбати про пошук ресурсів і фінансування (фандрайзинг), заручитися підтримкою медіа тощо. Усе по-справжньому.

“Повертаючись додому й розказуючи про свою роботу, мама часом недовірливо кине: “А тебе хтось слухає?” – Звісно! А як інакше просувати важливі для тебе теми? І в партії я тому, щоб мати можливість проштовхувати важливі питання. Нині я навчаюся на невеликих, але важливих соціальних ініціативах”, – каже Дарія і професійно радить:

“Будучи на стажуванні в Бельгії, я зрозуміла, що потрібно вміти дуже чітко формулювати свої запити. Люди не зобов’язані здогадуватися, що тобі треба. І це стосується всіх – не тільки людей з інвалідністю”.

Дарія цілком серйозно зауважує, що з парашутом стрибнути простіше, ніж організувати доступність міста й подолати стереотипи. Але вона вірить у свої сили. Я ж повірила, що їй усе вдасться. І навіть не після її сміливого стрибка. А після її фрази, дещо іронічно сказаної:

“Після стрибка з парашутом поїду вирішувати долю району…”

Фото авторки

Повага

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter