Я мовчала надто довго...

Олена Тарасик

Конкурс #FeelYourRights

Друзі! Наш конкурс #FeelYourRights завершився.

У редакцію Центру інформації про права людини надійшло понад 20 історій. І нам приємно знати, що права людини відстоюють прекрасні незвичайні "звичайні" люди. Ваші історії зворушливі і надихаючі. Деякі з них ми охоче публікуємо на нашому сайті. І перша історія нашої переможниці Олени Тарасик.

Мені 15 років. Я стою на зупинці з мамою. Вона – на роботу, я – в школу. Типова радянська десятикласниця: довгі коси, два величезні банти, на руці червоний пластмасовий годинник – моя гордість (!). Прошу не забувати: часи радянські. Життя грає різнокольоровими барвами, в новій школі я майже зірка, граю на гітарі, співаю, ще й вельми товариська, тому – опс! Широко розкритими наївними очима (давно не били) дивлюся на жінку, яка "з порога", ще не наблизившись до мами, спочатку напівпитально, а потім життєрадісно-стверджувально "оголошує" на всю зупинку: "Єврейка? Жидівка ти!".

Тут невеличка ремарка. Про "давно не били". У середніх класах першої моєї школи мені діставалося за національне походження. Від морального: "У всєх мами украінкі, а у одной – єврєйка" – до матеріального, коли, зібравшись у під’їзді, лупцювали по перше число. Зважте: сам на сам не виходили, бо могли й здачі отримати, а от "толпой"... "Толпа" – велика штука. Але ж то була я, а це – мама.

Вхопивши портфеля в обидві руки, я, залившись червоною барвою, суну на тітку, вона врешті затикає свою пельку, в цей час приходить трамвай і ми з мамою поспішаємо далі: вона – на роботу, я – в школу.

Мені 45. Я стою, тримаючи в руках плакат: "Україна єдина, ми – її частина". На мене насувається така сама, як тридцять років тому на маму, навіжена тітка, але вже з іншими словами: "Дєвушка, ви єщо долго будєтє тут стоять? Лєсбіянкі і підараси нам нє нужни!".

Дивлюся на неї спокійно. Вона стрибає навколо, та навіть не намагається видерти плакат з рук, як робитиме це трохи далі, з іншим учасником одиночного пікету на захист прав ЛГБТ. Участь у такій акції беру вперше.

Багато що роблю вперше. Все життя мене переслідував страх. Він всотався у кожну клітину, примушуючи все робити "с оглядкой".

Спочатку – на своє єврейство, згодом – на нетрадиційну орієнтацію.

Мої батьки так і не дізналися про те, що я не вписуюся в загальноприйняту картину сексуального життя. А може, вони й здогадувалися про це, але зберігали статус-кво. Батько пішов за мамою з різницею в один рік. І це була надто дорога ціна за те, щоб зрозуміти, що чого в житті варте і чого насправді треба боятися.

Я могла б чимало розказати про те, з якими викликами стикалася раніше і стикаюся зараз. Але не в них сенс. Бо головне – захистити свої права перш за все перед самою собою, сказати собі, хто ти є. І вже потім – перед іншими.

Колись юнак, з яким ми вчилися в одній школі, спитав мене, чому я не казала, що в мені є єврейська кров. Я відповіла: "А що ти хотів? Щоб я на шию табличку повісила?".

Так, я не вішала на себе табличку, не влаштовувала гучних зізнань та камін-аутів. Просто не відчувала потреби. Власне, її і не було. Але зараз, коли на власній шкурі відчула, що перед законом не маю права на людину, яку люблю, а вона – на мене, що спільне майно, спадок і безліч інших речей, доступних більшості людей, мені недоступні, – зрозуміла, що мовчала надто довго.

Я маю право на право. Жити, любити, працювати. Бути собою. От, врешті, і все.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: акція євреї #FeelYourRights
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини