«Я вірю в білоруський Майдан»

Сценарист фільму «Жыве Беларусь» Франак Вячорка — про український мітинг як інструмент мислення по-європейськи 

Прем’єра першого повнометражного художнього білоруського фільму, заснованого на реальних подіях про сучасну Білорусь 2009—2010 років, відбулася 22 травня 2012 року на 65-му Каннському кінофестивалі. Стрічка дуже швидко здобула високу оцінку кінокритиків. У ній зіграли білоруські актори, мова фільму   — білоруська. Утім, фільм був відзнятий у Польщі польським режисером Кшиштофом Лукашевічем, а в Білорусі ще до показу був заборонений як наклепницький і неправдивий.

«Жыве Беларусь» викликає інтерес і тривогу. Жорсткі, правдиві, без «героїзації», брутальні кадри, як, наприклад, сцени дідівщини в армії, Франак Вячорка списав частково із власного життя. Франак — білоруський активіст і журналіст, нині працює на «Радіо Свобода» і бере участь у різних молодіжних ініціативах. Зокрема, виступає за заборону смертного покарання в Білорусі.

Представивши картину на початку лютого в Києві для учасників Євромайдану, сценарист розповів, чому захоплюється українським протестом як явищем і сподівається на свободу і для свого народу:

— Я привіз фільм на Євромайдан за запрошенням Студентської асамблеї та присвятив його загиблому під час сутичок на вулиці Грушевського 22 січня 2014 року своєму землякові Михайлові Жизневському, — розповідає сценарист у розмові з «Днем». — Михайло — молодий хлопець, мій ровесник... Він, ховаючись у Білорусі від режиму Лукашенка, загинув тут, на Майдані, змагаючись за свободу в Україні. Це дуже символічно. Це демонстрація того, що наша історія набагато ближче, аніж ми собі уявляємо. Фільм «Жыве Беларусь» був представлений на всесвітніх кінофестивалях, його побачили в різних країнах. Але найбурхливішою виявилась реакція в Україні, Білорусі та Росії. Саме в тих країнах, де народи переживають подібні речі, мають схожі проблеми. Найперше, це проблема поколінь — покоління попереднього, радянського і покоління нового, сучасного, доби Інтернету. Це проблема забороненої музики і заборонених співаків, які перебувають у «чорних списках». Це проблема військової служби та примусового призову, яка має на меті робити з людей бездумних істот. Це проблема силовиків, які свавільно й жорстоко діють у країні. Це проблема заборони користуватися державною, білоруською мовою. Усе це ми показали в одній історії. Ми відзняли цей фільм для білорусів, щоб показати їм те, про що мовчить державне білоруське телебачення. А глядачам інших країн спробували показати те, чим живе сучасна Білорусь, і тепер, можливо, те, що чекає Україну, якщо Майдан не переможе...

Цікаво, що в Білорусі цей фільм заборонили ще до виходу. Білоруське посольство в Польщі надіслало ноту протесту продюсерам, в якій закликало зупинити зйомку і не розповсюджувати цей фільм, оскільки він наклепницький. Влада заборонила зніматися акторам у державних кіностудіях. І вже було надано два мільйони доларів на створення альтернативної версії тієї історії, яку ми показали в нашому фільмі. У новому фільмі вони покажуть уже «їхню правду».

— Хто ж допомагав у створенні фільму «Жыве Беларусь»?

— Цей фільм підтримали не політики. Його підтримали підприємці, Міністерство культури Польщі, французький канал «Плюс». На жаль, сьогодні проблема прав людини відсувається на другі-треті плани. У Європі домінує «реал-політік». Навіщо європейським політикам застосовувати санкції проти того, з ким вони мають бізнес-інтереси?

Політики неохоче втручаються в такі проблеми, як у Білорусі. І на людей, які живуть із цими проблемами (порушення прав людини. — Авт.), вони зважають в останню чергу.

Тому, показуючи цей фільм, ми хотіли би вплинути на політиків, щоб вони не забували про те, що є такі народи, як українці, білоруси, які потребують їхньої солідарності, їхньої підтримки тут і тепер.

— Утім, кінокритики вас зустріли тепло. Фільм має вісім престижних міжнародних кінонагород, зокрема «Жыве Беларусь» здобув гран-прі у Відні, Стамбулі, нагороду за найкращий сценарій у Брюсселі. Як, по-вашому, завдяки чому?

— По-перше, цей фільм ґрунтується на реальній історії, по-друге, він не повторює шаблонів. Однозначно, він не в тренді сучасного кінематографа, але він дуже емоційний, справляє сильне враження. Зараз прийнято створювати кіно-ентертейнмент, тобто суто розважальні фільми. А ця стрічка зроблена не заради забави. Вона радше ставить людину в ступор. Глядач після цього фільму почувається... розбитим.

Утім, нас напрочуд щиро підтримали в Індії. У Празі чехи, ділячись враженнями про фільм, намагалися створити проекцію: що було б із Чехословаччиною, якби не оксамитова революція та Вацлав Гавел. У Португалії порівнювали зображені події із салазарівським режимом у 1930—1940-х роках.

Цей фільм близький — бо він підносить загальнолюдські цінності, виражає протест проти тоталітаризму. Проте таких фільмів створюється вкрай мало...

— Події у фільмі революційні. Але що таке революція в розумінні Франака Вячорки?

— Для мене революція — це перехід до стану «громади», коли люди вже не залежать від своїх «господарів», які мають необмежені повноваження і владу. Це здатність громади до особистої відповідальності. Якраз український Майдан демонструє приклади громадянської єдності, відповідальності, уміння самоорганізовуватися за найскладніших умов.

А ще для мене — це революція свідомості. Коли люди перестають мислити радянськими штампами й починають думати по-європейськи. Коли ти керівник чи бізнесмен, але береш щит, щоб стояти на барикадах проти «Беркуту» — це революція очищення від соціалістично-радянської тоталітарної минувшини.

— Як, на вашу думку, чому 2010  року в Білорусі не вдався подібний Майдан?

— Бо тоді склалася дуже драматична ситуація, коли білоруси вирішували свою долю. Вперше за доволі багато років у Мінську вийшла тоді надзвичайна кількість людей. Але люди не чекали такої реакції... Без жодних підстав — ані моральних, ані політичних, ані законних — Майдан жорстоко розігнали, а лідерів опозиції побили чи кинули за ґрати. У нас не вийшло тоді. Дай Боже, щоб вийшло в українців... Але треба зважати на те, що різниця між Білоруссю та Україною — в тому, що «наш Майдан» відбувся набагато раніше. В Україні було кілька президентів, а в нас — за двадцять років        — лише один. Лукашенкові вдалося запобігти білоруському Майдану. Але протестний потенціал зберігся в різних соціальних групах, наприклад у профспілках, серед студентів тощо.

Я сам беру участь у різних молодіжних ініціативах і вірю, що колись повстане «наш Майдан» — свій, білоруський...

На українському Майдані дуже добре те, що не все залежить від політиків, а й від громади та її рішення. Більше того, громада використовує політиків як інструмент, і в цьому, як на мене, має бути перемога Майдану. 

 
 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: революція Майдан фільм Білорусь
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини