Євген. "Просто хочеться вижити, це той самий поштовх..."

Євген, як то кажуть, звичайний хлопець зі звичайної родини. Життя якого за одну ніч кардинально змінилося - вимушений був разом із дружиною та сином залишити рідне місто. А далі - починати життя з нуля... 

Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.

Я жив у Луганську, працював механіком на "Електротрансі", на транспортному підприємстві. Займались перевезенням пасажирів. Зараз я працюю на картонній фабриці. За спеціальністю нічого в Хмельницькому на той момент не було, та й #часу шукати не було – брались за те, що знайшли.

Як тільки там у нас почалося блокування прикордонної застави, #на початку травня, почалась стрілянина вже й у місті. Тоді ми й вирішили – дружина й дитина поїхали до бабусі в село, пробули там місяць, я працював. А потім подзвонили родичі, сказали, що треба кудись виїжджати.

#Все відбулось буквально за ніч – я поїхав на залізничний вокзал, купив квитки, дружина з сином повернулися в Луганськ, і наступного дня ми приїхали у Хмельницький.

У громадському транспорті їздиш і багато чого чуєш, та й взагалі на вулиці: "Хто там залишився, той вже не наш – сепаратист". Там люди – такі самі українці. Є багато тих, через яких все й почалось, але є й патріоти. Я б не сказав, що така вже велика різниця між містами. #Єдине, що тут більше української мови. Ось і вся різниця.

Я політичними темами не займався, не захоплювався. Одного дня я прокинувся – почув, що захопили СБУ. До цього Майдан ішов. А коли вже почали справді стріляти конкретно в місті, тоді вже сталася паніка, багато людей почали їхати. Все поступово наросло. Я #скільки там жив – ніколи б не подумав, що таке може статися.

У мене там залишились друзі. Батьки теж залишились. Нічого не має роз’єднувати. Вони, може, залишились не від того, що підтримують цей рух. #Хтось просто не може там все покинути. Як мені батьки кажуть: "Как мы бросим всё здесь – нажитое, построенное? Не уедем".

Як ми влаштувались? Для життя, в конкретний момент, достатньо. Поки ми не станемо, якось не зміцніємо. Я не знаю, #просто хочеться вижити, це той самий поштовх. Все з нуля починається. Дякую, що і так є.

Дуже багато вихідців із Донецької й Луганської областей захищають свою землю. Скільки я не спілкуюсь з людьми, #не всім приходять повістки з військкоматів. А добровольцем – звичайно, хто ж хоче піти помирати? Сам? А так, може бути, якщо принесуть повістку, для когось це буде поштовх.

Є там дуже багато гарних місць, у Луганську. Ну, принаймні, було – я сподіваюсь, що вони там ще залишились і вціліли. Дуже багато всього гарного – взагалі гарне місто. #Парк біля нашого будинку, восени ми полюбляли там гуляти. Але для мене цей осінній парк… дуже. Ми там пікніки влаштовували. Там є хвойна місцинка – і влітку там дуже-дуже добре, гарно подихати хвоєю. Та й взагалі там було чудово. 

Із соціальної служби дуже приємний чоловік був у Хмельницькому. Допоміг нам з житлом, навіть були спроби допомогти у працевлаштуванні, але мені не дуже допомогло – фінансова складова була замала. Взагалі, мене шокувала #фінансова складова роботи у Хмельницькому. В рази відрізняється від луганської на аналогічних посадах на аналогічних підприємствах.

Батьки кажуть: "Слава Богу, что не стреляют!". #У них все добре, тому що не стріляють. Для них це зараз найважливіше. Усе соціальне поки не сильно їх цікавить і не турбує.

Історія Євгена представлена в рамках виставки "Моє місце", організованої Освітнім центром "Простір толерантності" та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів - Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото Дани Верстак та із сімейного архіву. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: війна переселенець Моє місце
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини