Я — дитина, і мої права порушують. У чому проблеми і хто відповідальний?

Мама — дошкільній доці:

— Ну чого ти лізеш?

— Бо маю право!

Ця мила вулична сцена, доволі типова, як для наших ментальних широт, чи не найкраще окреслює розуміння прав дитини у суспільстві. Мімічна реакція мами — ну надумала! — віддзеркалює уявлення цього солідного "маю право" маленькою дівчинкою: щось хороше, але дуже нечітке і абстрактне.

А от що є комплексним розумінням прав дитини, чому ці права систематично порушуються, що робить держава для позитивних змін і чого не робить — часто є не дуже зрозумілим. І півбіди, що брак знань характерний для самих дітей та їх батьків: державні мужі та державні діви в цьому розумінні мало чим кращі.

Бо дорослі в дечому — ті ж діти і мають такі ж прості питання, на які їм свого часу так ніхто доступно і не відповів, лише уривками. Ми ж — далеко не на всі, лише на найбільш актуальні — скромно спробуємо.

 

Тільки народившись, дитина отримує право жити і виховуватися у сім’ї, отримувати від неї захист, отримує права на громадянство і навіть на особистий банківський рахунок. А ще, цікавий момент — право знати своїх батьків. У 3 роки дитина має право відвідувати дитячий садок, у 6 — школу, де вже має право укладати дрібні побутові угоди: можна починати робити кар'єру олігарха.

У 10 років в дитини з'являється широке поле для маневру. Вона дає або не дає згоду жити в прийомній родині, на зміну імені та прізвища. І її вже в разі чого повинні з серйозними обличчями вислуховувати в суді люди в мантіях. У 14 років безтурботне дитинство завершується: вона обирає, з ким з батьків жити у разі їх розлучення,  за згодою батьків можна йти на роботу і думати, як розпоряджатися своїм доходом. У 16 — за особливих умов взяти шлюб. Хоча останнє, якщо не терпиться, чисто на рівні бюрократії все ж краще робити після 18-ти.

За цим повинна стежити держава, а на міжнародному рівні її в свою чергу контролює Комітет ООН з прав дитини. Він був створений у 1989 році, коли була прийнята Конвенція ООН з прав дитини — перший і головний міжнародно-правовий документ у цій сфері. Його підписали всі країни-члени ООН, окрім Південного Судану, Сомалі і... США. Україна ратифікувала Конвенцію у рік набуття незалежності і з тих пір, як і всі інші, намагається виконувати її положення.

Оскільки виходить не дуже, ми разом з іншими країнами раз на 4 роки повинні звітувати у рамках УПО, або Універсального періодичного огляду — найбільшого світового моніторингового механізму за дотриманням прав людини. Причому одна країна звітує перед іншою, перевіряючи одна одну. А ще, окрім вимог основного документа Конвенції, існують різні факультативні протоколи, за якими радять вдосконалювати національне законодавство.

 

Ще в 2011 році Комітет ООН з прав дитини радив привести українське законодавство до норм, спрямованих на захист дітей від впливу збройних конфліктів. Зокрема, це передбачало й план їх евакуації з гарячих зон. Вчасно цього зроблено не було, і у низці випадків це призвело до загибелі тих, хто самотужки полишав райони бойових дій. Також маємо більше 500 тисяч дітей, що живуть на окупованих територіях...

Нещодавно український уряд прийняв постанову про надання соціального статусу дітям війни. Але зараз, щоб його отримати, треба зібрати цілу купу документів, а дітям щоразу розповідати свою страшну історію про війну в різних інстанціях, через що багато батьків відмовляються від процедури. Ще Україні радять ратифікувати "Римський статут", який дозволив би розслідувати воєнні злочини, скоєні щодо дітей. Це б дозволило у майбутньому судити винних у Міжнародному кримінальному суді. Українське законодавство взагалі не виокремлює категорію злочинів проти дитини із загальної статистики, і тому порахувати жертви серед дітей і щось робити з цим доволі складно.

 

Ще актуальні проблеми сексуальної експлуатації та запобігання насильству в сім'ях, школах. За статистикою, кожна 6–7 працівниця секс-бізнесу в Україні — неповнолітня. Відсутня інформація і про кількість дітей, які постраждали від сексуального насильства. Діти та батьки часто не повідомляють про злочини, в тому числі і через відсутність механізму взаємодії потерпілих та правоохоронців, відсутні спеціально підготовлені ювенальні слідчі і психологи, що могли б підтримати дитину.

Шкільна поліція, створена не так давно, діє не в усіх областях країни і є поки що більше експериментом, шкільні поліцейські не вирішують найбільш гострих проблем. Нині у випадках жорстокого поводження з дитиною у школі відповідальність перекладається на саму школу, залишаючи її крайньою. Ясна річ, багато випадків замовчуються.

Щодо насильства дітей у сім'ях — проблему б істотно вирішила ратифікація парламентом Стамбульської конвенції, що створює дієві інструменти захисту дитини від домашнього насильства. 

 

Варто сказати, що в країнах Європи інтернати офіційно визнані місцями несвободи. В Україні їх до сих пір понад 700 і в них мешкають приблизно 106 тисяч дітей, причому 92% з них мають батьків або опікунів. Деякі перебувають тут через порушення здоров'я, інших не захотіли утримувати батьки. Ситуація ускладнюється й тим, що самі інтернати часто не зацікавлені, щоб діти полишали заклад, і тому гальмують процес усиновлення. Справа в тому, що виділення коштів з державного бюджету на наступний рік планується по дитині, але при цьому гроші йдуть в загальний фонд закладу, а не їй безпосередньо.

Зараз в країні відбувається реформування інтернатів, до кінця року держава обіцяє створити необхідну законодавчу базу, за якою, зокрема, будуть фінансуватися патронатні сім'ї, а також соціальні служби, які б працювали з проблемними сім'ями. Але на рівні чиновників ще міцно тримаються застарілі переконання. Хоча зараз і роздається багато прогресистських голосів за повну ліквідацію інтернатів, але не менше і тих, хто вважає їх важливими "стратегічними об'єктами".

 

Звичайно. Тільки за останні декілька місяців відбулись декілька малих, і навіть великих поступів у захисті прав дитини. Скажімо, в квітні українські урядовці підписали меморандум з ЮНІСЕФ про Національну платформу раннього втручання: він дозволить соціальним працівникам, медикам і педагогам виявляти проблему розвитку дитини у ранньому дитинстві. Якщо система запрацює наповну — це буде допомога майже 250 тисячам дітей з інвалідністю, порушеннями розвитку або ризиком цього, це дасть змогу залишитись дитині в сім'ї замість її переміщення в спеціальні заклади.

До позитивних змін можна віднести і нещодавнє визнання парламентом аліментів власністю дитини, зі збільшенням їх мінімального розміру і новим механізмом стягнення. І найбільш системна зміна — прийняття довгоочікуваного закону щодо інклюзивної освіти, за яким діти з інвалідністю можуть навчатися у будь-якому освітньому закладі, що забезпечить їм соціалізацію.

Так що, власне, за збереження позитивної інерції і систематичного "цькування" влади дорослими — з правами дитини, рано чи пізно, все буде добре. І навіть ще краще.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: дискримінація інтернат ООН інвалідність права дитини діти-сироти права дітей Конвенція про права дитини переселенці дискримінація за віком ювенальна юстиція
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини