Людмила. Український Януш Корчак

Луганчанку Людмилу інколи називають “українським Янушом Корчаком”. У таборі смерті Треблінка польський лікар, письменник і педагог Януш Корчак залишався з дітьми до кінця, і з ними ж пішов на смерть. Коли керівниця народного ансамблю “Сувенір” Людмила Бобкова, перебувавши в Болгарії на фестивалі, дізналася, що Луганськ бомблять, рішуче сказала: “Під бомби я дітей не повезу”…

Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.

Ми поїхали з Луганська, коли вже були мітинги, і ми боялись, що взагалі не виїдемо. Коли були в Болгарії, справи зайшли занадто далеко, постало питання, куди повертатись, #я сказала, що дітей в Луганськ під бомби не повезу. Коли приймали рішення в Болгарії – це було моє і дітей рішення. Болгари пропонували прийняти нас у себе, оформити через консульство, після фестивалю ми ще якийсь час залишались у Болгарії, всі витрати з нашого перебування вони взяли на себе. Почали обговорювати з друзями, знайомими, громадською організацією, начальником управління культури Луганська – вони сказали: дітей не вези в жодному разі, щось вигадаємо. Потім повідомили, що приймуть нас у Рибаківці в Миколаївській області.  

#Коли ми виїхали, нас було 45 людей, потім деяких дітей батьки в Київ забрали, деяких – у Харків, Дніпропетровськ, і зараз у нас тут залишилось 15 дітей. Деякі діти під’їхали до нас, котрі не були в Болгарії. Кажуть, ще приїдуть. Це була велика сім’я – батьки та діти.

У Рибаківці ми перебували два з половиною місяці. Обласна адміністрація Миколаєва два з половиною місяці годувала нас безкоштовно, 45 осіб.

#У серпні я приїхала в Миколаїв, в управління освіти з питанням, як мені бути, дітям треба десь вчитись, визначатись, ми не проти об’єднуватись, шукати спільно квартиру. Тут заходить директор фестивалю і каже: нікуди я вас не відпускаю, я забираю вас до себе в академію. Ми їй настільки вдячні, вона нам допомогла знайти квартиру недорого, з Рибаківки дали ліжка, подушки, покривала та інше – дуже допомогли. Ще допомога від держави – прийняли на роботу, добились, дзвонили в Київ, що ми працюємо як народний ансамбль танцю, а не просто танцювальний гурток. У нас буде 20 років колективу, ми зараз набираємо дітей, щоб не втратити звання “народного”.

#Мені незнайомі люди телефонували і запитували: “Що потрібно? Яка допомога потрібна?”, просто в оголошенні давали мій номер телефону, і така доброзичливість була. Я їм всім настільки вдячна! Ми на Новий рік запрошували всіх, хто нам допомагав. Зараз ми відчуваємо, що стали на ноги. Деколи вони самі телефонують: “Як ви, нормально?” – “Нормально”.

Коли ситуація загострилася, СБУ [у Луганську] захопили, у нас біль у душі був, і #ми поставили номер “Молитва про Україну”. Ідея була моя, номер народився в нас приблизно за дві репетиції. Ми вперше з ним виступили в Луганську, у сквері, на День Перемоги. Люди стояли, дивились, плакали, бабусі хрестились – “Ой, дітки”. Реакція – справді, за Україну молитись потрібно.

#У мене дві подруги в Луганську, в однієї мама хвора, не може покинути, в іншої – собака. Ми постійно телефонуємо одна одній, розмовляємо. Вони тільки за Україну, вони проти того, що там відбувається. Ми однодумці, мислимо однаково. Так само і в Миколаєві, вочевидь. Ті, хто думає інакше, вони нас навіть зрадниками називають там. У тому ж Центрі творчості є такі, вони думають тільки про власні амбіції, а не думають про майбутнє, про дітей.

#Деякі кажуть: “А якщо нема куди їхати?”. Ну як це – нема куди? Нам теж не було куди. Якщо людина вміє працювати і спілкуватись, будь-хто виживе та знайде роботу, і місце, я вважаю. Декому справді нема куди, я розумію – люди з інвалідністю: в мене друзі привезли в Одесу людину з інвалідністю і батька – знайшли в собі сили. Знаходити в собі сили треба, людина – це людина.

Одна з дівчат колективу їздила в Луганськ. Морально неможливо там перебувати. Атмосфера жахлива, #в школах заборонили історію України, українську мову, із зброєю заходять у клас і розповідають, хто такі “укропи”. Діти, котрі розуміють, що щось тут не те, не змогли там бути, виїхали до нас. Мені хочеться, щоб люди, котрі там залишились, це зрозуміли. Складно про це говорити, коли людина взяла в руки зброю, мені здається. Хочеться, щоб менше стріляли і менше помирали. Я не політик, я не знаю, як це зробити, хочеться, щоб це сталося швидше, але всі ми розуміємо – швидко все не вийде, затягнеться надовго. Але я вірю, вірю, все стане на свої місця.

#Зараз у наших дітей з’явилось багато друзів із Миколаєва. Напевне, підхід до дітей і самі діти допомогли встати на ноги. Спочатку дітей із Миколаєва було мало, ми питали: “Друзі, може хтось з класу до нас хоче прийти?”. Але вони боялись прийти до нас і вже потім нам говорили: “А ми боялись до вас записуватись, хоч бачили, як ви добре танцюєте”.

Історія Людмили представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото Дани Верстак та із сімейного архіву.