Люся. "Не люблю термін ВПО"

У сучасній війні Україну оцінюють на різних рівнях – політичному, економічному, як в цьому бере участь Росія, Євросоюз чи США, які це має наслідки для нашої країни та сусідніх країн Європи. Однак у політичних іграх часто забувають про людину...

Центр інформації про права людини розпочинає цикл статей "Моє місце". Це короткі історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.

Авторки текстів - Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. "Ми через наших героїв даємо можливість почути голоси не тільки тих, хто переїхав, а й тих, хто залишився – родичів, друзів, найближчого оточення. Це наша усна історія: не про дати, міста й події – а про людей...", - переконані авторки.

Усі ці історії представлені на однойменній виставці "Моє місце", організованою Освітнім центром "Простір толерантності" та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Дизайн виставки і фото - Дана Верстак, а також фото з сімейного архіву. 

Щочетверга шукайте нову історію на нашому сайті.

Історія перша. Люся. "Не люблю термін ВПО"

Я дуже прив’язана до Донецька, в мене в голові є моя карта, я заплющую очі і пам’ятаю всі маршрути, котрими я ходила. Навіть з кожним кіоском у мене щось пов’язано, не обов’язково це якійсь пам’ятник. Щотижня я могла бачити, як змінюється Донецьк. Особливо перед ЄВРО-2012 змінювалось так багато всього, мені здавалось, що ми стали чимось європейським, новим центром України, таким собі # "Нью-Донецьком". За ЄВРО-2012 в мене була така гордість, що нам стільки уваги приділено, і ми так гідно зустрічаємо цей чемпіонат.

За останні п'ять років я # поїздила по Україні: була у Львові, Ужгороді, на Закарпатті та в Одесі. Я бачила різни куточки нашої країни, тому для мене були абсурдом висловлювання, що там "суцільні бандерівці і хунта". Які "бандерівці"? Люди, ви взагалі щось інше бачили, крім Донецька?

Бути патріотом в Україні і # бути патріотом у Донецьку – це були дві різні речі, тут ти – у меншості. В багатьох моїх однокурсників була така впевненість, що Донецьк годує всю Україну, так навіювалося. Не знаю, чи дивились вони якусь офіційну статистику за всіма грошовими вливаннями у Донецьк. Мені було дивно бачити, що відбувається на моїх очах у місті. Я жила в центрі і могла кожен день проходити повз захоплену адміністрацію, і хотілось хоч своїм виразом обличчя не видати, як мені це все жахливо і гидко. Я була одна і відчувала себе покинутою.

Наш останній діалог "ВКонтакті" - ще перед тим, як роз’їхатись, це був травень - називався # "війна війною, а джаз ніхто не відміняв". Ми пішли слухати джаз, коли адміністрація захоплена, радіо захоплене, ми пішли слухати джаз і будувати свої плани, куди ми їдемо.

Поки я навчалась у Маріуполі, я виношувала плани реалізувати себе у великому місті. Але одна справа, коли ти їдеш у столицю і знаєш, що на тебе чекає дім і ти можеш у будь-який момент повернутися, а інша справа, коли це вимушено. Моя історія не унікальна, чимало людей пережили це. Влітку я поїхала в Грецію до мами. Свою квартиру я востаннє бачила в кінці червня – зібрала речі, попрощалася з кішкою, полетіла до мами. А коли я через півтора місяці поверталась у Донецьк – перекрили повітряний простір і # мій літак не зміг долетіти до середини Дніпра, нас відправили на Київ.

Я пам’ятаю, як # у перший місяць, коли ми жили в Києві, скільки нам зробили добра. Ми жили один тиждень в одного, другий в іншого, і, опиняючись у таких безвихідних ситуаціях, ти можеш краще прийняти чужий біль. І я зрозуміла, що якщо коли-небудь хтось до мене буде проситись у квартиру – в мене є матрац. Це відчуття в мене з’явилось.

У мене бабуся залишилась в Старобешевому, а тітка – в Комсомольскому, ця територія під "ДНР". Коли тітка телефонує мені, а я підіймаюсь фунікулером і милуюся на Київ, вона розповідає, що борщ приготувала і їсти більше нічого, не факт, що вона отримає наступну зарплатню. І я розумію, що я не можу їй ніяк допомогти: грошей не переслати, не передати – це окуповані території. Я можу їй сказати: "Не впадай у відчай!" - і подивитись на дивовижні київські вогні. Це мене мучить. Такі дзвінки ззовні я сприймаю достатньо болісно. Життя тут триває, ми поїхали з сестрою, ми починаємо щось нове, тут, безумовно, набагато краще. # Це свідомий вибір – бути тут, а не там.

Коли я їду на роботу з Троєщини, через Московський міст, я завжди дивлюсь на Дніпро. Подобається Андріївським узвозом гуляти. Мені навіть ставок за моїм будинком подобається. Я там Лоррі вигулюю. Лоррі – це # такса, єдина корінна киянка в нашій родині, вона вже з’явилась у нас в Києві. Багато хто запитує у нас, чи ця собака в нас із Донецька. "Та ви що, божевільні? Ви ж самі щойно переїхали, а вже собаку завели". Для мене багато речей стало легше пережити, коли є жива істота, котре тебе любить. Вона - як інопланетянин такий, відчуває нас і збирає разом, таке створіння рідне. І коли з’являється відповідальність за когось рідного, це дуже прив’язує до дому.

Я # старанно здобувала любов "соцзабезу", я дуже хотіла любові та визнання. Але відвідування "соцзабезу", ці нескінченні черги, вони настільки вбивають віру в людство, віру в те, що відбувається. Пам’ятаю, як я отримала довідку, я хотіла відсвяткувати, хоч насправді що святкувати, що в мене "довідка переміщення"? В цих місцях у людей мусить бути терпіння, тому що в них пахне безнадійністю та безвихіддю. Це таке болото, яке затягує.

# Не люблю термін ВПО, мені здається, коли людину називають переселенцем, це як клеймо, бракований товар. Мені здається, переселенцям буде легше, коли їх не будуть називати так, принаймні в побуті, не в офіційних паперах, не роблячи розмежувань на "свій" і "чужий".

Зараз мені хотілось б # розвиватись і пускати коріння в цьому місці. Точно не переїжджати кудись, не гнатись за кордон або в якесь інше місто. Мені хочеться саме зараз бути тут, у цьому місці, хочеться звикати до нього, я навіть полички для книг прибила нові.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: виставка Моє місце
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини