"Майя та її мами", або Чому українські школи схожі на в’язниці?

Презентації книги Лариси Денисенко "Майя та її мами" на книжковому форумі у Львові так і не відбулася через погрози право-радикальних організацій. Натомість була дискусія на тему "Чи готова школа говорити з дітьми на складні теми". Під час розмови з’ясувалося, що українська освітня система за своєю ментальністю дуже подібна до пенітенціарних служб, де будь-яка інакшість ідентифікується як загроза, відтак система намагається її позбутися.

За даними "Радіо Свобода", в Україні близько 600 тисяч дітей виховуються матерями-одиначками і 250 тисяч татами-одинаками. 106 тисяч дітей-сиріт і 85 тисяч усиновлених. 2,5 тисячі дітей щороку народжені за допомогою штучного запліднення. Однак книга "Майя та її мами", що містить 17 історій про різні родини, на думку низки праворадикальних організацій "суперечить цінностям та традиціям, які споконвіку формувалися в українських родинах".

ОСТРІВЦІ БЕЗПЕКИ ДЛЯ ДИТИНИ

Лариса Денисенко

Книжка "Майя та її мами", за словами авторки Лариси Денисенко, – це інструмент, завдяки якому батькам було б легше побудувати містки довіри зі своїми дітьми.

"Важливо пояснювати дітям, що таке права людини, на що вони мають право, на що мають право їхні батьки. Які громадянські права вони отримають, коли їм виповниться 18 років, які в них вже є з народження", – коментує Денисенко.

Багато історій з книжки є продовженням діалогів, які письменниця мала у своєму житті, у тому числі й зі шкільними педагогами.

"Одного разу я стикнулася з дуже дивною реакцією вчительки на двох близнючок у класі. Вона сказала: "Ці пробірочники знову захворіли".

Я вивела її поговорити: "Ви так про дітей говорите в класі, в публічному просторі, це що ви маєте на увазі?". Вчителька відповіла: "Це ж від штучного запліднення, вони постійно хворіють і взагалі вони абсолютно проблематичні з точки зору інших здорових дітей".

Мене це шокувало", – ділиться письменниця.

Перша історія, описана в книжці, про близнючок Софійку та Соломійку, народжених за допомогою штучного запліднення. Також у книжці йдеться про родину, де батьки розлучені, сім’ю переселенців, у якій батько зник на війні, сім’ю, де дитину виховують дві лесбійки, та інші родини, які залишаються невидимими в дитячих фільмах, мультиках та книжках.

Мета книжки, каже авторка, щоб у будь-яких обставинах дитина мала острівці безпеки, які гарантує їй родина, школа, клас, її однокласники і однокласниці.

"Це дуже важливо почуватися в місцях, де дитина частіше всього буває і формується, в безпеці, аби вона відчувала, що її поважають як особистість. Власне про це і є книжка. Коли прибираєш стигми і фобії, всім набагато стає легше дихати", – коментує Лариса Денисенко.

ШКІЛЬНЕ ТАБУ НА РОЗМОВИ ПРО СЕКС

Табуювання складних тем у школах – це пряма небезпека для майбутнього дітей. У цьому переконана Анастасія Мельниченко - авторка книжки для підлітків "Я не боюсь сказати", написаної за результатами флешмобу про насильство, що вибухнув у соцмережах у 2016-му. Експертка вважає, що брак відвертості між педагогами та підлітками часто призводить до того, що діти не вміють реагувати на насильство.

Ознайомившись з історіями під хештегом #янебоюсьсказати, Анастасія помітила чимало спільних рис, які їх об’єднували. Одна з головних – це те, що часто під час сексуального насильства підлітки не розуміли, що з ними відбувається.

"Досі, на жаль, у багатьох сім’ях тема сексу є табуйованою. Коли дитина питає батьків про секс, вони червоніють, зеленіють, блідіють і демонструють такі реакції, що дитина сприймає секс як щось дуже страшне. Відповідно, коли дитина переживає насильство, вона часто боїться розповісти батькам, бо їй страшно, що вони реагуватимуть неадекватно, будуть її сварити. Оскільки в багатьох дітей складається уявлення про секс як про щось брудне, то підлітки, які зазнали насильства, самі накладають на себе тавро", - розповіла авторка книги Анастасія Мельниченко.

На її думку, великою проблемою є те, що у школі підліткам не пояснюють, у чому суть сексу.

"Я сумніваюся, що в школах кажуть, що суть сексу для того, щоб отримувати задоволення. Ми займаємося сесксом час від часу для розмноження, але здебільшого для задоволення. Виходить, що не знаючи цієї основи, коли з людиною стається насильство, вона не розуміє, чи порушуються її кордони. Коли 15-річна дівчинка зустрічається з ровесником, який їй робить неприємно, у неї навіть не клацає в голові, що зараз відбувається насильство. Їй ніхто не сказав про те, що секс – це приємно", – розповідає Мельниченко.

Також для історій про насильство була спільною практика звинувачення жертви з боку суспільства. Тож на думку Анастасії, треба пояснювати у школах , що таке згода, що таке кордони, і розповідати, що секс – це для задоволення.

ЗМІНИ ВЖЕ СЬОГОДНІ?

Олена Малахова

Сьогодні українська школа переживає великі перетворення. Міністерство освіти уже реформувало навчальну програму початкової школи. На черзі – процес реформування програм середньої. Це передбачає зміну підручників, методик і підходів до світоглядного розвитку дітей.

У порядку денному з’явилися поняття толерантності і прав людини.

Однак, це довгий і повільний процес. "Та система освіти, яку ми маємо сьогодні, налаштована на виховання слухняності й покірливості. Вона дуже рідко дає право дитині на помилку, право самостійно до чогось додумуватися й робити власні висновки. Такими заручниками цієї системи є і педагоги. Через дуже чітку ієрархічну вертикаль будь-який їхній крок вліво чи вправо завжди передбачає для них дуже погані наслідки", - вважає радниця з гендерних питань міністерки освіти України Олена Малахова.

Вона вважає, що для країни, яка хоче бачити себе конкурентною у світі, сучасна українська система освіти – це злочин. Педагоги бояться спілкуватися відверто не лише з дітьми, а й між собою.

"На профільних тренінгах для педагогів до нас часто підходять вчительки або виховательки дитячих садочків. Вони дуже соромляться на публіку ставити деякі запитання. Вони питають особисто і бажано так, щоб більше нікого не було поруч. Вони розказують, що доволі часто дитину в садочок по черзі приводять дві жінки. Навколо цієї історії починаються якісь розмови. Виховательки передусім хвилюються, що дитина при цьому відчуває? Вони так і кажуть: "Ми не знаємо, що це"", - розповідає Олена Малахова.

За словами радниці, будь-яка інакшість освітньою системою сприймається як загроза, тож її намагаються знищити. Це стосується навіть незначних відхилень від традиційних уявлень, як-от хлопчики, що носять зачіски з довгим волоссям, чи дівчата з коротким. В інтернатах хлопчиків взагалі стрижуть однаково.

"Я помітила таку особливість: як тільки приходить якийсь офіційний документ, методичка, роз’яснення, лист міністерства і чим більше там підписів і печаток, тим швидше ідея працює в школі. Якщо методично розписати, чому не можна сварити хлопчиків за довге волосся, а дівчаток за коротке, система скаже "окей, ми перемикаємося і перестаємо сварити". По-людськи це не добре, що якийсь папірець може змінити ставлення людини до того, що вона робить. Такі приписи дуже розповсюджені в… пенітенціарній системі", - зазначила Олена Малахова. На її думку, система освіти часто нівелює і зневажає приватний простір та потреби дитини.

Щоб виправити ситуацію в новому законі про освіту вводиться ряд реформаторських норм. Так, до прикладу, директорська посада стає виборною. Директора та заступників більше не призначатимуть у місцевих відділах освіти, тож топ-менеджмент школи не залежатиме від політичної влади.

Також освітяни "переписують" шкільні підручники, аби в малюнках і текстах замість "ідеального" одноманітного виміру, були представлені ширші моделі з життя. Чиновники розвантажують шкільні програми і переглядають ставлення до стандартів освіти.

З 2015-го року при Міністерстві освіти працює робоча група з питань гендерної рівності й антидискримінаційної політики. Її учасники та учасниці підготували стратегію "Гендерна освіта - вимір 2021", яка пропонує різноманітні ідеї для розвитку толерантності в садочках та школах.

Як антидискримінаційна риторика та засади толерантності вплинуть на українську освіту, можна побачити вже зараз, поглянувши на навчальні заклади, які в рамках міністерського експерименту взяли участь у дослідженні "Провадження ґендерно-чутливих технологій у навчально-виховний процес".

Одна з таких шкіл – Огіївський навчально-виховний комплекс, що на Харківщині. За останні три роки тамтешні педагоги пройшли низку антидискримінаційних тренінгів, змінили наочні матеріали на ґендерно чутливі, запровадили уроки про права людини і почали аналізувати підручники на предмет толерантності.

Валентина Какадій

Директорка з виховної роботи комплексу Валентина Какадій навіть встигла ознайомити педагогічний колектив з книгою "Майя та її мами".

"Вчителька третього класу прочитала цю книжку дітям на виховній годині. Я зайшла після уроку й запитала, "яке враження на вас справила книжка?". Повірте мені, у дітей горіли очі й усі навперебій говорили, як їм сподобалися ці історії. Вони були захоплені. Один хлопчик із сім’ї ромів, підійшов до мене і почав говорити, що треба любити будь-яку дитину із будь-якої родини. Бо головне – це любов! Діти не переймаються тим, що ми думаємо про ці родини. Вони переймаються тим, що ми їм нав’язуємо якісь стереотипи", – розповідає Валентина Какадій.

Найважливіший антидискримінаційний крок в освіті – демонополізація сфери підвищення кваліфікації педагогів. Звучить формалізовано і складно, однак це шанс навчити більшість вітчизняних педагогів шанувати розмаїття.

"Новий закон дає можливість підвищувати освітній рівень не тільки інститутам післядипломної освіти, а зобов’язує педагога за 5 років здобути 150 годин підвищення кваліфікації. Це мусить бути обов’язкова частина і добровільний вибір, коли людина сама вирішує, чи здобувати сертифікацію, щоб отримати надбавку до зарплати. Велика увага приділятиметься тому, щоб у спектр компетентності педагогів входило питання антидискримінаційної освіти", – поділилася планами Олена Малахова.

Фото авторки

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: дискримінація ЛГБТ освіта Лариса Денисенко
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини