"Маленька людина і високі суди", або Як в Україні порушувались права недієздатних осіб

Ірина Кушнір

У спадок від радянської епохи Україні на момент отримання незалежності дісталось не найкраще законодавство. Наприклад, визнання судом особи недієздатною означало кінець життя для цієї особи. Всі її права могли бути реалізовані виключно іншою особою – її опікуном. Як правило, такі особи періодично або постійно тримались у психоневрологічних диспансерах без права на будь-який зовнішній контакт. Рішенням суду людину де-юре визнавали рослиною, яка жила доти, доки її поливали.

Але навіть після ухвалення власної демократичної Конституції у 1996 році, ратифікації низки міжнародних конвенцій, зокрема Конвенції про захист прав і основоположних свобод і прийняття Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", у цій царині мало що змінилося, і права визнаних недієздатними продовжували порушуватись.

Так, 30 травня 2013 року ЄСПЛ у рішенні "Наталія Михайленко проти України" констатував порушення статті 6 Конвенції з прав людини з огляду на відсутність у заявниці, яку було визнано недієздатною, можливості самостійно звернутися до суду із заявою про відновлення своєї дієздатності. Виявилось, що в демократичних системах неможливо раз і назавжди позбавити людину всіх прав. Неможливо в принципі, щоб якась установа, нехай навіть суд, винесла папірець, у якому написано, що відтепер і назавжди людина є рослиною. Демократична система завжди залишає для такої людини шанс звернутися до безстороннього суду з питанням про поновлення своєї дієздатності, самостійно звернутись, не благаючи про це лікаря або опікуна. Але чинне на той час законодавство України такої можливості не передбачало.

У 2014 році Уповноважена Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська, посилаючись на ту ж таки статтю 6 Конвенції з прав людини та позицію ЄСПЛ у вказаній справі, звернулась до Конституційного Суду України з поданням про неконституційність положень Цивільного процесуального та Цивільного кодексів України, які, зокрема, унеможливлювали безпосереднє звернення недієздатної особи до суду із заявою про відновлення своєї дієздатності.

Конституційний Суд відмовив у відкритті провадження, вказавши у відмові від 21 травня 2014 року (№61-у/2014) наступні причини:

"Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що припущення не можуть вважатися аргументами на підтвердження неконституційності правових актів чи їх окремих положень… Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод визначаються виключно законами, прийняття яких належить до повноважень Верховної Ради України (пункт 3 частини першої статті 85, пункт 1 частини першої статті 92). Таким чином, порушене у конституційному поданні питання непідвідомче Конституційному Суду України…".

Здавалося б, ну як КСУ міг визнати норму неконституційною на тій підставі, що в ній чогось там бракувало, наприклад права самої недієздатної особи звернутись до суду? А легко! Адже він визнав неконституційною норму, яка дозволяла за згодою опікуна людину як рослину здавати в психіатричні заклади у рішенні 2-рп/2016.

Визнання неконституційним положення ґрунтувалось на тому, що в цій нормі не було передбачено судового контролю за таким розпорядженням людиною. Цей підхід ґрунтується на концепції "втраченого законодавства" (lacuna legis), що в перекладі означає, що норму можна визнати неконституційною, якщо у вже ухваленому регулюванні не вистачає якоїсь гарантії і її відсутність призводить до порушення права в цілому.

Паралельно з неспроможністю КСУ до дій із захисту прав людини розгортається реальна історія маленької людини, яка, на щастя, не читає ухвал КСУ.

Ця людина, не знаючи, що її права залежать від парламенту, все ж таки самостійно звертається до суду із заявою про скасування попереднього рішення та поновлення своєї дієздатності. При цьому вона укладає договір на правову допомогу з представником, окремо наголошуючи в суді про те, що інших документів на представництво надати не може, оскільки не має паспорта. Паспортом, як і всіма її правами розпоряджається виключно опікун. Людина лише просить призначити їй експертизу, щоб довести свою дієздатність.

Опікун заперечує в суді проти розгляду такої заяви та проведення психіатричної експертизи. Оболонська райдержадміністрація та Київський психоневрологічний інтернат також заперечують. І це вже 2017 рік, коли демократія нібито перемогла і ми маємо гуманістичні цінності! Зрозуміло, чому проти опікун, адміністрація також зрозуміло (у державного органу на генетичному ріні є правило: хай би там що, але все необхідно заперечувати). А от чому послідовники Гіппократа блокували проведення незалежної експертизи свого пацієнта, це питання. Людина ж хотіла провести експертизу свого стану, а не вашого? Чи в результаті якось незручно могло б стати?

Свою належність до застарілої системи продемонстрували і суди: 7 липня 2017 року Оболонський районний суд міста Києва залишив заяву маленької людини без розгляду, мотивувавши тим, що юрист не є належним представником недієздатного. 5 вересня цього ж року Апеляційний суд міста Києва відхилив апеляційну скаргу на згадане рішення.

І лише 20 червня 2018 року Верховний Суд з посиланням на рішення у справі "Наталія Михайленко проти України" скасував рішення попередньої інстанції та повернув справу до Оболонського райсуду для нового розгляду (справа № 756/552/17). У своєму рішенні ВС безпосередньо застосував практику ЄСПЛ, що мали зробити також і інші суди.

Варто додати, що зміни до законодавства України, які надали можливість недієздатній особі самостійно звертатися до суду за вирішенням питання про поновлення своєї дієздатності, були ухвалені Верховною Радою лише 14 листопада 2017 року, через чотири роки після постановлення рішення "Наталія Михайленко проти України".

До цього КСУ всупереч здоровому правовому глузду взагалі не побачив проблеми у позбавлені законодавцем можливості людини самостійно порушити питання про поновлення дієздатності.

Національні суди відмовили у розгляді заяви недієздатної особи, незважаючи на рішення ЄСПЛ проти України, яке є джерелом права і має пріоритетне значення щодо національного законодавства.

Але маленька недієздатна людина, незважаючи ні на що, рік домагалась розгляду цього питання… і виграла.  Недієздатна особа, у якої навіть паспорта немає, за рік довела своє право на самостійне звернення до суду.

То хто насправді недієздатний? Людина чи високі суди покликані, захищати гуманітарні цінності?

Як все ж таки добре, що маленькі люди не читають висновків високих судів. Можливо, саме тому вони, а не суди, попри всі стереотипи домагаються змін не тільки у своєму житті, але й у системі.

Проектний менеджер Українського інституту з прав людини Ірина Кушнір

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини