Марія Томак: "У мені немає конфлікту журналістки і правозахисниці"

З Марією я познайомилася п’ять років тому. Мені її представив колега із партнерської організації зі словами: "Тепер і в нас працює журналістка – талановита Марічка Томак".

Дівчина мені щиро усміхнулася. І пізніше я завжди помічала її обнадійливу усмішку – і коли дивилася в 2013 році у Верховній Раді її виступ, присвячений річниці Норильського повстання політичних в’язнів радянської системи в ГУЛАГу, і коли перетиналася з Марією під час Євромайдану, знаючи про її безсонні волонтерські ночі, і коли читала її безкомпромісні статті на сайті "Радіо Свобода" про права на мирні зібрання, про політичних в’язнів, про право на свободу слова.

Сьогодні Марія Томак – співкоординаторка "Медійної ініціативи за права людини" (МІПЛ). Разом з Ольгою Решитиловою лупають скалу несправедливості й порушень прав людини.

Особлива увага "Медійної ініціативи за права людини" прикута до випадків, пов'язаних із подіями Майдану, окупацією Росією українських територій, антитерористичною операцією на сході України. Зокрема, МІПЛ відстежує від "А" до "Я" політичні процеси: досудове слідство, судовий розгляд, інформує медіа про перебіг справи тощо.

Ми грілися в перших теплих променях і дискутували про місце журналістки в правозахисті

Зустрівшись з Марічкою квітневої днини, ми грілися в перших теплих променях після зими і дискутували про зв'язок журналістки і правозахисту.

"У ЯКИЙСЬ МОМЕНТ Я ВІДЧУЛА, ЩО НЕ МОЖУ ЗАЙМАТИСЯ ПРОСТО ЖУРНАЛІСТИКОЮ..."

– Марійко, могла б назвати ті поворотні точки, коли ти опинилася в правозахисному русі?

– Можна було б сказати, що це випадок, але, якщо бути точними, – таки закономірність, – усміхається моя співрозмовниця й продовжує:

– Я за освітою – журналістка, тривалий час працювала в газеті "День". І після шести років насиченої журналістсько-редакторської роботи я вирішила перейти до більшої громадянської участі, почати, вважай, з нуля.

Це був 2013 рік. І коли я почала працювати в громадській організації "Центр громадянських свобод" – певно, це вже доля – за кілька місяців розпочався Євромайдан. Це і стало точкою неповернення.

"Поки що я утримую цю інерцію, яка виникла після розгону студентського Майдану"

Останнім часом я замислююся, чи займалася б правозахистом, якби не такі серйозні виклики під час Майдану? Цей вибух несправедливості. Порушення фундаментальних прав людини змусили десятки сотень людей вийти на вулиці, захищаючи свої права (хоча дехто цього, можливо, не усвідомлював і не знав, що нашою "правозахисною мовою" це називається саме так). Поки що я утримую цю інерцію, яка виникла після розгону студентського Майдану.

У подальшому я зрозуміла, що для досягнення результату в тій чи іншій справі за кожним журналістським матеріалом мають бути також адвокаційні зусилля. Іншими словами, після кількох років активізму складно відбутися тільки матеріалом і піти далі, хочеться бодай якось допомогти вирішити проблему.

Наприклад, так звана "справа наркокур’єрів" – громадян України, котрих вербують та відправляють до Росії з метою експлуатації їх в якості наркокур’єрів. У мене все почалося з матеріалу. А в блокноті залишилися контакти родичів постраждалих, які шукали допомоги. І ми з Українською Гельсінською спілкою з прав людини намагаємося їм допомагати – наскільки вистачає сил, адже людей, що потрапили в схему, – щонайменше кількасот.

– Чи можна діяльність "Медійної ініціативи за права людини" назвати роботою "під ключ"?

"Журналіст може працювати, коли є свобода слова"

– В Україні надзвичайно велика потреба в журналістських розслідуваннях, в тому числі щодо порушень прав людини. Це пов’язано із ситуацією в країні. На все бракує рук, і чимало тем – неосвоєні. Навіть на рівні регіонів. Нещодавно спілкувалася з колегою з Одеси, організація котрої займається судовим моніторингом. Вона скаржилася на те, що потік важливих справ – величезний. І так у кожному регіоні, а в зоні АТО – в рази більше і порушень прав людини, і важливих справ та судових процесів.

Нам у МІПЛ хочеться йти далі – ми прагнемо, щоб історія, за яку ми беремося, мала логічне завершення. Наш пріоритет – справи, пов’язані з подіями останніх років у східних областях та в Криму. Окрім того, разом із колегами намагаємося підтримувати тему в’язнів Кремля. В ідеалі схема нашої роботи виглядає так: ми проводимо журналістське розслідування, шукаємо юристів, які готові допомагати постраждалим, залучаємо у діалог журналістів, займаємося адвокацією. Саме це і є "під ключ".

Наприклад, справа громадян Росії, яких переслідує ФСБ. В Україні їх арештовують, маючи намір передати Москві. У справі одного з них – Руслана Мейрієва – ми співпрацюємо так само з Українською Гельсінською спілкою з прав людини та Харківською правозахисною групою, підтримуємо медійно, долучаємося до адвокації.

"В УКРАЇНІ РОЛЬ ПРАВОЗАХИСНИКА – РОЛЬ ДІЯЛЬНА"

– В тобі поєднується журналістка і правозахисниця. Не відчуваєш конфлікту інтересів?

– Я вважаю, що це абсолютно поєднувані речі. Журналіст може працювати, коли є свобода слова. Тобто у своїй діяльності журналіст реалізує конкретне право з числа тих, які ми називаємо фундаментальними правами людини – свободу вираження поглядів. Тож журналісти вже є частиною цієї системи. Якщо вони не підтримуватимуть її існування, то просто зникнуть з професії.

Другий момент. Коли ти пишеш статтю на якусь злободенну тему, наприклад, когось побили в райвідділку, ти береш інтерв’ю в постраждалого, даєш йому можливість висловитися. Тим самим журналіст уже підтримує людину, яка стала жертвою. Коли якийсь гострий матеріал отримує Пулітцерівську премію, його автор неодмінно бере участь у долі тих людей, про кого він пише. Їхня історія стає надбанням усього світу. Це відповідальність. Тож я не вірю в повне відсторонення журналіста.

Приміром, Майдан. Журналісти, які висвітлювали революційні події, відстоювали своє право на висвітлення цих подій і, хотіли вони того чи ні, виступали із правозахисних позицій, розуміючи, що доля їхньої професії також вирішується тут.

У таких ситуаціях важливо правдиво повідомляти, що відчуваєш громадянську пристрасть. І тоді тобі не дорікатимуть у лукавстві й недотриманні балансу…

– Сьогодні журналістика у досить вразливому стані: переглядаються її стандарти, зокрема, баланс точок зору, неупередженість, об’єктивність. Кого можна назвати журналістом? Стрімера, який нічого не редагує й подає, як є, чи автора, який опрацьовує матеріал?

У правозахисті все ж таки провідним є активізм, власна позиція, зміщення пріоритетів у бік прав людини. Це непогані зміщення, але все-таки зміщення…

– Навіть якщо ти активіст чи пишеш щось у блозі, це ще не означає, що ти можеш собі дозволити писати неправду. Мені здається, що саме це є одним із засадничих стандартів журналістики.

"Правозахисник – це функція, а не пожиттєве звання, це той, хто виконує певні завдання, пов’язані із захистом фундаментальних прав людини"

Щодо мене особисто, я просто приймаю матрицю прав людини за основу. Я не хочу ставати на позицію, наприклад, Ісламської держави (ІД), яка займається масовим знищенням людей. Або займатися анатомією поглядів та життєвої позиції Берії. Це не точка зору – це масове вбивство. От у цьому й різниця. Хоча це не означає, що мотиви цих людей або рухів не треба розуміти. Звісно, треба. Але ж ми не кажемо про те, що, наприклад, масове винищення людей Сталіним чи котримось іншим диктатором – це їхня точка зору. Ми кажемо, що це злочин проти людяності.

Більше того – саме матриця прав людини заохочує наявність десяток різних точок зору як те, що стимулює розвиток. Тут постійно "щось кипить".

Щодо класичного конфлікту між професійним та людським, то хочу пригадати ось що. Під час цьогорічного фестивалю документального кіно DocuDays була показана стрічка німецького кінодокументаліста Якоба Пройсса – "Пол приходить з-за моря: щоденник зустрічі". Стрічка присвячена темі міграції, яку режисер вивчав кілька років. І ось він вирушає на кордони ЄС робити фільм як документаліст, як спостерігач, у певний момент зустрічає свого героя, камерунця Пола, супроводжує хлопця в його небезпечній мандрівці. І на якомусь етапі зйомок Якоб Пройсс розуміє, що вже не може просто спостерігати, починає допомагати Полу. Усе завершується тим, що біженець оселяється вдома в батьків режисера в Берліні.

І от питання – хто такий Пройсс? Документаліст? Активіст? Дослідник? Правозахисник? Чи просто людина? Мені здається, що кордони розмиті і що глобалізація та поширення, зокрема, соцмереж розмиває ці кордони ще більше. І чесно кажучи, не думаю, що це погано.

Знову ж таки все дуже залежить від теми. Мені доводилося готувати статтю про одного чиновника в Луганській області, який стверджував, що відкриття проти нього справи – незаконне, а переслідування – політичне. Але те, що людина стверджує, що він потерпілий, ще не означає, що так насправді і є. Тут має включатися відповідальність журналіста: перевірити інформацію, відправити всі необхідні інформаційні запити, переконатися, що ця людина каже правду. Коли я почала копати, зрозуміла, що він не невинний і що його історія – про корупційний світ  "еліти" Луганської області, павуків у банці, що пожирають одне одного. І це теж цікава історія… але вона не про політичне переслідування, а про зведення рахунків.

Чи може правозахисник їхати на БТР?

Мабуть, роль журналіста, який пише про права людини, і відповідальність перед суспільством полягає в тому, щоб, перш ніж називати когось потерпілим чи злочинцем, бути впевненим, що це так.

– Що є "зброєю" правозахисника?

– Перевірка інформації, комунікація з державними органами, відстоювання інтересів людини, якщо це адвокат в суді, публічні заходи – акції, поширення інформації, комунікація з міжнародними міжурядовими структурами… Загалом увесь інструментарій з того, що називається "громадянські права" – свобода слова, свобода мирних зібрань, право на справедливий суд... Ці всі права потрібні для того, щоб ефективніше відстоювати права, - усміхається Марія.

– Що тебе як правозахисницю надихає?

– Мене надихають люди. Якось на одному з радіоефірів ми з ведучим говорили про політв’язнів. І тут телефонує в студію слухач і каже: "Чому ви розповідаєте про політв’язнів як про телят? 11, 12, 15 політв’язнів… Називайте їхні імена!". У цей момент мені стало соромно. Ось такі люди, ті, хто відчувають спинним мозком цінність прав людини, хоча можуть не володіти термінологією, – мене надихають.

"ДЛЯ УКРАЇНИ Є ГОСТРА ПОТРЕБА У ВІДНОВЛЕННІ СПРАВЕДЛИВОСТІ"

– Ти вже почала говорити про виклики перед Україною. Твої два сценарії про Україну через п'ять років і права людини – песимістичний і оптимістичний.

– Найпесимістичніший сценарій, як на мене, полягає у втраті державності.  Нам, правозахисникам та правозахисницям, тоді навіть ні до кого буде апелювати. Приклад Криму та ОРДЛО добре ілюструє, що означає окупація.

Можливо, це багатьом із наших західних колег здається дивним, коли правозахисники, які апріорі в опозиції до держави, говорять про державність, але такими є українські реалії. Загальновизнаний факт, що, за великим рахунком, саме на активістах, волонтерах наша країна і втрималася. Першими відреагували на виклик появи внутрішньо переміщених осіб саме волонтерські групи. Ці люди досі тягнуть на собі функції держави.

"Саме на активістах, волонтерах наша країна і втрималася..."

Щодо оптимістичного сценарію - віднайдений баланс між громадянськими правами, з одного боку, та національною безпекою, з іншого. Звісно, є загроза зловживання аргументацією щодо заходів безпеки задля збереження конкретними людьми влади й контролю за потоками. Тут доречно пригадати нещодавні так звані антикорупційні декларації, які дуже демотивують громадянське суспільство.

Подоланий один із найважливіших викликів – втрата монополії держави на насильство, поява радикальних рухів та зброї, яка розійшлася по Україні, усі ці "бурштинові війни"...

Нам важливо пережити вигорання та розчарування. Я знаю багатьох активістів, які вигорають. Сьогодні вже немає того адреналіну, який вирував під час Євромайдану, початкових етапів війни, й тримав нас усіх у тонусі. Зараз той етап, коли треба перелаштуватися на методичну роботу, розробку більш довгострокових (не на три дні) стратегій, доводити розпочаті справи до завершення. Не приховуватиму – це складно. Треба вчитися розставляти пріоритети. І навіть відпочивати, – каже Марія і на кільки хвилин зупиняє розмову:

– Що буде через п'ять років? Я не очікую якихось див. Хоча можна трохи помріяти: ратифікована Стамбульска конвенція, ратифікований Римський статут...

Якщо серйозно, то очікую, що за п'ять років перспектива міжнародного трибуналу (або якогось іншого механізму для притягнення до відповідальності, наприклад, Міжнародний кримінальний суд) щодо діяльності нинішнього російського керівництва буде більш реалістичною. І це може статися лише в тому разі, коли Україна займатиме проактивну позицію, а не прийме "позу Почекуна".

"Люди, які відчувають спинним мозком цінність прав людини, хоча можуть не володіти термінологією, - мене надихають"

Але найголовніше, якщо, попри всі виклики, ми зможемо подолати згадані ризики, й свої стратегічні цілі Україна формуватиме крізь призму прав людини. Живе ж якось поруч із Росією, скажімо, Фінляндія з високими стандартами та без презумпції правоти поліцейського. Ми також маємо навчитися.

Бесіду вела Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Фото – Валерія Мезенцева, спеціально для Центру інформації про права людини

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: в'язні сумління Марія Томак правозахисник
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини