Марина. "Я в Луцьку знову почала малювати"

Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.

Знайомтеся - Марина. Жінка, яка малює дерева і знає, що кожна людина може бути опорою для іншого. 

Я приїхала з міста Луганська. дитинстві з сім’єю їздила декілька років по Монголії. Зараз аналізую свої дитячі враження, коли думаю про свою дочку, котра в такому маленькому віці переїхала.

Знакове місце – це наш будинок. Я там народилась, він для мене рідний і завжди буде рідним. Інколи дуже хочеться #повернутися назад, посидіти в своєму старому улюбленому кріслі, біля свого улюбленого дерева і поїсти яблук зі своєї улюбленої яблуні.

На тому, що варто від'їжджати, наполягли чоловік та сім’я всупереч моїй впертості. Він переконував, що не бачить легкого вирішення цієї проблеми. Для мене показником того, що "час їхати" і "буде погано", стало захоплення військової частини в день святкування річниці нашого Клубу дитячого розвитку.  момент внесення торта розпочалася стрілянина. Була жахлива паніка, ми нічого не бачили, але чули. Двічі брали квитки і планували поїхати ще тиждень тому, але вирішили відсвяткувати річницю, а потім їхати. Я до останнього пручалася, сподівалась на якусь правильність, вірила в те, що люди розумні і не можуть допустити стрілянини один в одного, ми ж зовсім в інший час живемо. Наївність якась дитяча, як її позбутися – не знаю, може, й не потрібно її нікуди дівати.

Мені важливо підтримувати наших дітей, котрі бачать, що відбувається, і не розуміють, не знають, як себе поводити. Підтримувати їх і пояснювати на простих прикладах, що #Україна – це великий кошик з яблуками, і кожне місто – це окреме яблуко, не можна просто викинути або покласти назад.

Я для себе прийняла рішення зараз не думати про те, що і як відбувається в Луганську, з ким не товаришувати чи не спілкуватися. Поставила ситуацію на паузу в момент від’їзду. ійна ж закінчиться, і можна буде включити "пуск" і рухатись далі. Я не знаю, хто в яких умовах опинився, тому не маю права чинити інакше.

На відкритті виставки в Луцьку я почула про себе: "Посміхається, мабуть щира українка, бо на москальку не схожа. Хоча й луганчанка". #Такий стереотип: якщо з Луганська, отже, злий. Був ще стереотип, що на сході воюють тільки із Західної України. Навіщо знов ділити на схід-захід, ми ж країна, воюємо за єдність, але починаємо ділитися на тих та інших. Ще є стереотип, що якщо ти з Луганська, то українською спілкуватись не можеш, мови не знаєш, хоч вона і рідна. Для того, щоб зрозуміти іншого, потрібно хоча б зустрітися.

Спочатку дуже важлива опора, яка допомагає у важкій ситуації. Далі ти вже можеш рухатися самостійно. З’явиться людина, якій ти потрібніша. Не можна весь час бути споживачем. е можна сісти на одного киянина чи лучанина п’ятистам людям і сказати: ти такий добрий, давай ти завжди будеш нам допомагати. Він зламається звісно! Тому знаходьте сили йти далі. Не зважаючи на переїзд, треба йти далі і самим уже допомагати. Легко брати, віддавати цікавіше.

Досягнень кілька. Перше – мої діти знайшли друзів. Друге – наша сім'я знайшла сили допомагати іншим, розвиватися творчо. Я в Луцьку знову почала малювати. З’явились нові роботи, котрі, поєднані разом з луганськими, дали можливість створити цілу виставку. Була в нас колись книга "Дерево до неба" – це був дипломний проект, котрий народжувався і розвивався разом з народженням і навчанням доньки. #Дерево є символом нашого роду, сім’ї. Ми наше дерево викопали і перенесли в іншу землю, посадили і хочемо, щоб воно й далі росло і давало свої плоди. Таке дерево може вирости не тільки в нас, воно може вирости в кожного. Зрозуміло, що при пересадці вкорінюватися важче, але іноді важко рости й тому, хто перебуває в однакових умовах, тому що йому затісно, йому забракло сонця.

Для мене найближча робота – "Мама", це дерево, в котрого крона – мамине волосся, а опора – її діти, я підсвідомо намалювала своїх дітей. У мене весь час донька запитує: "Мамо, а чому тут тата немає на малюнку, це ж ти – мама?". Я їй розповідаю, що тато на роботі, хоч це про те, що жінка інколи залишається сама. Через різні обставини. Але їй #потрібно зрозуміти і повірити – вона зможе виростити цих дітей, вона зможе рости сама далі, і дерево буде зростати, і буде ще гарнішим і цікавішим.

Історія Марини представлена в рамках виставки "Моє місце", організованої Освітнім центром "Простір толерантності" та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів - Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото - Ілони Істоміної, а також фото з сімейного архіву. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: війна виставка Моє місце
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини