“Мила Україно, стріляють…”, або Замальовки з одного фронтового міста

…Перший поверх приміщення військово-цивільної адміністрації у Красногорівці схожий на розтривожений вулик або на недільний базар. Близько двох десятків жінок і чоловіків різного віку стоять у черзі до одного з кабінетів. У натовпі не побачиш дорогого одягу і радісних облич.

“ЛУЧЧЕ ЗА ЦЕ НЕ БАЛАКАТЬ…”

Усі втомлені, роздратовані і сердиті, вбрані в дешеві куртки та черевики. Час від часу спалахує сварка, коли хтось намагається пройти поза чергою:

– Женщина, вас же не было в очереди!

– Я еще вчера приходила…

– Мне только спросить…

Типові фрази. Якщо їх об’єднати у список на зразок “25 фраз у черзі на кожен день” і перекласти англійською, цей “словничок” допоміг би іноземцям зрозуміти, як ми живемо.

Точніше, живе частина українців, ті люди, які у зведеннях Штабу АТО “ховаються” за фразою: “Терористи гатили по житлових кварталах із мінометів та стрілецької зброї”.

Усі ці чоловіки та жінки, переважно літнього віку, стоять у надії протягом дня потрапити за коричневі двері. Там записують охочих одержати гуманітарну допомогу.

– А що видають? – питаю в натовпу.

– На вугіль пишуть,  – каже жінка у шкірянці, які були модні ще в 90-х, та світлій, чи то сірій, чи то бежевій шапці. Їй пощастило сісти на один із небагатьох стільців, обтягнутих типовою зеленою тканиною, таких, які стоять у більшості адміністрацій, будинків культури, лікарень…

– Скільки дають, не знаю. У прошлому году, я не знаю, я по-українському не вмію чисто балакать, – ніби виправдовується вона за свій суржик, махаючи рукою для переконливості, – то нам дали по кубу дров і по тонні вугля. Но не всім дали. На нашій вулиці всім: 23 двора – 23 тонни вугля. Спасіба, вугіль був хороший. Шо за організація, не знаю, не скажу.

– А без цих дров і вугілля замерзли б? – питаю, наперед знаючи відповідь, – газопостачання в Красногорівці немає з 2014 року.

– Канєшно, – в один голос кажуть моя співрозмовниця та її сусідка, вдягнена в темно-синій пуховик і запнута вовняним, картатим і волохатим, шарфом. Губи в неї нафарбовані темно-рожевою перламутровою помадою.

– Ми живемо в свойом домі, свій город єсть, за щот городу і живем. А шо пенсія? 1300. У чоловіка, він інвалід первой групи, 1350. Спасіба городу, – знов говорить жінка в шапці.

– А вночі у вас стріляють?

– Лучче за це не балакать, – із безнадією і втомою в голосі кажуть жінки.

Напроти них у коридорі жвавий чоловік із кучматими бровами, двома підборіддями і кашкетом на сивуватому волоссі.

– Вчера надо было снимать. Я вчера записался 587-й. Сегодня приехал, хто его знает, какая очередь.

– А минулого року давали вугілля?

– Не давали ні одного разу. Ми самі складувалися і купляли, – чоловік відповідає українською, потім переходить на рідну для себе російську: – А  он дорожает каждый месяц. Хороший уголь – 2200, средний – 2 тыщи. На зиму надо тонны три минимум.

– Ну а взагалі місцева влада допомагає?

– Гуманитарку получаем от фонда Ахметова раз у 42 дня. Там две банки консервов, бутылка олии, два килограмма сахара. Ну и крупа, и мука, – чоловік задерикувато поправляє кашкет, насуваючи його на чоло, як герої радянських фільмів про трактористів чи робітників. На кашкеті помічаю жирну пляму. – Больше ничего. А так уже устали от всего этого. Каждый день молимся, шоб прекратилось.

Вирішую зайти в кабінет. Пробираюся в двері разом із жінкою. Відчуваю поштовх у плече. Мене намагаються не пустити в кабінет “поза чергою”. Люди за спиною ще й кричать: 

– Женщина, куда вы идете? Вас тут не было.

У кабінеті чотири столи. За двома одна напроти одної сидять жінки за комп’ютерами, заповнюють довгі списки в текстовій програмі. Біля однієї з чиновниць зовсім молодий поліцейський. 

– Чтоб зарегистрироваться, нужно принести паспорт, идентификационный код, назвать фамилию имя и отчество, номер мобильного телефона и адрес регистрации и количество членов семьи, – пояснює Інна, працівниця військово-цивільної адміністрації. Зверху сірої водолазки у неї болотяного кольору в’язана кофта. Волосся коротко стрижене. Брови – чорно наведені олівцем. Повіки несиметрично нафарбовані сірими з блиском тінями, з претензією на “смокі-айз”. – Это мы сейчас составляем базу для фондов. Каритасу отдадим, Красному кресту. На сегодняшний день (розмова відбувалась 4 листопада – авт.) записалось полторы тысячи человек.

– Це багато? – питаю.

Чиновниця здивовано дивиться, але відповідає:

– На этой неделе более активно люди записываются, потому что узнали, что идет регистрация на топливо: либо пелеты, либо дрова, либо уголь. Но запишутся все.

 Поки ми розмовляємо, скандал за дверима, як шторм, починається з легкого шуму і наростає до криків:

– Девочки, потише.

Поліцейський встає і виходить за двері втихомирити натовп. Схоже, ця процедура для нього звична. Хлопець запевняє: запишуться всі. Жінки в черзі не одразу, але стають сумирнішими. Проте броунівський рух у коридорі не припиняється.

“У МЕНЯ НЕТ ЖАЛОСТИ К ЛЮДЯМ, ТОЛЬКО К МАЛЕНЬКИМ ДЕТКАМ И СТАРИКАМ… “

…Південна околиця Красногорівки – переважно п’ятиповерхівки. На відстані кількох сотень метрів від них пустирі, порослі травою. За ними – поодинокі приватні будинки. До початку бойових дій ця частина містечка, певно, виглядала тихою, затишною і квітучою. Зараз ця тиша не провінційна і застояна, а загрозлива. Від цієї частини міста до Петровського району Донецька рукою подати. Тому будинки розстрілюють, як мішені в тирі.

Ось п’ятиповерхівка, у якій майже немає вікон. Через чорні, обвуглені очниці-рами виглядають нутрощі будинку. На подвір’ї – жінка, вдягнена в коричневе пальто і сіру шапку. Біля її ніг – ціла зграя чорних кудлатих песиків. Серед них і цуценята, товсті, коротколапі, вони смішно повискують і бігають іще смішніше – боком, вихляючи задом і крутячи хвостиками.

Жінку звуть Алла. Вона – “хресна мама” для цих собачок: із ніжністю в голосі, як із дітьми, розмовляє з ними, підгодовує, чим дозволяє скромна пенсія. Називає їх дітьми війни і каже, що не може не жаліти:

– У меня нет жалости к людям, только к маленьким деткам и старикам. И собачек жалко.

Собачки підбігають до мене, заглядають в очі, хоч і щойно нагодовані, намагаються випросити гостинець.

– Перестаньте попрошайничать, – суворо робить зауваження жінка, та собак це не зупиняє, стрибають навколо моїх ніг.

Алла пригадує червневий ранок: тоді в будинок, де живе, влучили одночасно два снаряди. Жінка, як завжди, ночувала у підвалі. Страшно було навіть там. Підвал став для Алли другим домом. Там жінка поклала ковдри, поставила обігрівач. На четвертому поверсі ночувати страшно – надто високо, якщо щось і прилетить, то саме по горішніх поверхах. Стріляють багато й охоче, здебільшого вночі, але і вдень часто відкривають вогонь. Я уточнюю, хто відкриває вогонь. 

– Стреляют со стороны Михайловки и шахты “Трудовская” (обидва об’єкти тимчасово непідконтрольні Україні – авт.). ВСУ не обстреливала ни разу! – жінка прямо-таки викрикує цю фразу. – Я безвыездно здесь сижу с тех пор, как это все началось, с 13 июля, – робить коротку паузу, – 14 года, и я прекрасно вижу, когда что летит. А когда уже сильно достают, тогда только наши начинают чуть-чуть отвечать с автоматов.

Жінка охоче показує мені будинок. Кілька величезних дірок у стінах – то місця, куди влучили снаряди. Біля однієї зі стін хтось із сусідів висадив городик – помідори. Вони вродили рясно, хоч і дрібні. Бадилля пожовтіло, помідори від морозів та спеки стали в’ялими, як справжній делікатес, і помаранчево світяться на скупому листопадовому сонці – яскраві плями на тлі сірого будинку. Але стовбурці похилені, забуті і занедбані. Посадила ці помідори жінка, у квартиру якої влучили снаряди. Вона дивом вижила, лише дістала поранення. Виїхала з міста.

Напроти іншої стіни на іржаві металеві палиці натягнуті мотузки, щоб сушити білизну. На них самотньо зіщулилося бежеве пальто, наче одинокий змерзлий перехожий.

Пані Алла розповідає, як на початку 90-х, щойно здали в експлуатацію цей будинок, новий і гарний, їй дали тут квартиру. Це одна з причин, чому жінка не виїжджає, попри обстріли: “Не с неба она мне упала, эта квартира, я ее заработала. Ехать некуда. А если и было бы куда, так разграбят ведь“, – каже гарною російською. І продовжує: 

– И к чему они прицепились? К русскому языку! Будто его кто-то притеснял. Да никто же. Все разговаривали, и все всех понимали. А эти дураки поверили! Зачем они в очередь на гуманитарку стоят? За детским питанием? Нам потом это питание аукается со стороны Донецка, – емоційно говорить Алла.

Потім ми заходимо всередину. Тут складно розібратися, де який поверх – від влучення снаряду третій став другим, другий – першим. У кімнаті праворуч – горілі меблі. Стоять тільки чорні кістяки крісел і дивану. Напроти сходів – санвузол. Маленька коробочка усередині великої – у блочному будинку окремі кімнати з окремих блоків – погнулася, але витримала удар.

Усередині почорнілі від пилу і гару, стоять сантехніка і пральна машина. Від санвузла те, що раніше було дверима, веде на кухню. На столі в кухні стоїть відкрита банка з повидлом, на буфеті – початий пакет борошна. Схоже на те, що жінка, яка жила тут, збиралась робити пиріг із варенням, а потім передумала і пішла звідси. Назовсім.

Я виходжу з будинку і біля іншого парадного знайомлюся з Оленою. Вона в рожевій куртці та чорному береті, усміхнена і наче трохи ніяковіє.

В Олени – дві доньки, обидві вимушені переселенки з Макіївки та Донецька. Намагаються влаштуватися в інших областях. Жінка збирається в гості до однієї з дочок. Вона і сама – переселенка – втекла в цей будинок із іншого району Красногорівки, бо там її оточували вже чужі для неї люди, а тут – проукраїнськи налаштовані однодумці. Питаю в Олени, чи втомилася від війни.

– Как Вам сказать, чтоб без матов? Путин… – називає його, як у пісні харківських вболівальників. – Украина сама должна решать свои проблемы в своих границах. А те, кто не хотят здесь жить… пусть едут, – розказує жінка. 

Олена зізнається – щоразу під час демобілізації прощається з солдатами, як із рідними. Вони з Аллою, попри умови, в яких живуть, багато посміхаються і раді всім, хто йде до них із миром. Наостанок Олена запрошує мене в гості:

– Вы приезжайте, и ночевать оставайтесь, если хотите. Мы тут всех кормим, голодными не останетесь.

БАБА ВАЛЯ

Трохи далі – ще один багатоповерховий будинок. Він менше ушкоджений, але наче подзьобаний віспою від осколків снарядів. Одна з його мешканок – баба Валя. У неї недавно відмовили ноги, тож жінка дуже рідко виходить на вулицю. Пересувається на ходунцях. Баба Валя – в зеленому светрі та чорній жилетці, на шиї рожевий шарф, на голові – коричнева шапка з бубоном, із якої виглядають пасма сивого, аж білого, волосся. Взута жінка в поліпропіленові шльопанці, такі, які носять на пляж. Помічаю на ногах “онучі” з кудлатих картатих вовняних шарфів.

На довгім віку баби Валі це вже друга війна. У сорокових її ледь не розстріляв німець. Але бойовики, каже жінка, гірші, ніж були нацисти.

Бабі Валі нікуди тікати, та й не хочеться покидати рідні місця – вона їх дуже любить.

– Я не знаю. Я старый человек. Я считаю, что виноваты политики. Если б они прекратили отэто, і все харашо було б, – поки пенсіонерка це говорить, її правою щокою котиться сльоза. Баба Валя витирає її лівою рукою, правою тримаючись за ходунці.

– Зачем биться? Поразговарювали б, по-харошому решили вопрос, и не нада мучить людей. Мыслимо? 60 квартир, – жінка показує лівою рукою на свій будинок, – і нема нікого, всі потікали. А я тут. Умру – туда й дорога. – Баба Валя вже не в змозі контролювати емоції. А тоді, трохи спокійніше, уже з теплом у голосі каже: – Я люблю Украіну, я нікуди не піду отсюдова.

Баба Валя починає цитувати “Заповіт” Тараса Шевченка – свого улюбленого поета – і на словах “на Вкраїні милій” зривається на плач та істеричний крик:

– Мила Україно, стріляють, землю цю б’ють. Та чи не жалко їм? – розкрита досі долоня баби Валі, покручена ревматизмом і тяжкою працею, стискається в слабенький кулачок. А потім жінка розвертається і повільно йде на ходунцях до дверей парадного…

Анастасія Федченко, спеціально для Центру інформації про права людини

Фото авторки