Між двох вогнів. Історії репресованих поляків

Щоб зрозуміти природу тоталітарних режимів та не допустити їх повернення, важливо сьогодні слухати розповіді тих, хто бачив усе це на власні очі…

Національний музей історії України разом з польським Інститутом національної пам’яті та Українським інститутом національної пам’яті зробили спільний проект "Знищення польських еліт. Катинь – Акція АБ". Під час презентації документальної виставки дослідники та свідки репресій розповіли, як сталінський та гітлерівський режими переслідували їхніх родичів.

Радник голови Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко розповідає: "75 років тому трапилася страшна трагедія, яка увійшла в історію як Катинський розстріл, названий так за місцем знахідки цих страшних масових поховань. У 1940 році НКВС розстріляло величезну кількість військовополонених польських офіцерів. Цей злочин Європейським судом визнано військовим злочином, і для України це теж є частиною її історії…".

Виставка "Знищення польських еліт. Катинь – Акція АБ" з документальними свідченнями тих подій розповідає про польський вимір Другої світової, про те, наскільки подібними для польського народу стали обидва тоталітарних режими – сталінський і гітлерівський.

Довга дорога до свободи

Якщо Катинський злочин – це близько 22 000 загиблих, то щодо сталінських злочинів точну кількість жертв, постраждалих від репресій, встановити досі неможливо. Але ці дві трагедії зараз, безумовно, поєднують український і польський народи, кажуть історики. Зазнавали переслідувань від обох режимів як поляки, що були громадянами України, так і українці, що на той час мешкали у Польщі.

У рамках проекту про свої спогади розповіли свідки тих подій.

Андрій Амонс, консультант з історично-юридичних питань по реабілітації, що займається збором інформації, дослідженнями та публікаціями, сам має родинну історію про ті важкі часи. Він пригадує: "Говорячи про депортації на Західній Україні, потрібно повернутися до 1939 року, коли радянські війська, так би мовити, звільнили Західну Україну. Зустрічали їх з хлібом-сіллю. Наскільки я знаю зі слів моєї мами, яка жила в Сокалі, і вся її родина була звідти, зустріли чудово, а через три дні мого діда заарештували разом з іншими поляками, які там були. І їх – п’ятдесят осіб – засунули в камеру для п'яти, і там тримали десять днів. Лежати не можна було, тільки стояли. І бабуся з нього одяг, чоботи зрізала, бо все кровоточило, все розпухло...".

Це було такою собі підготовкою до депортації, коли згідно з постановою НКВС від грудня 1939 року польське населення Західної України мали виселити. Першу депортацію призначили на 10 лютого 1940 року. Зі слів матері Андрія Амонса, НКВС-ники о 4-й ранку зайшли у дім, розбудили сім'ю, дали 10 хвилин на збори, родичі ледь встигли схопити якісь речі. Сусіди, що "співпрацювали" (а точніше – доносили) з радянською владою, заздалегідь склали списки поляків та передали до НКВС, тому все відбувалося дуже швидко.

Депортували у вагонах для перевезення худоби – зі шпаринами, вирваними шматками підлоги. Дорога тривала два місяці. До кінцевого пункту доїхала лише половина – діти та люди похилого віку переважно помирали в дорозі. Охоронці на зупинках іноді  викидали прямо у снігові замети маленьких дітей. Перша депортація була до Архангельська, за архівними документами – це 90 000 поляків. Після прибуття їх поселили в неопалювані бараки, де раніше перебували ув'язнені. Маленьких дітей відправляли в село, а діти, старші 12 років, мали працювати разом з батьками. Сім'ї Андрія Амонса вдалося вижити лише тому, що батько вмів ремонтувати взуття, і робив цю роботу в тому числі і для охоронців, які розраховувалися додатковою їжею.

Після акту амністії стосовно поляків у лютому 1942 року всіх арештованих та депортованих почали звільняти з таборів. Коли родину Андрія Амонса перевозили до місця постійного перебування, вони потрапили під кілька нальотів німецької авіації. Німці пробомбили майже весь потяг. Його дід з кількома знайомими встиг відчепити два останні вагони, в одному з яких їхали рідні Амонса.  А потяг рухався далі – і був знищений вщент. Уцілілим довелося йти снігами близько 200 кілометрів до найближчої станції. На місці видали вже радянські документи замість польських, загублених у дорозі, та записали вже відповідно прізвища та імена на радянський лад: Стефанія стала Степанидою, Янівна – Іванівною і так далі…

Жертви двох систем

Досі в Україні немає повних списків жертв, лишається велика кількість нереабілітованих серед тих, хто зміг пережити  важкі випробування.  Що ж до тих, хто загинув, питання реабілітації ще складніше, каже Андрій Амонс. Навіть 3500 похованих у Биківні досі не реабілітовані. Сьогодні в розробці законопроект по реабілітації, куди включено усіх, хто був розстріляний, знищений, депортований, серед них багато людей польської національності та інших іноземців, яких, до речі, радянська влада вважала громадянами СРСР.

Свідок депортації Юлія Яворська, що має польське коріння, розповідає, що її старшій сестрі було 15 років, і вона якраз мала народжувати, коли до їхньої сім'ї прийшли і повідомили, що виселяють їх до Казахстану. Їм дозволили взяти з собою свої речі, а також корову, але як слід зібратися вони не встигли – мали терміново везти сестру до пологового будинку. Сусіди за їх відсутності вдерлися до хати та позабирали багато речей, зокрема і "гарний настінний годинник", пригадує Яворська.

Надія Слісар, до шлюбу – Вікторовська, цитує довідку, яка ілюструє трагедію, що сталася в житті її родини та залишила глибокий слід у пам'яті, долі, характері: "Довідка видана в тому, що після необґрунтованого засудження в 1937-му році Вікторовського Івана Леонтійовича та арешту його дружини, Вікторовської Парасковії Арсеніївни, також згодом необґрунтовано засудженої, їхня дочка, Вікторовська Надія Іванівна, 1930-го року народження, органами НКВС 9 вересня 1937 року була поміщена до дитячого будинку № 4 Дніпропетровська. У 50-і роки Вікторовський Іван Леонтійович і Вікторовська Парасковія Арсеніївна реабілітовані".

Батько Надії працював заступником керівника Дніпропетровського обласного земельного управління. У їхній родині жила також дівчинка Мотя, яку батько в часи Голодомору знайшов під час одного з відряджень в область і не побоявся взяти дівчинку до себе в сім’ю, розповідає Надія. Але раптово в житті родини все змінилося: батькові запропонували підвищення до заступника міністра, викликали до Києва і там арештували. Згодом забрали і матір. Маленька Надія була і в німецькому концтаборі, і в дніпропетровському дитбудинку для дітей ворогів народу. Це місце, каже вона, запам'ятає назавжди: діти репресованих батьків, кожен - з різною долею і досвідом, у місці, з якого не втечеш…

"Огидні, страшні зелені ковдри… Приблизно 40 людей в одному бараку. Цей дитячий будинок я пронесла крізь усе життя і завжди буду його пам'ятати. Я розповідала про це своїм дітям. Як колишній в'язень і член Європейського конгресу в'язнів – жертв нацизму 20-45-х років, я виступаю на різних міжнародних конференціях. Мені й моїм товаришам доводиться багато виступати в Берліні, Празі, Словенії. І кожен свій виступ ми починаємо з того, що говоримо про шкідливість тоталітарних режимів. І я завжди починаю з того, що якби у Радянському Союзі не було сталінського режиму, можливо, все було би інакше", - розповідає жінка.

Родичі з батьківського боку не поспішали рятувати дівчинку, аж поки дядько Надії, поляк за походженням, не став їй прийомним батьком, і тоді її забрали з дитбудинку. Вона пішла до єврейської школи, де викладала її тітка.

Батьки чоловіка Надії Іванівни були також репресовані в 38-му, тодішня хвиля репресій зачепила багатьох друзів та знайомих. Тепер Надія Слісар занепокоєна тим, що люди, які пережили такі жахи, фактично позбавлені уваги держави.

"Ми зараз пишемо листи по лінії в'язнів про те, що як же ж так, позбавляють пільг людей, які пройшли дві тоталітарні системи – гітлерівську та сталінську! Ми та наші батьки пережили Голодомор, Біломорканал, на якому загинули тисячі і тисячі безвинних людей, 37-й рік, 39-й рік, 41-й рік. І на цих людей чомусь абсолютно не звертають уваги", - обурюється Надія Слісар.

Жінка згадує і воєнні роки, і проводить паралелі з теперішнім конфліктом на Донбасі, хоча довго говорити про це не бажає: "41-й рік. Прийшли до нас німці. Можна це порівняти і з сучасною війною... Хочу сказати, що це страшно. Німці стояли з одного боку у Дніпропетровську, наші – з іншого. І от уявіть: наші стріляли по нам, німці стріляли по наших. Це те, що відбувається зараз на Донбасі. Більше я говорити на цю тему не буду".

Чому ж не чинили опору? 

Та чи не найбільше серед усіх спогадів бентежить Надію Іванівну те, що люди не чинили опору репресіям: "У мене завжди виникає питання, я не раз говорила це нашим: як це так, отакі люди, як мій батько, та інші люди доволі високого рангу, знали, що якщо вже за тобою приїхали… У багатьох з них була особиста зброя, чому вони не вчинили протест? Мене завжди це мучить. Чому вони не витягли зброю та або не розстріляли себе самі, бо це було неминуче, або чому не розстріляли тих – хоча б заради протесту – хто за ними приїхав, щоб це якось лунало? Народ був настільки заляканий цим страшним Голодомором, Біломорканалом, що навіть такі люди – й ті боялися".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: репресії переслідування тоталітаризм Український Інститут національної пам’яті фашизм
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини