“Це жахливо – бачити жах і сльози зґвалтованого дорослого чоловіка”

Мурад Алієв

Я – мусульманин. Після окупації півострова змінилося ставлення до мусульман, і я почав помічати стеження за мечеттю. Бувало, підходили незрозумілі особи і ставили навідні питання. Я не звертав уваги на це аж до 6 серпня 2015 року, коли на сусідній від мого будинку вулиці троє чоловіків у цивільному привітались і посадили мене в машину. 

Мене відвезли в Центральний районний відділок внутрішніх справ. Там вони звинуватили мене в розбої: мовляв, я напав на людину і забрав у неї телефон. Як доказ вони навели мій телефон, який я колись придбав без документів. 

О другій ночі мене перевели в ізолятор тимчасового тримання, а вранці "суд" застосував до мене запобіжний захід – ув’язнення в Сімферопольському СІЗО. 

У цьому СІЗО – жахлива антисанітарія. Я потрапив у транзитну камеру, розраховану на шість осіб. Але там було 17 людей. Доводилося спати по черзі. 

З найнятим батьками адвокатом я зустрівся через тиждень. Ознайомившись зі справою, він сказав, що слідчі зафіксували, що я вставляв свою sim-картку в телефон, а потерпілий свідчив, що я його побив і забрав телефон. Слідчі та оперативники сфальсифікували справу. Адвокат дав мені зрозуміти, що немає сенсу боротись, і запропонував узяти провину на себе, щоб отримати менший термін ув’язнення. 

Я погодився, бо раніше не був у таких ситуаціях. Слідчий, звичайно, зрадів цьому. Через два тижні мене посадили в 101-шу камеру третього поверху СІЗО, де також були жахливі антисанітарні умови і велика кількість людей. У той момент відбувалися відключення світла і їжу давали з перебоями. Бувало, світла не було довго. 

"Прокурор" просив три з половиною роки ув’язнення, а "суддя" присудила два з половиною роки. Через півроку я потрапив у Керченську виправну колонію №2.  

НОВІ ПРАВИЛА

Протягом двох місяців у СІЗО я помітив зміни. З Росії почала приїжджати чергова зміна представників пенітенціарної системи, яка впроваджувала нові правила.

Вони забороняли сидіти на ліжках протягом дня, змушували ставити тумбочки в певне місце. Почали проводитися маски-шоу з обшуками: забирались особисті речі, тумбочки, телевізори. Після перевірок від в’язнів вимагали обов’язково співати гімн Російської Федерації. 

Поступово нав’язувалась ідея російських таборів, де всі крокують, присідають та встають за командою. У них таке розуміння і система: якщо людина скоїла злочин, то це вже не людина. 

У бараках ув’язнені не зовсім розуміли, що відбувається. Вони говорили, що треба потерпіти, поки росіяни поїдуть. Але вони їхали, і прибувала нова чергова зміна, яка впроваджувала ще жорсткіші правила. Наступним етапом були зарядки о 5-й ранку, примушували займатись фізичними вправами навіть літніх чоловіків.   

Найстрашніше почалось, коли до колонії приїхало п’ятеро співробітників з Омська на чолі з генералом Хромоноговим. Саме вони почали зустрічати новоприбулих побиттям. Вони навіть узимку примушували їх роздягатись. Під час обшуку вони вимагали мити підлогу, туалет, пропускали через ганчірку. Якщо людина не бере ганчірку, її починали бити.  

Вони залучили в’язнів із першого загону, так званих козлів, які викрадали особисті речі новоприбулих, лякали принизити сечею. 

Я займався карантинним відділенням, але після прибуття цієї групи росіян мене перестали туди допускати, але нам все одно вдалось отримати інформацію. 

У нас тоді ще був зв’язок. Ми дізнавалися дані новоприбулих і телефонували їхнім батькам і говорили, щоб вони приїхали з адвокатами. Але адміністрація колонії не пропускала їх, бо вони прекрасно розуміли: якщо є побої в ув’язненого, то краще сфальсифікувати стягнення і помістити людину в штрафний ізолятор. 

Поступово вони відділили загони старих від новоприбулих з новим режимом.

Ув’язнені з 5-го загону, які знаходяться навпроти загону новоприбулих, говорили, що вони чули крики, шуми та плачі. 

Це жахливо – бачити жах і сльози в очах дорослого чоловіка, який каже, що не вважає себе чоловіком, бо йому засунули дубинку.

Коли я починав говорити до новоприбулих під час приймання їжі чи бані, вони дивилися на мене витріщеними очима і просили не розмовляти. "Йди геть, бо зараз козел побачить, що ми розмовляємо, а ми за це отримаємо дуже сильно, як минулого разу", – казали вони.   

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  “Новая газета” оприлюднила моторошне відео катування в російській колонії

Я намагався домовитись із начальником колонії Олексієм Бобриковим, аби тортури припинились. Бо ми отримали інформацію, що люди різали собі вени, розібрали ліжко і наїлись гачків, щоб не терпіти ці приниження. Але він заперечував, що люди наїлися гачків, – а вени порізали випадково. Він дав зрозуміти, що цей табір усе одно буде червоний і поламаний. 

Прокуратура вислуховувала наші заяви, приймала їх, а потім приходили відповіді, що не бачать порушень після перевірки. Вони дають розуміти, що ти зек, а це співробітник адміністрації, а отже, до них більша довіра. Де гарантія, що ти кажеш правду? А коли вказуєш на побої, вони кажуть: "А, можливо, ви самі побились".

Єдиний плюс, що після приїзду прокуратури на декілька тижнів вони трохи заспокоювались. Наші родичі зі свого боку теж нічого зробити не могли з тим, що до нас ставились, як до тварин. Нас стали часто відправляти до ізолятора, щоб змусити перестати чинити опір системі: катували струмом, заламували руки, душили, били так, щоб не було побоїв видно, лякали, що додадуть термін.

Мене залякували, що додадуть термін ув’язнення, якщо не перестану захищати новоприбулих. Я їм пояснював: навіщо ґвалтувати людину та принижувати, змушуюючи мити туалет. Вони заперечували, що є тортури. Це відморожені люди, які отримують задоволення від болю інших людей. 

Кожного разу, коли я піднімався із ШІЗО, відбувалися зміни: змушували з листка завчати правила внутрішнього розпорядку, будили людей о 5-й ранку на зарядку. 

НОВІ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Коли мені залишилося півроку до кінця відбування покарання, мені стало байдуже, де сидіти – у звичайній камері чи в ШІЗО. Я продовжував відвідувати мечеть. 

За України в колонії була мечеть, за окупації з неї зробили бібліотеку. Але в таких місцях людина починає замислюватися про Бога, коли все погано. Коли людині гарно, вона чомусь про нього не думає. Ми вирішили, чому б, відповідно російського закону про свободу віросповідання, вони не надали б нам мечеть. Для адміністрації колонії це стало сигналом: якщо він про це заговорив, то з ним ми будемо "працювати". Нам дозволили, і за свій кошт ми зробили ремонт мечеті.   

Ув’язнений Чалий був агентом спецслужб. Він ставив мені різноманітні запитання: "Розкажи, а що відбувається в Сирії?", "Що ти можеш сказати про "Ісламську державу"?", "А чому існують різні секти?". Я розповідав йому, що думаю, без жодних здогадок, що він мене записує. І одного разу в ШІЗО відкрилися двері, мені на голову одягнули мішок і вивезли знову до СІЗО №1. 

Уранці відбулося маски-шоу. До моїх пальців підключили дроти і вимагали розповісти про ІД та "Хізб ут-Тахрір". Я все заперечував. А через деякий час я зрозумів, що знаходжусь у кабінеті слідчого Головного управління ФСБ в Сімферополі. Мені сказали, що проти мене порушили справу за статтею 280 Кримінального кодексу "заклик до екстремізму", чим я був шокований. А коли я запитав, чому вони вирішили, що я екстреміст, мені показали запис ув’язненого Чалого, який назвався мусульманином і ставив мені завчасно підготовлені запитання.  

Експерт на підставі цієї роздруківки висловив думку, що я є екстремістом. Вони в роздруківці запису, який було нерозбірливо чути, прописували те, що вони хотіли. Хоча там такого нічого не було. У цій бесіді я розповідав, що є секти, які встановлюють свої правила, вербують людей, вдаючись до насильства. У цьому не було ніякої прихованої інформації. Це все можна й так дізнатись із російських ЗМІ. 

Це були абсурдні звинувачення: я не підтримував ІД і ніколи не був у Сирії. Я не вважаю, що людина має право забирати життя, яке дав Всевишній. Тільки Бог має на це право. 

Я молився Всевишньому. Але разом з тим я розумів, що якщо цього разу вони дадуть мені термін, то це буде багато років і дуже далеко. 

У цей час зі мною почав працювати оперативник Дамир Рамазанович, який фальсифікує справи "Хізб ут-Тахрір" і "терористів". Я його обдурив і першим запропонував співпрацю як агент ФСБ та допомогу із затримання терористів. 

"Давай, давай! Молодець", – зрадів він. 

У мене після цього змінився слідчий, який інкримінував ще одну – 282 статтю Кримінального кодексу "розпалювання ворожнечі та ненависті". Вони якось заплутались і припустилися помилки. Мій адвокат зрозумів це і подав апеляцію, що потрібно присуджувати інший запобіжний захід, і "суддя" дала мені домашній арешт.  

Я приїхав на одне із засідань, послухав їхню нісенітницю і зрозумів, що на друге засідання я не поїду. До наступного засідання я розумів, що мені немає чого втрачати. Я вирішив тікати. Якщо мене затримають на кордоні, то можуть додати лише два роки, а якщо ні, то я врятуюсь.

Я зі спокійними думками, із надією на Всевишнього вирушив до адмінкордону. Коли я побачив надписи українською мовою, мене це захопило... 

Що я планую далі робити в Україні? Жити. 

Я хотів би звернутися до своїх кримських татар, які лишились у Криму. Не потрібно думати, що, якщо одного "Хізб ут-Тахріра" саджають у в’язницю і розповідають про злочин по телевізору, це означає, що вас не будуть чіпати. ФСБ потрохи буде обережно обшуковувати і фальсифікувати кримінальні справи. Це помилкова думка, що до вас не прийдуть. 

Розповідь Мурада Алієва записав журналіст Центру інформації про права людини Микола Мирний. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: Росія окупація Хізб ут-Тахрір Сімферопольське СІЗО
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини