На війні я працюю. Це не призвання, це необхідність

Марія Берлінська

Виступ Марії Берлінської під час відкритої дискусії "Роль і становище жінок в Україні: рік після Євромайдану й під час військових дій".

Мій Майдан тривав рівно три місяці. Після цього я була долучена до ініціативи "Евакуація плюс", яка під час Майдану займалася безпечним транспортуванням. А після Майдану - створенням єдиної бази постраждалих, чого не зробила свого часу держава.

Влітку я вирішила, що потрібно йти на фронт. З екіпікіруванням мені дуже допоміг Український жіночий фонд.

З вересня 2014 року я перебуваю в Луганській області, на передовій. Коли вертаюся додому, шукаю фінансування на купівлю безпілотників.

Я переконана: у 21 столітті ми маємо воювати технікою, а не людьми. У росіян на це працюють заводи, це потужний військово-промисловий комплекс. А в нас... фактично іграшки, які просто посилені максимально. Відчуваєте різницю?

Моя робота - розвідувальна. Я теж потрапляю в бої, але чим нас менше помітять, тим краще для нас. Найважливіше для нас - не втратити техніку, на яку волонтери збирають місяцями гроші.

Скільки жінок серед добровольців на фронті? У різних місцях по-різному.

Коли ж я приїхала й запитала, що з офіційним оформленням, мені сказали, що такої професії "для жінок" немає. Мені запропонували посаду чи то кухарки, чи то начальника бані. Потім, звичайно, я якось намагалася пояснити, що моя робота не там десь – у штабі за 90 кілометрів, вона безпосередньо на передовій. Але знову почула – немає такої професії для жінок.

Я це питання для себе "закрила". Уже пізніше з'ясувала, що існує положення Міноборони, яке забороняє заміщення жінками військових посад. Тобто ти по штату можеш бути бахгалтеркою, будь-яким, але не більше і не менше.

Переконана, що питання офіційного оформлення жінок буде неодноразово порушуватися, бо в Україні триває війна і є намагання увійти в європейський простір з відповідними цінностями. Тож питання участі жінок і їхнього безправного статусу ніяк не оминути.

Скільки жінок на війні? Точної статистики ніхто не знає. Жінки, які є в добровольчих батальйонах – близько 5-10% в залежно від батальйону. У моєму батальйоні – це 7-10 жінок.

Моя робота – це не призвання, це необхідність, бо моя країна перебуває в такій ситуації. І якщо закінчиться війна, я буду далі продовжувати займатися тим, чим займалася до цього. Тобто, я на війні працюю. Але юридично я волонтер.

Керівництво батальону мені одразу сказало, що у випадку моєї загибелі моя родина отримає 10 тисяч гривень компенсації... на похорон. І все. І тому я прекрасно усвідомлюю, що я для держави не є військовослужбовицею.

Тому потрібна передусім ініціатива жінок, які офіційно служать "на посаді начальника бані чи старшої кухарки".

Розуміння в суспільстві теж із часом прийде. Бо поки що для суспільства "все гаразд". Поки що я тільки помічаю, як віншують чоловіків і мало де згадуються жінки. Завжди "дорогі хлопці, дорогі брати, дорогі чоловіки". І ви дуже рідко помітите, що "там" є жінки, які так само переносять усі труднощі війни.

Я особисто знаю дівчину, яка пройшла все. З травня місяця... Вона мого віку, на службі користується непохитним авторитетом, керує величезним підрозділом у сто чоловік. І вона пройшла і Хрящувате, й Лутугіно брала в кільце - вона штурмовик.

Але на офіційному рівні вона... чи бухгалтер, чи хто. Тобто після війни їй скажуть, що твоя "посада" - штабна, і від лінії фронту ти перебувала за 90 км. Тобто ці люди нічим не ризикували.

Тому варто озвучувати такі приклади в суспільстві.

Ніхто не знає ні кількість полонених, ні справжню кількість убитих, ні справжню кількість зброї, контрабанди... Ніхто вам цю статистику говорити не буде. Єдине, що можна зробити на рівні громадянського суспільства, це створити проект, знайти на нього фінансування, знайти людей, які готові будуть їхати туди безпосередньо. І цікавитися, просто запитуючи: скажіть, будь ласка, скільки у вас дівчат?

Поговорити безпосередньо з керівниками підрозділів, поговорити з самими дівчатами. Ага, ти штурмовик, розвідниця чи артилеристка, а хто ти насправді? Побачити, порахувати, що в цьому батальйоні служать 50 жінок, але в жодної з них не відповідна посада...

Це польова робота. У процесі цього дослідження є сенс зрозуміти, які настрої в жінок, настільки вони готові виходити в правове поле. Бо коли закінчиться війна, у них, звісно, буде статус учасника. Але це зовсім різні статуси - просто учасника, коли ти сидиш у штабі чи коли ти йдеш у бій, під реальні кулі й під реальні снаряди. 

Війна - це погано. Я абсолютний пацифіст. 

Але я вважаю, що в суспільстві, в якому ми живемо, тривають зміни. І робити будь-які зміни можна тільки, включаючись у процес. Не відсторонюючись від процесів, одягаючи білі рукавички, а тільки включаючись. Відсторонитися, дистанціюватися – це пасивна позиція, яка нічого не змінить.

Кожен день на війні купа вражень. Там не нудно. На жаль...

Як допомогти - більше інформації на фб-сторінці «Безпілотник для Марії».

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: АТО жінка війна
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини