Про гранти, прозорість та специфіку роботи громадських організацій

Андрій Юров

Що може чекати на Україну у разі прийняття законів Порошенка щодо звітності громадських організацій? До речі, у них нічого нового, те саме відбувалося свого часу в Росії та інших країнах, де померла демократія.

"Закручування гайок" навколо законів про некомерційні організації почалося в Росії у 2005 році, відразу після першого українського Майдану. Тоді з'явилися перші сигнали, з вимогою публікувати додаткові звітні документи. Спочатку не було важливо – іноземне це фінансування чи не іноземне. Важливо було не допустити підтримки можливих кольорових революцій у Росії.

До 2012 року ситуація була ще терпимою, але вже тоді весь процес звітності став надлишковим: дуже багато бюрократичного контролю, багато документів. А ось із 2012 року сталися зміни зі звітністю про фінансування з міжнародних джерел, і це призвело до досить сумних наслідків. Донори пішли.

Ті, хто займався фінансуванням громадської – не політичної! – діяльності, сказали, що не хочуть підставляти тих, кому вони давали гроші. А ось ті організації, які насправді займалися політикою – вони як не отримували ці гроші через гранти, збираючи кошти через сірі та чорні схеми, так і продовжували це робити, і на них це ніяк не позначилося. Удар припав на тих, хто займався громадською діяльністю.

Якщо вже говорити про революції – їх завжди фінансують комерційні і навіть олігархічні структури. Давати гранти для здійснення революції громадським організаціям, якщо є така мета – це просто безглуздо! Адже їхню фінансову діяльність і так видно всім, вони постійно "світяться" перед податковою. Із донорством від транснаціональних структур у цьому плані все прозоро, усі рахунки завжди відкриті.

Поки що в усіх пострадянських країнах традиція внутрішнього благодійництва та збору коштів через краундфандінг дуже слабка. Якщо і вдається збирати гроші – то більше на дітей, хворих. І навіть на політику – приклад Навального в Росії показує, що він збирає більше грошей, ніж будь-яка правозахисна організація. Тому що політика всім зрозуміла. А ось чим займається правозахисна організація, яка в принципі не воює з владою, і навіть намагається з нею в окремих моментах взаємодіяти – змінювати систему поліції, змінювати систему в'язниць, судів – ось це якраз нікому не зрозуміло. Начебто правозахисники і не воюють із владою, але вони і не за владу. На таку позицію, звичайно, дуже важко збирати ресурси.

Я глибоко переконаний, що в наших країнах нормальне, не політичне громадянське суспільство не зможе в найближчі 10–15 років обійтися без міжнародного фінансування. Тому потрібно десять разів подумати про те, щоб разом з водою не виплеснути всіх немовлят.

Такі процеси відбуваються не лише на схід від Києва, а й на захід від нього: нині подібні тенденції є, наприклад, у Польщі і в Угорщині. Люди, які пропонують такі закони – вони або дійсно не знають всього процесу донорського фінансування, і тоді вони просто некомпетентні, і їх з політики потрібно гнати; або вони все прекрасно знають і є усвідомленими провокаторами.

Усі розмови про те, що некомерційні організації повинні бути прозорими, завжди і всюди зводяться зовсім не до прозорості.

Головний сенс у тому, щоб громадські організації писали неймовірну кількість безглуздих паперів у контролюючі органи. У разі чого, з перевіркою можна прийти в будь-який момент і паралізувати роботу організації на кілька місяців. Мета лише така, ні про яку прозорість перед суспільством не йдеться взагалі. Тому що ті документи, які вивішують на огляд суспільства – нормальна людина їх читати все одно не зможе. Якщо ви хочете, щоб громадські організації були прозорими, потрібні зовсім інші форми, насправді зрозумілі громадянину. А всі ці документи, які вимагають від організацій – вони не зрозумілі нікому.

Натомість паперів цих дуже багато, і їх дуже складно заповнювати. Потрібно брати на ставку окремого бухгалтера, окремого секретаря, які лише цими паперами і займатимуться. У певному сенсі, це ще й фінансове удушення організації, коли в штаті з 3-5 чоловік потрібно мати ще одного співробітника, який лише цими звітностями і займатиметься.

Усі ці закони, де б вони не були останнім часом прийняті, ніколи не ставили собі за мету боротьбу за реальну прозорість. Це – документи для контролюючих органів і відгодовування все нових і нових бюрократів, яких з'являється в цьому контролюючому органі кілька десятків. А це – ще й додатковий податковий тягар для звичайних громадян. Усі ці контролери – вони їстимуть багато і смачно: їм потрібні місця, тому їм потрібен орган для контролю.

Справді, у низці західних країн є форми публічної звітності перед суспільством. Але відбувається це лише в одному випадку – якщо ці організації отримують гроші від платників податків: держава або безпосередньо їх фінансує, або дає їм гроші якось опосередковано, наприклад, через державні гранти. Також у низці західних країн бізнес-контора або громадянин можуть мати податкові пільги, і частину своїх податків вони платять не державі, а віддають їх громадським організаціям. Так ось: публічна звітність стосується лише цих грошей. Решта грошей – це приватні гроші.

Якщо Україна намагається всерйоз грати в Європейський шлях, то з точки зору прозорості це означає наступне: найбільший захист приватного життя – в окремого громадянина. На другому місці – організації і асоціації громадян. І на останньому, найпрозорішому місці, повинен бути представник влади. І не лише тому, що він приймає владні рішення, а ще й тому, що ми його найняли, і як платники податків йому платимо. Вимагати від тих, хто платить гроші, такої самої прозорості, як від тих, хто їх отримує, – це абсурд.

Якщо переглянути будь-які рішення Європейського суду, вони це підтверджують: найбільш прозорим повинен бути представник влади, чиновник, а ось, наприклад, журналіст або правозахисник – може бути тотально непрозорий: це його стосунки з його донорами і з суспільством, він сам їх будує, як хоче. Це – його приватна справа.

А що таке будь-яка громадська організація? Це набір громадян. Вимагати від набору громадян прозорості – це все одно, що вимагати прозорості від будь-якого громадянина. Вимагати, щоб він регулярно звітував, який одяг він сьогодні одягнув, чи почистив зранку зуби, якщо почистив – то якою пастою... І це страшні речі. Це – пряме вторгнення в приватне життя.

Цей тренд дуже небезпечний. У всіх країнах, де починали вводити такі закони, процес ніде не зупинився на одній точці. Будь-яка влада, хороша чи погана, як і будь-яка бюрократична структура, бере рівно стільки влади, скільки громадяни їй дозволяють. Варто їй лише це трохи дозволити, не дати відразу по руках – далі вона буде брати стільки, скільки зможе. Потрібно їй це чи не потрібно, важливо для безпеки чи ні – їй все одно. Вона буде забирати собі рівно стільки, скільки зможе. Або це потрібно відразу зупиняти, або зрозуміти, що далі доведеться відбиватися на кожному новому етапі.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини