Олена Глоба: "Я – мама сина-гея"

Олена Глоба / Фото – Валерія Мезенцева, Центр інформації про права людини

Олена Глоба – засновниця й очільниця унікальної для України організації "Терго". Це об’єднання батьків, діти яких є лесбійками, геями, бісексуалами, транссексуалами (ЛГБТ).

Сама Олена є мамою сина-гея, активіста Богдана Глоби. Певно, саме син "зробив" свою маму правозахисницею. Але до прийняття свого сина-гея Олена йшла дуже довго. Тепер готова допомагати таким же батькам, які, дізнавшись про гомосексуальність своєї дитини, не знають – як бути далі.

ВІСІМ РОКІВ ГОМОФОБІЇ

Викладачка англійської мови в одному з Полтавських університетів, учасниця програми стажування в США, мати міцної родини – Олена Глоба була щаслива й впевнена в своєму житті. Із сином-підлітком у неї були гарні стосунки – стосунки довіри.

В їхньому домі кілька разів спливала тема сексуальної орієнтації, коли жінка висловлювала підтримку ЛГБТ-людям. Так, серед її вихованців був талановитий студент, який демонстрував гарні знання англійської мови, він охоче виконував пісні англійською та французькою. Про цього студента часто в педагогічному колективі із захватом розповідала Олена Глоба. Якось на чергову згадку про нього від одного з викладачів почула: "Ну й що, що в нього таланти – все одно він гомік, що з нього хорошого може вийти?".

Обуренню Олени не було меж. Не могла заспокоїтися навіть вдома за спільною вечерею з чоловіком і сином:  "Уявляєте, викладач – досвідчена людина, непоганий фахівець - дозволяє собі такі коментарі. Дивно, що серед викладачів зустрічаються такі темні люди".

Її також підтримав чоловік, зауваживши, що викладач не може засуджувати студента за те, що "він не з тим спить" – це його не має обходити. За словами Олени, тоді вони з чоловіком показали сину, що підтримують гомосексуальних людей, розуміють їхні труднощі й готові їх захищати…

"Якби мене змусили жити не моїм життям - якби мені було важко!"

- Коли ви дізналися про гомосексуальність вашого сина, чи готові були сприйняти таку відвертість? – обережно запитую в своєї співрозмовниці.

Олена Глоба розпочала не одразу.

- Богданові тоді було 14 років. Це був час, коли ми мали один комп’ютер на всю сім’ю. Син мав свої папки, в які я не заглядала. Я поважала його право на приватне життя.

Одного дня, поспішаючи, я випадково відкрила одну з його папок на комп’ютері. І натрапила очима на вірші, в яких йшлося про його любов до нього. І я не змогла зупинитися. Я не побачила в тих поезіях якоїсь брутальності – усе в них було тонко, піднесено. На мить подумала: це якась помилка – наступний вірш буде "нормальний", про кохання його до неї. А ж ні. Віршів п’ять прочитала: і вже не дивилася на зміст, просто шукала займенники. Але було ще "гірше": йшлося або він-він, або вона-вона

Я ледь витримала до вечора, щоб спитати Богдана: "Дитино, що в тебе за вірші такі, ти що голубий?". Сьогодні я розумію, наскільки це було грубо. А син напряму відповів, поправивши мене: "Так, мамо, я гей…".

І потім він завжди спокійно, але твердо поправляв мене і батька, якщо в розмовах з’являлися некоректні слова.

"Прийняти гомосексуальність у своєї дитини мені було надзвичайно важко"

…Я знала про об’єктивність існування гомосексуальної орієнтації. Але прийняти її у своєї дитини, погодитися з усіма умовами, які ідуть поруч з гомосексуальністю, мені було надзвичайно важко.

На той час, а це початок 2000-х років, не було ані фахової літератури, ані організації, до якої я могла б звернутися по допомогу. Навпаки, в різних державних інституціях й у церкві – я і туди приходила, – усі мені говорили, що гомосексуальність мого сина – це великий гріх. Покарання відмінили, але все одно це гріх, якесь відхилення в поведінці. А були і такі організації, куди я зверталася, які відверто мене лякали.

Мій світ зруйнувався. Я не знала, що робити. Потім були роки – тепер я їх можу жартома називати 8 років гомофобії – коли глибоко вивчала це питання. І… розчаровувалася. Бо в якийсь момент усвідомила, що гомосексуальність не лікується, і я не вилікую свою дитину. Це те, що на генетичному рівні.

- Вісім років – досить великий шлях прийняття вашої дитини…

- Коли я зрозуміла, що моє життя руйнується – я вирішила звернутися до психолога. І найперше я просила, щоб змінили мою дитину. Але психолог дуже твердо відповіла: "Я не зміню вам дитину, але я можу змінити ваше ставлення до гомосексуальності вашого сина".

"Роль батьків – підтримувати дитину в усьому"

Для Олени Глоби це було непросто. У той час вона розлучилася з чоловіком, тому що він категорично не сприймав сина-гея, більше того – ставився дуже агресивно. Від колись дружньої родини лишилися уламки… Олені довелося вчитися жити заново.

У 2012 році Богдан почався займатися соціальною роботою. Очолив організацію "Точка опори", яка надавала послуги для ВІЛ-позитивних осіб. І син попросив приїхати свою матір у Київ і допомогти з перекладами. Олена відгукнулася на його запрошення. Для неї відкрився зовсім інший світ: організація часто проводила вечірки для ЛГБТ-спільноти, тут уперше Олена Глоба познайомилася з товаришами сина – геями, трансгендерами.

- В офісі тусувалися всі. І я завжди чула від присутніх: "Як Богдану пощастило – є мати, яка його підтримує". І ці хлопці говорили мені в очі, яка я – молодець, що приймаю Богдана.

Пригадую, коли я готувалася до народження дитини, у книжці психолога Анатолія Некрасова "Материнська любов" я відзначила для себе ключове: роль батьків – підтримувати дитину в усьому. І тепер я дивилася на цих розгублених дітей і думала: "А як же вони без батьківської підтримки? Мабуть, вони не розповідають своїм батькам про головне – про свою любов, про свою особистість".

Коли я хлопців запитувала, що ви кажете своїм батькам, вони, зітхаючи, відповідали: "Та вже замучили питання, чи скоро я одружуся, коли в мене буде дівчина". Їм набридло не казати правду. Навіть жартують, що кожного разу забувають імена тих дівчат, яких вигадують.

А я їх слухала і приміряла на себе: якби мене зараз змусили жити не моїм життям – як би мені було важко! Самі діти просили, щоб я поговорила з їхніми мамами.

"Заснування "Терго" було свідомим рішенням"

"Я ПІДТРИМУЮ СВОГО СИНА"

Заснування "Терго" було свідомим рішенням – щоб допомогти батькам зрозуміти своїх ЛГБТ-дітей, відновити стосунки довіри між ними.

- Прийти до незнайомої людини й говорити про непрості речі – це виклик… - продовжую нашу розмову.

- Ще й який! Я відчувала, що потрібна така батьківська ініціатива, але я шукала точку відліку. І це сталося. Богдан у 2012 році їздив на стажування в США, і звідти привіз ідею PFLAG – зустрічі батьків, на яких вони обговорюють чутливі питання сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності своїх дітей.

У проведенні перших зустрічей з батьками нас підтримувала також організація GIZ. А щоб краще ознайомитися із досвідом роботи таких батьківських об’єднань, мене запросили до Німеччини, на зустріч з BEFAN – федеральним співтовариством батьків, друзів і близьких ЛГБТ.

Усе побачене в BEFAN мене глибоко вразило. Як просто і відкрито лесбійки, гомосексуальні хлопці обіймалися, дозволяли собі цілувалися у коридорах, не боялися проявляти свою ніжність. І так класно було, душевно… Там же на робочих зустрічах я познайомилася з багатьма татами.

Цікаво, що перші такі зустрічі з батьками проводилися… в церкві. Саме церква надавала безкоштовне місце, де можна було спокійно розмовляти.

На цей симпозіум приїжджав також мер Берліна – він виступив з промовою, фотографувався з нами. Звітували перед нами і представники партії, що вони зробили для ЛГБТ-людей. Уявіть собі – уряд звітував перед громадськістю.

Взагалі в Німеччини високий рівень толерантності. Одного вечора, після зібрання, я на вулиці зустріла двох дівчат, які вели за ручку ще одну маленьку дівчинку. Мене як блискавка торкнулася – я здогадалася, напевно, це лесбійки. І ніхто з оточуючих із цього не робив ніякої сенсації.

На цій зустрічі я почула багато звичайних сімейних історій. Так, один хлопець розказував, що його партнер на 10 років старший, він дуже успішний лікар. Разом вони усиновили двох дітей – доньку і сина. Хлопець розповідав, як у них облаштоване побутове життя, як пройшли процедуру усиновлення, як діти гуляють на вулиці, як вони разом ходять у магазин. Я допитуюся, чи продавці врівноважено ставляться до вас – два тати прийшли з двома дітками… А він відповів: "Так, більше того - допомагають порадами: бо в нас, дійсно, бракує досвіду". І ніхто не сумнівається, що ці чоловіки можуть бути гарними батьками.

Робота організації BEFAN настільки вразила, що я додому летіла на крилах. Хотілося те саме створити в Україні.

"Як одна з мам була схожа на мене на другий день, коли я дізналася, що мій син – гей..."

Але в Україні починалося дуже-дуже важко. Серед перших мам нашої організації була я, також Анна Медко, мама всиновленого гомосексуального сина, ще Олена Жукова. Усі ми вже пройшли свій шлях прийняття своїх дітей. Але одна мама, яку ми запросили на нашу зустріч, тільки-тільки дізналася про сексуальну орієнтацію сина. І через це в них були дуже великі сварки в родині.

Ми її чекали. І коли вона зайшла в кімнату – я на неї поглянула і злякалася. Як вона була схожа на мене на другий день, коли я дізналася, що мій син – гей. Вона була така зла! Пізніше я довідалася, що це нормально, що в таких ситуаціях одна з перших емоцій – злість.

Із перших хвилин нашої розмови ми всі втрьох почали… плакати. І це також нормальна реакція. У таких ситуаціях нічого не треба радити – просто щиро плачте. Це згодом я дізналася, а тоді діяла інтуїтивно. Ми  три години плакали. І потім та мама почала розпитувати: як живуть наші хлопці?

І я розповіла, що мій син – достатньо успішний, що йому важкі справи даються, бо я його підтримую. І він це відчуває.

Я сказала тій мамі: "Без вашої підтримки ваш син зможе рухатися по життю, але йому буде дуже складно, він буде шукати цю підтримку де-інде. Краще, щоб його в цей час підтримували саме ви, рідні батьки".

Потім ми із цією мамою спілкувалися по телефону. І наприкінці розмови вона обов’язково додавала: "Я свою дитину підтримую".

На самому початку діяльності "Терго" було багато сумнівів: все-таки Україна – це не Німеччина, не США. Але після зустрічі з тією мамою зажевріла надія – я побачила, що результат від спілкування є.

Упродовж наступного року мам приходило небагато. Буває так, що мама хоче завітати на зустріч, потім в останню хвилину відмовляється. Інколи батьки кажуть: "Ми приймаємо свою дитину, навіщо нам приходити на якісь ще зібрання?". І я тоді все одно прошу приєднуватися: бо навіть якщо в родини все добре, то є інші сім’ї, яким бажано розповісти вашу історію. І тоді батькам, які бачать, що вони не одні, їм легше прийняти свою дитину.

Я не один раз задумувалася: якби в мене була можливість потрапити на такі зустрічі тоді, коли непритомна бігала по Полтаві в пошуку виходу, то не було і тих восьми років гомофобії.

"У "Терго" маємо 20 найбільш активних мам, які, вважайте, перетворилися на активісток, правозахисниць"

За чотири роки на наших зустрічах побувало близько 200 осіб. Маємо 20 найбільш активних мам, які, вважайте, перетворилися на активісток, правозахисниць.

До слова, ми зустрічаємося не лише з мамами-татами, а й тітками, дядями, бабусями, дідусями. Тому що дитині часом простіше відкритися комусь іншому, ніж батькам. Тим більше, коли ідуть новини про ЛГБТ, дитина може "перевірити", наскільки мама чи тато чутливі до цієї теми.

Традиційно наші зустрічі відбуваються наприкінці кожного місяця. Переважно в Києві, також у Запоріжжі, Дніпрі. Як правило, більше всього мам, готових прийти на зустріч, там, де висока активність самої ЛГБТ-спільноти. Наприклад, хлопці з організації "Гендер-Зед" у Запоріжжі роблять дуже круті речі. На наших зустрічах з нами завжди працює психолог, із самого початку з нами була психолог Анастасія Медко.

Сьогодні ми намагаємося вийти на священослужителів більш високого рангу, які приймають рішення. Щоб вони якимось чином "включали" батьків на розуміння, або хоча б не влаштовували екзорцизму (процедура вигнання бісів з одержимої ними людини за допомогою молитви та певних ритуалів – авт.).

Я пригадую слова одного хлопця, якого батьки провели через екзорцизм: після цього дитина випала на тиждень із життя. Хлопець каже, що вони до сих пір моляться, "щоб я йшов по шляху істинному, як вони вважають, і я відчуваю, як мені важко. Краще вони нічого не робили б".

Як організація гетеросексуальна ми спробували вийти на вчителів – ми отримали дозвіл від Міністерства освіти і науки України. Уже провели низку тренінгів з питань толерантності з психологами та вчителями. І цю роботу слід продовжувати.

Насправді в наших школах багато дітей, які намагаються зробити камінг аут (добровільне розкриття своєї сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності – авт.). Однак шкільна спільнота не готова до цього – діти можуть ображати, переслідувати. Тож важливо, щоб хоча б учителі брали під свій контроль ці процеси. Це також зменшить кількість самовбивств ЛГБТ-підлітків через цькування.

"ЯК ТІЛЬКИ ДЕРЖАВА ВИЗНАЄ НАС – РОЗПОЧНУТЬСЯ ЗМІНИ"

Діяльність батьківської ініціативи "Терго" поширилася далеко за межі України. Олена Глоба намагається тримати руку на ЛГБТ-пульсі зі світом: підтримує свої європейські та американські зв’язки – у цьому їй допомагають знання англійської мови. Контактує зі схожими організаціями в Росії. А в Білорусі та в Киргизстані разом з колегами допомогла створенню батьківських об’єднань там.

"Я би дуже хотіла, щоб поступово нас брала під своє крило держава"

- Спостерігаючи за розвитком батьківських ініціатив у Росії, Білорусі, я помічаю, як ми йдемо вперед дуже швидкими темпами. Однак у Європі й США такі батьківські організації фінансуються частково державою, частково ЛГБТ-активістами, правозахисними організаціями.

І я би дуже хотіла, щоб поступово нас брала під своє крило держава. Адже якщо держава почне нас підтримувати, відкрито висловить свою позицію, що геї, лесбійки – не якісь там грішники чи взагалі їх немає в нашому житті, тоді наші діти почнуть щонайменше отримувати об’єктивні біологічні знання. Наприклад, на сьогодні ми ніяк не можемо змінити шкільну програму з точки зору виховання різноманіття. У наших підручниках – ані з біології, ані з соціальних предметів, природничих, - не йдеться, що сексуальна орієнтація людини і ґендерна ідентичність можуть бути різною.

І тільки якщо держава візьме нас під свою опіку, почнуться зміни в освіті, зміни в політиці.

Більше того - самі люди, особливо молодь, готові до змін. Я викладаю в університеті й спостерігаю за різними студентами. І серед них є лесбійська пара, і всі сприймають це спокійно. Пригадую і своє університетське життя – тоді з нами вчилися якась пара "дивних" хлопців і пара "дивних" дівчат. Тепер я розумію, що вони були просто інші – якраз ті люди, з якими я зараз працюю, до яких належить і мій син.

- Держава не така гнучка в прийнятті рішень, як готовність нашого суспільства…

- Хоч-не-хоч держава змушена приймати ЛГБТ-спільноту. Наприклад, то й же самий КиївПрайд. Як на мене, витрачається дуже велика сума на правоохоронців – зібрати 5 тисяч поліцейських в один день, координувати їх. Очевидно, на це є додаткові фінансові витрати.

На КиївПрайді цього року поліцейські працювали дуже злагоджено – нам як учасникам було легко й спокійно. Хіба що на початку чіплялися молоді хлопці, які прийшли в білих футболках з малюнком "чорне серце". Ці хлопці кричали образливі слова, розповідали, як нам треба жити… Пізніше в одному телерепортажі я побачила, що сталося потім: поліцейські нас оточили суцільною живою стіною, а за ними – з півсотні хлопців нападали на поліцейських, кричали до них різні брутальності: "Навіщо ви охороняєте їх? Ви самі такі? Не ставайте до них спиною?".

Пригадую ще один майже кумедний випадок, як одна мама випадково почула розмову поліцейського по телефону: "Де я? Де я? Піда*ів я охороняю…". Я тоді замислилася: поліцейський прийшов на роботу, він не розділяє поглядів, є гомофобом, і йому треба зробити зусилля над собою, щоб охороняти мене. Йому важко – але він це робить. Це свідчить про його професіоналізм. Цілком імовірно, що від тих же хлопців, з якими він заодно, поліцейський може отримати на горіхи.

Але цього нічого б не було, якби наша держава прийняла цілком чітку позицію стосовно ЛГБТ. Якраз цієї позиції уряду дуже сильно не вистачає.

"Наші ЛГБТ-активісти роблять усе, щоб про себе заявити"

Наші ЛГБТ-активісти роблять усе, щоб про себе заявити: на кожній урядовій зустрічі, на зібраннях парламентських комітетів, під час персональних зустрічей. У 2013 році мій син Богдан, щоб пришвидшити законотворчий процес, вийшов до трибуни у Верховній Раді з промовою "Є геї в Україні". Я тиждень не спала, хвилювалася після цього виступу за безпеку свого сина. Я не знала, як сприйме це суспільство.

Нині в Україні законотворчий процес дуже гальмується: наче в нас немає цих людей і ніби у них немає потреб і прав. ЛГБТ-люди так само сплачують податки, беруть участь у житті країни, чому ми їх так не поважаємо? Та КиївПрайд, активність самої спільноти, наші мами і батьки з "Терго" підтверджують: такі люди є, їх багато, і вони заслуговують на рівні права та визнання.

Фото - Валерія Мезенцева, Центр інформації про права людини

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: ЛГБТ
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини