Олена Стрельник: Сучасне материнство – це емоційна робота

Чи легко сьогодні бути мамою в Україні, чому татові відводиться роль "годувальника" у вихованні дитини і як держава просуває ідею партнерського батьківства?

Відповіді на ці питання напередодні Дня матері ми спробували відшукати разом із соціологинею, докторкою наук Оленою Стрельник.

Соціологиня Олена Стрельник / фото – Ніна Король

За словами науковиці, в Україні материнство вивчається переважно у психологічних і педагогічних студіях, зокрема досліджується роль мами у соціалізації дитини. Але, готуючи свою дисертацію, Олена Стрельник неочікувано наштовхнулася на великий запит від самих матерів: вони хотіли знати більше про проблеми материнства поза межами стосунків "мати – дитина". Тож у своїй монографії "Турбота як робота" соціологиня чи не вперше представляє в публічному просторі голоси жінок про труднощі материнства.

"ХОРОШЕ МАТЕРИНСТВО" І РЕСУРСИ

- Пані Олено, що є сучасним материнством і які питання турбують сьогоднішніх мам?

- Об’єктом мого дослідження стали жінки з дітьми від 3 до 10 років, вони є найманими працівницями, мають приблизно однаковий статус у суспільстві й проживають у великих містах – Київ та Полтава.

Без перебільшення можна сказати, що вимоги до сучасного материнства є значно вищими й прискіпливішими, ніж були до попередніх поколінь. Материнство сьогодні, передусім, – це емоційна робота. Побутує думка, що сучасні матері – чи не перше покоління, яке приділяє дуже велику увагу емоційному світу дитини, аналізу психологічного стану сина або дочки, "пропрацьовує" якісь дитячі страхи. А це вимагає від жінки багато часу, ресурсу та уваги.

Іноді сучасним мамам докоряють: "У чому проблема? Адже у вас є зараз памперси, побутова техніка – все, чого не мали ваші батьки". І це так. Але водночас соціокультурні очікування зростають настільки, що так звана "хороша мама" ставить на перше місце інтереси дитини, а потім уже дбає про себе.

"В Україні питання матерів обговорюються виключно в інтернет-спільнотах. І тільки зараз вони почали "виходити" в публічний дискурс"

Канадійська дослідниця материнства Андреа О’Райлі називає це патріархатною моделлю материнства: коли на жінок суспільство покладає дуже багато відповідальності щодо виконання різних ролей, але поряд із цим жінки позбавлені влади. У тому сенсі, що вони не мають простору і можливості говорити про свої проблеми, більше того – ці запити не вважаються серйозними.

Наприклад, в Україні питання матерів обговорюються виключно в інтернет-спільнотах. І тільки зараз вони почали "виходити" в публічний дискурс.

Утім, на противагу "дитиноцентризму" поступово окреслюється, я би сказала, нова модель материнства. Стверджується, що від щастя і добробуту мами залежить і щастя дитини. Зокрема, в  порадах Людмили Петрановської або ж Євгена Комаровського йдеться про відмову від жертовного материнства як шкідливого, передусім, для самих жінок. Цей рух не є масовим, але зміни однозначно відчуваються.

Практика материнства, звісно, дуже залежить від того, які є ресурси в мами. Одна справа, коли мама живе з партнером, інша – коли виховує дітей одна, який дохід у родини, чи допомагають жінці інші члени сім’ї, чи працює мама тощо. І тут я би хотіла наголосити на тому, що суспільні очікування до "хорошого" материнства дуже часто розраховані на жінок, які мають ці ресурси.

Скажімо, тривале грудне вигодовування може собі дозволити жінка, яка має можливість певний час не працювати. Але серед моїх інформанток була мама, яка повернулася до роботи, коли дитині було три місяці. Жінка сама її виховувала, і їй треба було за щось жити.

Інша тенденція свідчить: якщо жінки до народження дитини мали досить вагомі позиції на ринку праці, були керівницями чи отримували високі доходи, то вони схильні повертатися до роботи раніше. І знову питання ресурсів: якщо жінка вибудовує таку трудову стратегію, то вона має чітко розуміти, на кого і на що може розраховувати.

Так, в Україні з 2000-х років одна з найгостріших проблем – доступні і якісні дитячі садочки. У деяких регіонах та містах ситуація просто катастрофічна. Водночас послуги няні, найманих помічників є доступними далеко не всім жінкам. Усе це зменшує можливості мам повернутися на роботу, а відтак впливає на рівень життя сімей з дітьми.

Впливає на практики материнства також і вік. Ми можемо припустити, що більш старші жінки частіше відтворюють традиційні уявлення щодо материнства, ніж молодші, або освіченіші чи міські матері. Принаймні вони орієнтовані на баланс між роботою і материнством.

Та я б хотіла звернути увагу ось на що: одна справа – декларувати цінності, а інша – реалізовувати їх на практиці. Так, під час дослідження я виявила цікаву розбіжність. В анкеті кожна четверта жінка зазначила, що обирає збалансовану позицію між доглядом за дитиною і кар’єрним зростанням. Коли ж я персонально інтерв’ювала цих жінок, то виявлялося, що все одно деякі рішення вони приймають на користь сім’ї. Наприклад, одна інформантка відмовилася від іншої, більш оплачуваної посади, бо робота передбачала велику кількість відряджень. Жінка побоювалася, що це буде ризиковано для її сімейних обов’язків.

Також я в цих матерів запитала, чи відчувають вони провину щодо кількості часу, який приділяють своїм дітям. І несподівано виявилося, що між кар’єрно орієнтованими матерями і тими, хто більше часу приділяє родині, немає розбіжностей. Припускаю, що відчуття провини не залежало від реального обсягу часу, що жінки проводили зі своїми дітьми. Іншими словами, любові до дитини ніколи не буває достатньо.

В образі "хорошої мами" в наративах інформанток можна виокремити два головних блоки: індивідуально-характерологічних рис і соціально-професійних рис. Приміром, ознакою "хорошої мами" є емоційна стриманість: "Хороша мама повинна бути при дитині стриманою, доброю… Вона повинна дитину стримувати не криком і агресією, а спокоєм. Дитина повинна з погляду розуміти, що вона щось не те зробила" (Аліна, 26 років).

На думку Тетяни, "хороша мама" успішно поєднує ролі виховательки, вчительки, професійно успішної жінки та "менеджерки" сімейного життя… Успішне поєднання кількох ролей і вміння знайти час на все серед ознак "хорошої мами" називає й Наталія: "Мама, яка може, яка мусить знайти час і для свого малюка, й для тата, й для себе. Тобто це гармонійно і всебічно розвинена людина. Спокійна та врівноважена людина. Це мама – професійна людина, яка реалізувалася обов’язково в професії" (Наталія, 34 роки).

Уривок з монографії "Турбота як робота"

КОМУ В ДЕКРЕТ ПІТИ "ВИГІДНІШЕ"

– Чи має держава вплив на сучасне материнство?

- Ми живемо в суспільстві, де материнство знецінюється. Коли мами говорять про труднощі свого повсякденного життя, зокрема про брак дитячих садочків, бар’єрність міської інфраструктури, іноді можна почути: "Ви ж знали, в якій країні народжували".

Або замість того, щоб створювати сприятливі умови для батьківства і материнства, жінок звинувачують у безвідповідальності. Це при тому, що не стишується паніка, мовляв, нація вимирає...

Найвразливіша категорія – мами, у яких діти мають важкі захворювання. Через те, що немає на кого залишити дитину, ці матері часто не працюють, живуть в екстремальній бідності, нікуди не виходять, мало чим цікавляться...

Я передбачаю, що нерідко такі жінки лишаються сам-на-сам зі своїми проблемами. Державних сервісів із догляду за такими дітьми практично не існує. Не так багато дитячих садочків, які б приймали дитину з інвалідністю.

А направду, якби існували такі собі клуби підтримки матерів у декреті (державні або громадські), це могло б розвантажити маму і полегшити її "роботу". Можливо, мамі потрібно усього 2 години на тиждень, щоб сходити до лікаря чи перукаря... І вона почувалася б щасливою.

На противагу державній байдужості спостерігається і вагомий поступ активності самих батьків. Коли мами і тати, не очікуючи допомоги від держави, солідаризуються, самі озвучують свої проблеми, вимагають рішень. Найвідоміший приклад – спільнота "Київ, дружній для батьків та малюків" Ольги Мирцало, яка більше ніж за рік домоглася значних змін.

Ще одна позитивна тенденція – поява матері з дитиною в публічному просторі. Хоча для України це поки що виклик. Варто лиш пригадати коментарі про депутатку, яка з дітьми прийшла на сесію міськради. Можна було почути, що вона погана мама, бо нема чого пхатися з дитиною в люди, є ризик підчепити якусь інфекцію, навіщо вона народжувала, коли знала, що треба ходити на роботу...

Це знову свідчить про те, що суспільство й держава, з одного боку, плекають роль берегині і святість материнства, а з іншого – демонструють до мам ставлення на кшталт "іди краще зі своєю дитиною, нікому не заважай зі своїм візочком, ще й зі своїм грудним вигодовуванням…".

Я переконана, що мама здатна прийняти найкращий вибір для своєї дитини, тож добре, що такі жінки з’являються. Був ще цікавий випадок, коли тато прийшов з дитиною на засідання депутатського корпусу…

"Трудове законодавство треба побудувати так, щоб як мати, такі і батько мали рівні права"

- До слова, про тат. У вашому дослідженні простежується, що чоловіки більше "допомагають" виховувати, аніж є рівноцінними партнерами в сім'ї, жінки від них очікують радше фінансового забезпечення...

– Звісно, особисті погляди на розподіл ролей дуже важать. Уявімо собі, що чоловік та дружина одночасно повертаються з роботи, але готує вечерю жінка, тому що чоловік вважає це "нечоловічою" справою. Тут очевидно, що ці упередження відтворюють несправедливість та ґендерну нерівність у доступі до ресурсу вільного часу (жінка готує, чоловік відпочиває).

Утім, варто на цю проблему подивитися глибше. Як соціологиня я намагаюся відшукати проблему не стільки в людях, скільки у суспільній системі. Тож причина криється в ґендерному порядку, за якого чи не кожна суспільна ланка та інститут – на рівні державної політики, на ринку праці, сім’ї, освіти – закріплюють за жінками та чоловіками різні ролі.

Так, на момент народження дитини у сім’ї вже можуть бути сформовані певні чинники, що спонукають до розподілу батьківських ролей. Дівчат та хлопців соціалізують у різний спосіб: дівчат готують до материнської ролі, хлопців – ні. Далі дівчата та жінки, розуміючи, що материнська роль буде їх основною, підшукують ту професію та роботу, що сприятиме поєднанню догляду за дітьми та роботи, на шкоду високим заробіткам та кар’єрному зростанню. Так само і хлопці та чоловіки, готуючись до ролі "годувальника", вибудовують відповідні професійні стратегії. Отже, коли створюється сім’я, виходить, що чоловік зазвичай заробляє більше, тож піти, скажімо, "у декрет" вигідніше жінці.

А подальша жіноча відповідальність за більш дорослих дітей вже рухається, так би мовити, за інерцією. Дослідження свідчать, що навіть в егалітарно налаштованих родинах, народження дитини спричиняє повернення до більш традиційного розподілу ролей.

Тому, коли ми говоримо про активнішу роль чоловіків у догляді за дітьми, варто мати на увазі, що треба не тільки перебудовувати світогляд чоловіків та жінок, а й суспільний лад. Наприклад, роботодавців спонукати створювати робочі місця, дружні до працівників та працівниць до сімейних обов’язків, щоб мами і тати мали можливість поєднувати професійні та батьківські обов’язки, щоб тато, який пішов "у декрет", не викликав подиву.

Трудове законодавство треба побудувати так, щоб як мати, такі і батько мали рівні права. Бо, наприклад, згідно з чинним Законом України "Про відпустки", мама двох дітей віком до 15 років має право на додаткову оплачувану відпустку, а тато такого права не має.

У Швеції обоє батьків мають право на відпустку від 2007 року: із загальної оплачуваної відпустки тривалістю 480 днів (протягом яких виплати сягають 90% від зарплати батька чи матері) 60 днів становлять материнську "квоту", ще 60 днів – батькову, а решту 360 днів батьки можуть вільно розподілити на свій розсуд. І то, якщо тато не використає своєї квоти, то сім’я взагалі втратить цей період відпустки… У Швеції 2007 року квоту використали 90% татів, проте 79% вільних від розподілу днів використали матері. Втім, на тлі інших європейських країн ці показники є доволі прогресивними.

Уривок з монографії "Турбота як робота"

НЕРІВНІ СТАРТОВІ МОЖЛИВОСТІ

– У соцмережах в одній із дискусій про ґендерну рівність я прочитала думку викладачки: "Нерідко проблеми висвітлюються крізь призму жінок. Якщо ми хочемо, аби чоловіки вбачали в рівності свої переваги, ми маємо говорити про їхні проблеми, які вирішує рівність. А це: покращення відносин з дітьми, підвищення власної цінності в їхніх очах на старості, зменшення трудового і психологічного навантаження в другій половині життя, полегшення порозуміння в юності, більш цікаві й насичені подружні стосунки тощо"…

- Я сама вдаюся до цього прийому, коли викладаю ґендерну тематику для студентства та дорослих. Зокрема, наводжу статистику самогубств серед чоловіків, що в рази вища за жіночу смертність, а також низької тривалості життя внаслідок більш ризикованої чоловічої поведінки. На сьогодні середня очікувана тривалість життя чоловіків становить 66 років порівняно із 76 роками серед жінок.

Іноді доводиться чути, що, мовляв, варто берегти чоловіків, бо вони "не доживають до пенсії". Зазначу, що тривалість життя чоловіків з вищою освітою лише на 3 роки поступається тривалості життя жінок, передусім за рахунок здоровішого способу життя порівняно з іншими групами чоловіків. Отже, якщо чоловікові вдасться оминути смерть через так звані "зовнішні причини" – у ДТП, від алкогольного отруєння, від вбивства чи суїциду в працездатному віці, то він має всі шанси прожити майже ту саму кількість років, що і жінка.

Проблеми ґендерної нерівності частіше обговорюються як проблеми жінок, тому що дискримінація жінок глибоко вкорінена історично, вона є частиною сексизму як системи. Тут ідеться не просто про упередження, а про обмеження доступу жінок до багатьох ресурсів та благ: високих доходів, управління, престижних професій, вільного часу. І, говорячи про проблеми чоловіків, не варто про це забувати, бо є ризик знецінення внеску феміністського руху в актуалізацію ґендерних питань.

Так, у мене особисто є певний скепсис щодо спроб врівноважити ці важелі: мовляв, чоловіки так само потерпають від нерівності. Наприклад, мене дивує, що активістки, що виборюють ґендерну рівність, можуть відкрито дистанціюватися від ідей фемінізму як руху за права жінок, якщо, звичайно, вони не розуміють під фемінізмом щось на кшталт "відбирання прав у чоловіків" або їхнього пригнічення.

Будь-яка проблема становища жінок та чоловіків має специфічний характер, адже їхні позиції в суспільстві значно відрізняються.

Візьмемо, скажімо, проблему сімейного насильства – вона є однією з найбільш ґендерованих. Нещодавно я брала участь у круглому столі з питань домашнього насильства. Коли ми говорили про постраждалих від насильства жінок, один із учасників нас виправляв: мовляв, чому йдеться тільки про жінок, чоловіки також страждають. Я не знецінюю досвіди чоловіків, але варто пам’ятати, що масштаби проблеми незрівнянні.

Будь-яке насильство неприпустиме, надто те, що забирає життя. Жінки гинуть від насильства значно частіше, і природа цього явища, серед іншого, – це залежність жінки від чоловіка. Є дані, згідно з якими насильство частіше трапляється в сім’ях, де жінки є економічно залежними від чоловіка. У них немає достатніх ресурсів, щоб піти від агресора, і це створює ризики для їхнього життя.

Наведу інший приклад. Коли обговорюють проблеми ґендерної нерівності в політиці, на ринку праці, дискримінації під час працевлаштування, нерідко можна почути, що єдиним критерієм має бути професіоналізм, а не стать кандидата чи кандидатки. Утім, варто розуміти, що в жінок і в чоловіків нерівні стартові можливості набути от ті самі капітали, знання, компетенції, щоб стати професіоналами.

Колись правозахисниця Анна Шаригіна запропонувала таке порівняння. Уявімо собі, що чоловік і жінка починають біг на біговій доріжці з однієї стартової лінії. Уявний фініш – це кар’єра чи якась управлінська позиція з високими доходами. Але чоловік біжить тільки з одним портфеликом, а в жінки на руках дитина, а то й двоє, якісь сумки з харчами… Буде очевидно, кому легше прийти до фінішу.

Враховуючи те, що суспільство не дуже підтримує ні розвиток лідерських якостей у дівчат, ані їхню самооцінку, витісняючи жінок переважно в приватну сферу, то можемо припустити, що їм важче формувати ті риси, що дозволяли б прийти до уявного фінішу разом із чоловіками...

Соціокультурні уявлення про материнство як головне призначення жінки в Україні поширеніші, ніж в інших країнах Європи. За даними Європейського соціального дослідження 2008 року, в Україні найбільша з-поміж європейських країн частка респондентів уважала, що "жінка мусить бути готовою менше працювати на оплачуваній роботі, щоб приділяти більше уваги сім’ї". З цим твердженням погодилися загалом 75% опитаних українців: 43% цілком погодилися, 32% радше погодилися. Водночас, наприклад, у Швеції та Норвегії лише 2% респондентів цілком погодилися з цим твердженням.

Уривок з монографії "Турбота як робота"

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: ґендерна рівність материнство
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини