Перш ніж сказати "Амінь"

Щороку в Україні більше сотні дітей віком до 17 років вчиняють самогубство. Психологи вважають: більшість цих неповнолітніх – підлітки. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, частіше, ніж від самогубств, молодь гине тільки в дорожніх аваріях.

Рік тому в інтерв’ю BBC докторка ВООЗ Олександра Флейшман перелічила найбільш розповсюджених причин підліткових суїцидів. Це насильство, депресія, проблеми в школі тощо. Та нашу увагу привернула одна теза в цьому переліку: криза сексуальної ідентичності. Іншими словами – це суїциди, скоєні через гомофобію, зовнішню або внутрішню (часто перша стає причиною другої). В Україні у підлітка є шанси знайти інформацію чи допомогу, аби вирішити більшість проблем, які найчастіше стають причинами самогубств. Але як бути з кризою сексуальної ідентичності? Чи досліджують державні інституції цю проблему? Чи є центри підтримки гомосексуальних підлітків? Як у переважно гомофобному українському суспільстві ми рятуємо дітей, які почуваються інакшими? Щоби знайти відповіді на ці запитання, напередодні Міжнародного дня камінг-ауту, який відзначається 11 жовтня, ми дослідили тему суїцидів серед ЛГБТ-підлітків та поспілкувалися з найвідомішими ЛГБТ-активіст(к)ами пострадянських країн.

Спростувати чи підтвердити твердження представниці ВООЗ про те, що криза сексуальної ідентичності є однією з найбільш розповсюджених причин підліткових самогубств, в контексті України – не може ніхто.  В Україні державні інституції не досліджують причин підліткових самогубств. Більше того, слово "самогубство" в графі "причина смерті" лікарі пишуть лише в крайньому випадку, коли жодне інше пояснення не придатне. Так, скажімо, існують формулювання "навмисні самоушкодження, що несумісні з життям" або "смерть від випадкового пострілу з вогнепальної зброї". Обидва по суті – формальний спосіб уникнути констатації суїциду. Відтак, точної цифри кількості підлітків, що наклали на себе руки, дізнатися неможливо.

Згідно з офіціною статистикою Держкомстату, в період з 2005 по 2015 роки в Україні від самогубства та видаткового пострілу з вогнепальної зброї загинуло більше двох тисяч дітей. Однак, справжні цифри можуть бути значно більшими, адже судмедексперти намагаються уникати формулювання "самогубство" в офіційних документах.

Сполучені Штати Америки. 1998 рік. У країні створюється громадська організація "Проект Тревор" для запобігання самогубств серед лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерів.  При ній діє безкоштовна цілодобова гаряча лінія, відома як "Лінія життя Тревора", яка анонімно консультує ЛГБТ-підлітків. У 2009-му виконавець ролі Гаррі Поттера Деніел Редкліфф робить свою першу велику пожертву на підтримку "Проекту Тревора". У своєму публічному зверненні Редкліфф заявляє: "… Дуже сумно усвідомлювати, що в 2009 році суїцид за поширеністю став третьою причиною смерті серед молодих людей, і особливо жахливо те, що ЛГБТ-підлітки скоюють спроби самогубства в чотири рази частіше, ніж їх гетеросексуальні однолітки".

2010 рік. Через хвилю підліткових самогубств, спричинених гомофобією, громадський активіст і журналіст Ден Севедж створює проект "It gets better" ("Все зміниться на краще"). Ідея публічних камінг-аутів та слів підтримки від успішних бізнесменів, зірок і політиків, стала феноменом у всьому світі. У проекті взяв участь навіть президент США Барак Обама, який зізнався, що самогубства ЛГБТ-тинейджерів його шокують і розривають йому серце, адже він батько двох дітей.

Надихнувшись успішним прикладом потужної психологічної підтримки американських підлітків, аналоги проекту "It gets better" почали з’являтися у всьому світі. Відео-ролики зі словами підтримки і позитивними історіями камінг-аутів почали записувати громадські організації Канади, Німеччини, Нідерландів. У британській версії проекту екс-прем’єр міністр Девід Кемерон закликав підлітків почуватися комфортно у власній сексуальності.

Чи вплинув американський досвід на Україну? Країну, де сотні неповнолітніх щороку вбивають себе з невідомих причин. Країну, де не ставлять запитання "скільки", "хто" і "чому", обмежуючись двозначними формулюванням у статистичних звітах і сухими цифрами, які навряд відображають точну картину. Країну, де градус гомофобії, а отже і загроза самогубств через кризу сексуальної ідентичності, значно вищі, ніж у західноєвропейських державах, що скопіювали модель "It gets better". Про це ми запитали в голови громадської організації "Інсайт" Олени Шевченко:

"В Україні немає аналогу такого проекту. Є схожий проект в Росії, що має назву "Дети 404". З моєї точки зору – це дуже потрібні та важливі проекти, адже рівень насильства, гомофобії та трансфобії в Україні надзвичайно великий. Підлітки та діти є однією з найуразливіших груп, адже є залежними від батьків та держави. Статистика по насильству та суїцидам серед ЛГБТ державою не ведеться, тому що ЛГБТ не визнана уразливою соціальною групою".

Російський проект "Діти-404. ЛГБТ-підлітки. Ми є!" - це інтернет-платформа, яка займається підтримкою неповнолітніх членів ЛГБТ-спільноти. На сторінках проекту у соцмережах публікуються анонімні листи підлітків, які розповідають про випадки гомофобії, які їм доводилося пережити. Окрім функції своєрідної колективної психотерапії, діти отримують психологічну допомогу. За словами ініціаторки проекту, російської журналістки Олени Клімової, найчастіше діти пишуть про невдалі камінг-аути, стосунки з батьками та однолітками і невзаємне кохання:

"За 3,5 роки роботи проекту ми отримали і опублікували близько 4900 листів. Зазвичай підлітки пишуть листи, щоби виговоритись, розповісти про своє життя, про проблеми, попросити поради і допомоги. Психологи проекту за час роботи проконсультували більше 300 підлітків".

Олена Клімова наголошує, ігнорування державою проблем ЛГБТ-підлітків часто стає причиною особистих трагедій і зламаних життів:

"Головний ризик – підліток вважатиме себе хворим і ненормальним. Спробує "вилікуватись" і "перевиховати" себе (безуспішно). Внутрішня гомо/лесбо/бі/трансофобія негативно впливає на самооцінку, на якість життя, через що можливі печальні наслідки аж до селфі-харма, суїцидальних думок і спроб".

"Діти-404. ЛГБТ-підлітки. Ми є!" – не єдиний російський проект, який підтримує ЛГБТ-підлітків. У країні також існує російський аналог американського It gets better. Він працює на базі соціальних мереж і вже незабаром має бути створено власний сайт. Утім від американського оригіналу суттєво відрізняється. За словами засновника проекту Фьодора Лаптєва, це зумовлено особливостями російського суспільства:

"Ми намагалися створити щось на зразок центрів допомоги жертвам дискримінації, де вони могли б отримати кваліфіковану юридичну і психологічну підтримку, а також отримати нічліг, якщо вдома їм загрожує небезпека. Ми навіть знайшли психологів і юристів, які могли б працювати на добровільній основі. Але, на жаль, для створення таких центрів все одно потрібні були гроші. Жертвувати для ЛГБТ при даній внутрішньополітичній ситуації мало хто захоче. Люди бояться зайвий раз висловлюватись через всепоглинаючу гомофобію, яку пропагує держава."

Озвучування проблем ЛГБТ-підлітків у публічній площині в Росії часто стає загрозою для самих громадських активістів. У січні 2015-го суд Нижнього Тагілу признав ініціаторку "Діти-404. ЛГБТ-підлітки. Ми є!" Олену Клімову винною в "пропаганді нетрадиційних сексуальних стосунків" і засудив її до штрафу 50 тисяч рублів. А центральний районний суд Барнаула постановив заблокувати сторінку проекту в соціальній мережі "Вконтакті". Клімова звикла також і до персональних погроз та жорстоких меседжів у соціальних мережах. На своїй сторінці у "Вконтакте" вона створила шокуючий альбом "Красиві люди і те, що вони мені пишуть", де публікує фото авторів погроз і тексти їхніх повідомлень.

"Хотілося поділитися з іншими контрастом,  який мене вразив. Красиві, усміхнені люди обіймають своїх дітей – і пишуть, що я повинна здохнути чи, що особисто спустили б мені кишки. Це змушує замислитися про багато речей", – зазначає Клімова. 

Вона неохоче говорить про персональні погрози. У жорстокості своїх співгромадян винить державу:

"Я вважаю, що причина високого рівня гомофобії – її відкрита або мовчазна підтримка на державному рівні. В РФ – це так званий "антигейський закон". Публічні персони дозволяють собі вкрай негативно висловлюватися на тему ЛГБТ. Це соціально схвалювана поведінка."

Фьодор Лаптєв переконаний, пропаганда гомосексуальності існує лише в головах російських політиків:

"Марно доводити, що пропаганди не існує, що не можна взяти і стати геєм, якщо ти гетеросексуальний. Тим більше не існує ніякої "моди" на гомосексуальність. Максимум гетеросексуальний підліток, подивившись на зірок-геїв може одягатися, як вони або стане добре ставитися до гомосексуалів. Але не можна стати геєм, якщо ти від природи гетеросексуальний. Якби пропаганда реально існувала, вже всі були б геями. Візьміть, до прикладу, гомофобну пропаганду. 80% населення уже гомофоби. Ось це реальна сила пропаганди".

Це підтверджують і профільні соцопитування. За словами Клімової, до популяризації риторики про "антигейські закони" суспільство не особливо переймалося темою гомосексульності. Опісля ж – все змінилося в гіршу сторону.

Низький, у порівнянні з іншими країнами, рівень підтримки ЛГБТ-підлітків спостерігається не лише в Україні чи Росії, але й у більшості країн колишнього СРСР. Громадські активісти у Молдові також запровадили у себе "It gets better project". І в один голос з українськими та російськими колегами нарікають на рівень громадянської активності у суспільстві. Ініціатор молдавської платформи для ЛГБТ-підлітків Артьом Завадовський позицію своєї держави вважає парадоксальною:

"У Молдові також ніхто не веде статистику причин самогубства, особливо серед підлітків. Існує одна організація, яка займається попередженням суїциду серед дітей і підлітків, однак вона навідріз відмовляється співпрацювати з нами, тому що особи, які нею керують – відверті гомофоби. Це досить парадоксально і печально. Для того, щоб пояснити суспільству, що проблема існує, і довести, що підлітки страждають, потрібно самотужки збирати статистику і робити її загальнодоступною. Тільки підвищуючи видимість проблеми,  можна привернути до неї якомога більше уваги: потрібно організовувати публічні заходи, оприлюднювати звіти, а найголовніше – це історії реальних людей".

Саме історії реальних людей і є чи не найбільшою причиною неуспішності аналогів "It gets better" у країнах з високим рівнем гомофобії. В Україні, як і в Молдові чи Росії, зрештою у всьому світі, представники ЛГБТ-спільноти є серед відомих бізнесменів, журналістів, артистів та політиків. Однак, на відміну від своїх американських чи британських "колег", вони не роблять камінг-аутів і не підбадьорюють ЛГБТ-підлітків у публічній площині.

Олена Шевченко вважає, що перший крок у розв’язанні цієї проблеми мусить зробити саме держава:
"На жаль, ми не маємо жодної публічно відомої особи, яка б наважилась підтримати ЛГБТ спільноту відкрито та сказати, що він/вона є ЛГБТ. Я думаю, що для багатьох досі це означає кінець кар'єри, тому що ЛГБТ досі у публічному просторі є стигматизованою темою і держава нічого не робить задля підтримки ЛГБТ-спільноти та виводу ЛГБТ тематики з маргінальної площини".

Однак, стверджувати, що позитивна ЛГБТ-риторика повністю відсутня в українському суспільстві не можна. Феноменом для вітчизняного медіа-простору стала травесті-діва Монро. Вона виступає в ефірах популярних радіостанцій, дає інтерв’ю у рейтингових програмах центральних телеканалів, бере участь у публічних заходах, видала книжку та записує відеоблоги. А головне – артикулює меседж про толерантність та терпимість і для тих, хто далекий від вузьких інтелектуальних кіл, правозахисницької діяльності чи публічних дискусій. Завдяки Монро про толерантність і людяність до ЛГБТ почали чути домогосподарки, таксисти, продавчині, словом ширші верстви суспільства, найбільш схильні до дегуманізації ЛГБТ, через відсутність у їхньому житті "реальних людей зі справжніми історіями", які в інших країнах стають видимими в тому числі і через проекти на кшталт "It gets better". Популярність Монро – дивне явище для українського суспільства. Сама артистка не приховує, що бути не таким як всі у підлітковому віці – неймовірно важко:

"Переживати будь-який прояв ненависті, неприязні тільки тому, що хтось вирішив, що він упевнений у своїй правоті і безкарності – боляче і  образливо, а надто в підлітковому віці. Особливо прикро, що ображають тебе лише тому, що ти відрізняєшся від більшості, а в твоїй сім’ї негативне ставлення до інших, не таких, як всі, лише культивується!"

На думку Монро, "гомофобія – це результат відсутності освіти, виховання і толерантності в першу чергу в сім’ї".

Криза сексуальної ідентичності, через яку підлітки опиняються в серйозній небезпеці, може бути вирішена в межах родини. Однак в контексті гомофобного суспільства сім’я часто замість допомогти намагається "вилікувати" чи перевиховати дитину. "Дитина ні в чому не винна – це те, що варто засвоїти батькам ЛГБТ-підлітка в першу чергу, – каже Олена Клімова.– Одні діти розповідають про себе батькам задовго до повноліття, інші відкриваються набагато пізніше, коли заводять серйозні стосунки. Неважливо три роки йому чи їй або тридцять три. Ваша дитина чекає на підтримку. Її не "розбестили" однолітки чи поганий вплив Інтернету. І батьки також ні в чому не винні. Те, що ЛГБТ-діти виростають в неповних сім’ях – міф".

"Вилікувати" або "скорегувати" сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність неможливо. Спроби зробити це призводять до важких наслідків для дитини.

До організації Фьодора Лаптєва, Єлєни Клімової та Артьома Завадського зверталися підлітки, що були на грані суїциду. Першочергово через важкі психологічні наслідки, спричинені нерозумінням оточуючих.

"Якщо цей матеріал читають люди, які вважають, що проблеми суїциду серед підлітків через несприйняття їхньої сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та гендерного самовираження не існує чи, що вона перебільшена, я хочу, щоб ви знали одне: немає нічого страшнішого на світі, коли від тебе відвертаються найважливіші близькі через те, що ти інший чи інша", – Артьом Завадський радить гомофобної налаштованим людям подивитися американський фільм "Молитви за Боббі".

"Цей фільм, з Сігурні Уівер в головній ролі, розповідає трагічну історію матері, набожної християнки, яка довела свого сина до самогубства, тому що не змогла примиритися з тим, що він гей. Фраза, яку промовляє героїня, повинні знати всі:

"Перш ніж сказати "Амінь" у своєму домі чи храмі, подумайте і запам’ятайте: дитина слухає".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: дискримінація Росія гомофобія самогубство Молдова діти
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини