“Подаровані права”: хто насправді просуває рівність жінок
При слові “фемінізм” чи “ґендер” в одних з’являється крива посмішка, а в інших – сіпається око. Все, що буде сказано після, загрузає в упередженнях та особистих фантазіях, неоригінальних, але поширених. Це ніби говорити під водою – скільки не намагайся бути почутою, в кращому випадку вийдуть бульбашки.
Ситуація з правами жінок в Україні, як і в усьому світі, ускладнюється й іншими обставинами: чоловіки відмовляються визнати наявність проблеми, а жінки свідомо чи не усвідомлено бояться втратити те, що в них вже є. Додати сюди соціально обумовлені фактори: наше невміння діяти командою, довіряти та підтримувати одна одну, цінувати думку та поважати позицію іншої жінки не менше чоловічої, а також економічну залежність від чоловіка, в тому числі через репродуктивну функцію та проблемний доступ до ресурсів та влади – і маємо сумний результат: ми одна одній не союзниці.
В чому це проявляється? Жінки не обирають інших жінок, хоча отримали таке право. Жінки обирають слухати чоловіків, а також вирішувати проблеми родини, дітей, літніх людей, безхатченків, військових… але не свої власні. Навіть сучасний феміністичний рух все більше переймається проблемами всіх дискримінованих груп, а не “всього лише жіночим питанням”. Деякі активістки йдуть далі, виставляючи потенційним спільницям настільки високу планку особистих вимог, що боротьба за жіночі права перетворюється у боротьбу за місце у спільноті. Найбільш суворі засуджують будь-яку співпрацю жінок з “чоловічим світом”, проголошуючи таку співпрацю нічим іншим як зрадою жіночих інтересів. Дивно, як за таких обставин ми взагалі чогось добилися.
Очевидно, серед жінок є ті, які сильніші за обставини, обмеження та упередження. Деякі їх імена ми знаємо: у зв’язку з 8 березня часто згадують Клару Цеткін та Розу Люксембург, більш обізнані також називають Олімпію де Гуж, Елеонору Рузвельт, Сімону де Бовуар, Бетті Фрідан, Глорію Стайнем чи Андреа Дворкін. Але жінок, які зробили суттєвий внесок у розвиток жіночих прав, набагато, набагато більше. Як безліч жіночих імен, вони губляться в історії не лише тому, що їх ігнорують чоловіки, але й тому, що ми, жінки, теж їх не помічаємо, а коли помічаємо – недооцінюємо.
То хто ж “подарував” жінкам права і до чого тут 8 березня?
8 березня 1857 року в Нью-Йорку пройшла маніфестація робітниць швейних та взуттєвих фабрик, які вимагали 10-годинний робочий день, рівної з чоловіками зарплати, поліпшення умов праці. Міжнародна жіноча конференція 1910 року у складі 100 делегаток із 17 країн запропонувала святкувати “Міжнародний жіночий день”, а вже у 1911 більше мільйона людей вийшли на мітинги у Австрії, Данії, Німеччині та Швейцарії за надання жінкам права голосу, права займати державні посади та за припинення дискримінації на робочому місці. 8 березня 1917 року Петроград заполонила демонстрація швачок з вимогами прав жінок та хліба. У 1975 році ООН проголосила 8 березня днем боротьби жінок за свої права.
Далеко не всі дії щодо розвитку прав жінок мали форму гучних заяв, протестів чи мітингів. Багато хто захоплюється мужністю суфражисток (більше тисячі жінок потрапили до в’язниці під час протестів на початку ХХ сторіччя лише у Великобританії), але мало хто знає про величезний внесок жінок у розробку та впровадження міжнародних та національних правових інструментів з захисту прав жінок. Так, Елеонора Рузвельт вважається однією із авторок Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Цікаво, що призначення Елеонори у ООН відбувається у 1946 році, саме тоді, коли створюється і одразу починає активну роботу Комісія ООН по статусу жінок. За дуже короткий час комісія, яка повністю складалась з жінок, розробила конвенції щодо політичних прав жінок, згоди на шлюб, мінімальний шлюбний вік, національність одружених жінок. Розуміючи фрагментарність вказаних документів, у 60-ті роки комісія за всебічної підтримки жінок-активісток з ООН та зовнішніх жіночих організацій, яких ставало все більше, починає розробку спочатку Декларації, а пізніше – Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW). На даний момент CEDAW ратифікована більшістю країн світу і залишається основним міжнародним правовим документом щодо захисту жінок від дискримінації.
Імена жінок, які створили та сприяли прийняттю CEDAW, не згадують в Україні 8-го березня. Так само, як і імена парламентарок, феміністок та представниць жіночих рухів Швеції, які після десятків років напруженої боротьби та лобіювання домоглись революційних змін в сфері боротьби з торгівлею людьми та сексуальною експлуатацією жінок. Йдеться про прийняття у 1999 році першого в світі закону про криміналізацію клієнтів проституції. Сама ідея була не нова і озвучувалась Міжнародною аболіціоністською федерацією, створеною англійською феміністкою Жозефіною Батлер ще у 1875 році.
Якщо ми так легко забули імена жінок, які захищали наші права у минулому, чи варто нам продовжувати не помічати тих, хто працює сьогодні в Україні не лише у ідеологічній та філософській, а й у правовій площині?
Мабуть, дехто чув про діяльності МФО “Рівні можливості”, чи що Іванна Климпуш-Цинцадзе займається координацією ґендерних питань в уряді, або що Катерина Левченко стала переможницею конкурсу на посаду урядового уповноваженого з питань ґендерної політики.
Але чи багато українок знають імена Елли Ламах, Лариси Кобелянської, Олени Суслової, Алли Чигрин та інших жінок, які десятиліттями працюють у цій сфері, і завдяки чиїм зусиллям ми маємо, зокрема, Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”? За словами Олени Суслової, голови Інформаційно-консультативного жіночого центру, багато жінок в державних структурах виконують “невидиму” роботу. Алла Чигрин, заступниця керівника секретаріату Комітету ВР з питань прав людини додає, що більшість державних службовиць середньої ланки, тобто тих, хто виконують основну роботу – це жінки, а керівники – чоловіки. За її словами, жінок у Верховній Раді менше, але вони набагато більш активні за чоловіків, в тому числі за кількістю законопроектів. Тобто роботу виконують жінки, а підписи на документах – чиї?
У серпні 2015 р. указом президента було затверджено Національну стратегію у сфері прав людини, а в листопаді того ж року Кабінетом Міністрів був розроблений план дій з її реалізації. Серед стратегічних напрямків – забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, попередження та протидія дискримінації, протидія домашньому та ґендерному насильству. Однією з найкритичніших для України є проблема насильства щодо жінок: за рік від домашнього насильства гине втричі більше жінок, ніж військових в зоні АТО. За даними статистики, за 2017 рік по допомогу до поліції звернулися більше 110 тисяч людей, які постраждали від домашнього насильства, більшість з них – жінки. Однією з тих, хто активно просувала мобільні групи з протидії домашньому насильству ПОЛІНА (поліція проти насильства), стала колишня заступниця міністра внутрішніх справ України Анастасія Дєєва. До середини 2018 року ПОЛІНА має запрацювати на території всієї України.
Як відомо, План дій з реалізації Нацстратегії уряд виконує із великим відставанням, вчасно здійснені лише 24% заходів. Пробуксовують майже всі відповідні міністерства, але є і позитивні виключення. Пам’ятаєте скандал навколо курсу “Сімейні цінності” для 8-9 класів? Цей приклад освітньої програми 21 сторіччя навчав дітей, що завдання жінки подобатись чоловіку, не сперечатися і не намагатися керувати ситуацією, що сила, витривалість, хоробрість, мужність, цілеспрямованість тощо не є жіночими якостями. Міністерство освіти рекомендувало цей посібник вже після затвердження Нацстратегії, яка має окремий розділ про подолання ґендерних стереотипів. Але восени 2016 року у МОН з’являється радниця з ґендерних питань Олена Малахова, і ситуація змінюється. Скандальний курс більше не рекомендовано. Під редакцією Малахової виходять методичні матеріали щодо здійснення антидискримінаційної експертизи підручників, причому жоден підручник не буде надрукований за державні гроші, якщо антидискримінаційна експертиза виявить порушення. Міністерство проводить спеціальні конференції, тренінги та навчальні програми для вчителів та експертів, де близько 900 людей на рік отримують відповідні знання.
“Протягом року один вчитель чи вчителька працює мінімум з п’ятьма класами; якщо в середньому в класі 20 дітей, то це 90 000 дітей лише за один рік! А якщо врахувати, що поряд з кожною дитиною зазвичай є мінімум двоє дорослих, то стає зрозуміло, чому ми спрямовуємо свої освітні курси саме на вчительство”, – ділиться радниця міністерства освіти.
Завдяки Олені Малаховій пункт Плану дій про включення компонента, спрямованого на поширення ґендерних знань та подолання ґендерних стереотипів, у систему освіти є одним з небагатьох, які виконуються вчасно.
Захищати свої права ми обираємо по-різному: освітніми проектами, акціями протесту, у соціальних мережах, у власній родині, серед подруг, або розробляючи чи голосуючи за відповідний законопроект у Верховній Раді. Ми можемо діяти поясненням, повторенням, ігноруванням, “підривними роботами” або шукаючи обхідні шляхи. Хтось з нас називається феміністкою, адвокаткою, активісткою, а хтось – просто жінкою… Але перед тим, як оцінювати роботу та вибір інших, ми можемо згадати, що в будь-якому випадку жінкам не доводиться очікувати на велику підтримку, що ми не завжди можемо вгадати, які дії будуть на користь, а які – принесуть шкоду, і що спільна мета, результат нашої діяльності – значно важливіші ніж методи та процес.
