Поводир, або Чому сліпнуть квіти?

Микола Мирний

Щойно закінчилась історична драма “Поводир”. Глядачі, не кваплячись, виходять із зали. Мовчать, розмірковують над побаченим. Дехто тяжко зітхає. Обличчя однієї жінки заплакане. Жінка все ще сидить і дивиться на екран, на якому вже хвилину йдуть титри… 

Режисеру Саніну вдалось не тільки занурити глядача у світ персонажів, а й переконати повірити в них.

 Мене ж у картині вражає радянський терор, який довелося пережити громаді незрячих бандуристів напередодні і протягом Голодомору. Хоча… фільм не тільки про це. Санін і письменники Ірен Роздобудько та Олександр Ірванець змогли вмістити низку історичних подій у двогодинний фільм.

13-річному хлопчикові Пітеру Шемроку із Нью-Йорка дістаються секретні накази-документи про конфіскацію хліба в сільського населення. А також документи на селян, які повставали проти хлібозаготівлі. Ці документи мали б потрапити валійському журналістові Ґарету Джоунзу в Москву. Але цьому не судилося статись. Радянські спецслужби влаштовують справжнє полювання на ці папери, які, на їхню думку, могли б скомпрометувати діяльність партії. На тлі інтенсивних пошуків цих документів і, власне, Пітера Шемрока режисер відтворює у фільмі репресії бандуристів.

 - Як грав я у Пирятині, то до мене тамтешній вчитель чоловіка якогось приводив. Той пісні на патефон записував, думи записував... - переповідає кобзар своїм побратимам, які зустрілись у старій зруйнованій козацькій фортеці.

- Знаю я його. Йосипом його звати, - хтось вигукує.

- А потім той Йосип мені каже: "Чи знаєш ти, що всіх кобзарів з усієї України хочуть до Харкова запросити?" Там наші пісні на патефон запишуть, розпитають і видадуть посвідки, щоб нам було вільно скрізь співать і щоб міліція нас не чіпала.

- А добре було б. Бо життя від них нема. “Духовні, божественні пісні не смій співать”. “Туди не йди, там не сядь”, - перебиває інший бандурист.

- А я вважаю, братчики, що то пастка. Вони нашу силу знають і понищити хочуть.

- Та ну, Іване, хто підніме руку на сліпого.

 Але бандурист Іван Кочерга був таки правий. Перекладаючи на сучасну мову, бандуристи послуговувались правом на самовираження своїми піснями. Однак «таке вільнодумство» у їхній творчості було, скоріш за все, незручним радянській владі під час індустріалізації та колективізації.

 “Всем линейным подразделениям! Требуем немедленного выполнения постановления ЦК ВКП(б) о запрете попрашайничества и об обязательной регистрации музыкальных инструментах в отделах милиции и ГПУ. Обращаем ваше внимание, что кобза и бандура - опасные социально чуждые инструменты украинской культуры. Требуем принять самые решительные меры по искоринению явлений национализма”, - зачитує постанову закадровий голос.

 Ця постанова надто нагадує мені риторику сучасних російських законів… хіба що з «оновленими» ярликами. Як от наглядові органи намагаються обмежити діяльність незалежних ЗМІ в російському сегменті Інтернету...

Культура бандуристів була впливовою до часів Голодомору. Однак після 1934-го року вона повністю «згасла». Куди різко поділись бандуристи – загадка. Існують свідчення про пожежу у харківському архіві 1940-го року. Певно, щоб навіть згадки не було, знищили залишки документів на підставі таємного наказу тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна. Усе, що могло б скомпрометувати органи радянських спецслужб щодо бандуристів – відійшло у вічність. Поки?

 Письменник Микола Литвин у своїй книзі "Як більшовики "вбивали колом закобзарену психіку" українського народу" пише, що на початку 30-х років до Харківського оперного театру звезли 337 кобзарів з усієї України.

 "Основним завданням З'їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З'їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань, - пише Микола Литвин про розстріли кобзарів радянською владою. - Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…".

Санін постійно тримає свого глядача у напрузі. У нього навіть сцени насилля і злочини аж… занадто художні. Тобі здається, що ти знаєш тепер, як звучить страх. Він звучить тишею, і ти стаєш вкрай чутливий, споглядаючи сцени жаху. Тобі здається, що ти чуєш, як валує сигаретний дим чекіста, а його шкіряна куртка оглушує своїм рипінням при допиті.

Однак персонажі Саніна вперті. Коли Івана Кочергу б'ють у Харківському оперному театрі, він просить нахилитися чекіста, аби, начебто вказати, де знаходяться документи для Гарета Джоунза:

 - Чуєш, нахились до мене, я хочу тобі сказати. Ти як мене на палю будеш саджати, глибоко не саджай, бо незручно буде цілувати мене в ср*ку.

 Мене вразило, як Санін вдало передав старанність деяких українців догодити радянській владі.

 - Підходив! Підходив до мене пацан один. Все питав про поїзд до Москви. Я дивлюсь, пацан малий і без батьків. Походило, походило, та й кудись поділося. Ха-ха, та куди ж йому діватись. Напевно, пішов на базар. А як прийшла наводочка, то я й відразу сообщіл, - каже працівник залізниці співробітнику об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) Володимиру Соколовського про зустріч із Пітером Шемроком.

 А що Пітер? Хлопчина (якого обставини життя «перетворили» на волоцюгу) все пробирається повз почорнілі пізньої осені соняшники…

 Соняшники, які мають очі, тягнуться до сонця і вірять, що воно зійде завтра, чи не ключовий образ фільму.

 Українці як почорнілі соняшники. Українці, яким голод засліпив очі і які втратили віру… не без допомоги деяких послужливих українців.

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: репресії СРСР кіно
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини