Права людини як культурний тренд

Ірина Виртосу

«Тема прав людини в українському культурному просторі потребує більшої сміливості. І як на мене, проблема не скільки в тиску держави, а у власній зашореності. Адже держава – це наслідок нас. Якщо ми собі дозволяємо брехати, бути нечесним, приймаємо подвійні стандарти, отже…». Це мені сказав режисер Володимир Кучинський, коли я його запитала, наскільки тема прав людини цікавить українського митця.

До слова, Кучинський не одразу зрозумів, про що я його запитувала. І він виявився не одним таким. Ще рік тому, відколи мене зацікавила тема прав людини в культурному просторі, я могла дібрати зовсім небагато прикладів. Саме моє питання, наскільки ця тема актуальна для України, часто ставило в глухий кут моїх співрозмовників.

Як на мене, права людини є тим невід’ємним, що визначає наші стосунки із державою, захищає нас від її втручання або бездіяльності. Джерелом прав людини є почуття власної гідності: її можна втратити, але без неї зовсім кепсько жити. І кому, як не художнику (в широкому значенні цього слова) про це не знати

Однак ще з рік тому свободу слова, право на приватне життя, свободу від тортур, свавілля міліції і в цілому, прав людини, важко було знайти серед культурних трендів.

Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва ГогольFest, міжнародний фестиваль документального кіно DocuDays UA, публічні лекції, фотовиставки генерували занадто мало інформаційних приводів, щоб розгорнути мистецьку дискусію навколо прав людини.

Утім, серед українських творців уже були – поки ще одинокі, – хто заявляв у своїй творчості права людини як головну тему. Наприклад, художник, автор проекту«Процедурна кімната» Нікіта Кадан.

 

«Для України права людини в мистецтві – абсолютно актуально. Але мистецтво – це про осмислення та розуміння, не про популяризацію. Втім, цю тему потрібно і популяризувати також, збільшувати дискусійне поле. Власне, йдеться про те, щоб мистецтво, з одного боку, позбавилося етичної сліпоти (яка для української художньої ситуації є досить характерною), а з іншого – не ставало замінником журналістики, не перебирало на себе її функції», – розповідав мені Кадан.

На його думку, навіть «невеликі об’єднання» творчих людей спроможні продукувати висловлення, які обов’язково будуть почутими і які впливають на ситуацію. Власне, його проект «Судовий експеримент» і є прикладом такого висловлювання.

«Сучасні українські художники працюють з дуже конкретними речами: з реальністю відчуження міського простору, з реальністю тортур у міліції, з реальністю дискримінації для окремих спільнот… Якраз тема «прав людини у мистецтві» могла б створити цілісний контекст для їхніх робіт», – запевняв мене художник.

Слова Нікіти Кадана, сказані мені ще до Майдану, давали підстави сподіватися, що права людини ближчим часом можуть стати культурним трендом. Врешті, вони виявилися пророчими.

Відбувся Майдан. Абсолютне креативне начало як для митців, так і для аудиторії культурного простору. Майдан як вибух мистецької енергії. Безумніву, для творців Майдан став не тільки джерелом натхнення та ідей, він став образом. Про що впевненно заявив дизайнер Ілля Стронґовський.

Такі його роботи, як «Йолка», «Я – українець, і я не можу зберігати спокій», розмальовані по днях тижня каски – стали упізнаваними символами людської гідності. І водночас – самобутніми проектами в сучасному  арт-просторі. При чому масовими і бажаними.

Стронґовський ділився зі мною, що в арт-просторі переконлива соціальна складова завжди існувала. Але вона не була цілеспрямованою, не було масовою. Наразі все починає змінюватися.

«Вільні художники про Майдан кажуть як про повстання проти жлобства. У ньому зароджується оптимізм, прагнення творити хороші речі. Водночас Майдан виявив, що творчі люди, які вийшли на протест, не можуть «усунутися» від власної громадської позиції, тому почали творити в контексті Майдану. І хоч люди ніколи не переймалися темами прав людини, громадської самосвідомості – вони враз опинилися у їхньому вирі. Це стало несподіваною дуже чудовою тенденцією», - пояснював мені Стронґовський.

Права людини як культурний тренд поступово став проявлятися в усіх видах мистецтвах, зокрема і в літературі. Як кажуть, про Майдан не пише тільки лінивий. Тим більше було цікаво читати ще «до» Майдану про ствердження прав людини в романі «Соня» Катерини Бабкіної.

Згодом мені письменниця розповіла: «Бути почутим, перебувати в безпеці, не бути ошуканим, ображеним, зґвалтованим в широкому сенсі – це права. І про ці речі треба говорити. Говорити по-різному. У моєму романі «Соня» є історії гомосексуалів, неробів, ромів, євреїв, божевільних та інших, кого звикли чомусь вважати «не такими». Однак ніхто їм там, в романі, не перешкоджає бути такими, як вони є, а вони – не перешкоджають нікому бути іншими. І ніхто нікого не намагається переконати. Співіснують вони весело й часом результативно. Хочеться, щоб так само було і в житті. Це кволий, але теж спосіб порушити цю тему, особливо якщо вірити в те, що все написане рано чи пізно збувається».

Тема прав людини поступово стає споживацькою в кращому розумінні цього слова. Мало хто з творчих діячів перебував осторонь від Майдану, від подій у Криму, а нині від Сходу України. Сьогодні з’являються нові імена і творчі проекти.

І вірите, мені приємно відзначити, що вже сьогодні писати про права людини в культурному просторі значно простіше.

Художнику, перетворимо права людини на модний тренд?!

День

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: Євромайдан мистецтво
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини