Правозахисна терапія: 5 коротких історій від Лариси Денисенко

Зустріч з Ларисою Денисенко – це гарантована інтелектуальна розмова, допінг емоцій і, можливо, кавовий присмак кориці… якщо, звісно, замовляти каву. Лариса Денисенко – той унікальний сплав сучасної жінки, яка водночас є і письменницею, і юристкою, і медійницею "Громадського Радіо". І в цьому професійному багатоманітті наскрізною темою є правозахист.

Лариса про себе каже, що вона  правозахисний терапевт

І сама про себе Лариса каже, що вона правозахисний терапевт: "До мене приходять люди і ледь не з порога вивалюють: у мене болить голова, відпадають нирки й узагалі я погано сплю. Я їх вислуховую і даю поради – до кого звернутися, хто зможе тебе підрихтувати, а тут я не веду кримінальну справу, але я знаю людей, які можуть допомогти…".

Що надихне людей захищати свої права, як чинити опір нечутливим чоловікам, коли варто починати писати українською мовою і чи можна в 23 роки переконати сивочолих чиновників ратифікувати Європейську конвенцію з прав людини?

Про це і не тільки – у коротких історіях з Ларисою Денисенко.

ДОСЬЄ. Лариса Денисенко – випускниця юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Слухачка курсу законопроектування під час стажування в Міністерстві юстиції Нідерландів.

Готувала до ратифікації Європейську конвенцію про захист основних прав людини і свобод. Співавторка та ідеологиня Закону України про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини.

Організувала і провела першу європейську конференцію щодо скасування смертної кари в Україні. Готувала та консультаційно підтримувала конституційне подання щодо неконституційності застосування смертної кари.

Співавторка законопроекту щодо декриміналізації наклепу.

Тренерка ОБСЄ з питань прав людини, практики Європейського суду з прав людини для вчителів історії та права.

Співавторка посібника "Права людини для дітей: для вчителів і тренерів". Співавторка дослідження та книги "Бути суддею: професія чи покликання".

Голова Відкритої громадської платформи системи безоплатної правової допомоги. Голова Наглядової ради ГО "Мережа правового розвитку". Голова Наглядової ради ГО Центр.ЮА

ЗУХВАЛЕ РІШЕННЯ

Яка прагматичність у тому, щоб бути українським письменником у 2002 році? Я взагалі їх не знала, ну, може, окрім Оксани Забужко. "Московіаду" Юрія Андруховича, між іншим, придбала в Пітері, в перекладі російською мовою. Читала Жадана. На той час у книгарні "Науковій думці" мені навіть не могли нікого порадити із сучасних авторів.

Лариса Денисенко: "Мені подобається сам процес писання"

Утім, я вирішила – дуже стихійно – взяти участь у літературному конкурсі "Коронація слова". Це було зухвале рішення з мого боку. Міркувала так собі, якщо я навчилася юридичній українській мові, то й поготів знаю побутову українську… Надмірна самовпевненість.

Тоді українську мову я вивчала з кодексів – цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кодексу законів про працю, Конституції України та… інструкцій Міністерства юстиції й наказів.

Збірка з 10 новел "Забавки із плоті і крові" стала моєю першою роботою українською мовою і літературною спробою. Мені не було страшно. Я просто не думала, що це може дати результат, – мені подобався сам процес писання. А осуд середовища, несприйняття мене як письменниці або ж подив, мовляв, хто це? – мене не хвилювали на той час. Я доволі дружня людина, і завжди виходжу з концепту презумпції дружнього ставлення.

Несподівано виявилося, що моя книжка на "Коронації слова" виборола гран-прі. За неї тоді голосував Василь Шкляр, Марія Матіос, що для мене досі є великим подивом. Дехто з журі навіть думав, що "Забавки із плоті і крові" – то сам Шкляр бавиться… А більшість вважала, що цей текст написав студент-філолог, а не тридцятирічна адвокатка.

Але тоді українська мова стала для мене викликом, який я прийняла. І мені це вдалося.

"Українську мову я вивчала з кодексів, Конституції України та… інструкцій Міністерства юстиції й наказів"

КОЛИ ПИСЬМЕННИКИ ЖИВІ…

З 15 років тому серед юристів "Алхімік" Коельо був… індикатором культурної людини. Муракамі й Коельо – обов’язкове чтиво освічених правників. Потім Беґбедер додався... Українську літературу читали хіба що, коли це ставало модно.

Зрештою, тільки Юрій Андрухович та Ліна Костенко. Фактично в ранні 2000-ні мало хто з юристів говорив про укрсучліт.

"Я намагаюся говорити з людьми, навіть коли ми маємо ціннісно-різний хребет"

Я пам’ятаю у 2006 році нас – Ірен Роздобудько, Лесю Воронину, Андрія Кокотюху – запросили на освітню конференцію. На ній були присутні вчителі української мови й літератури середньої школи. Відверто кажучи, вчителі не знали, що з нами робити. Бо ми ж були… "живими" авторами, а вони звикли працювати з мертвими письменниками. Очевидно, ми дивно виглядали, бо на нас дивилися якось недовірливо.

Певне, потрібно було заохотити добірне вчительське товариство нас щипнути, щоб пересвідчитися, що ми – живі, і щось написати, щоб упевнитися, що ми таки писемні.

І ось одна з організаторок почала дуже урочисто звертатися до присутніх: "Шановне товариство, вчителі й учительки. До нас сьогодні прийшли відомі українські письменники... Але я вам хочу поставити питання, шановна громадо, яких сучасних письменників ви знаєте?".  І тут ми помічаємо, що щось у цьому сценарії не збігається. Жіночки почали шурхотіти програмками, сподіваючись, що там вказані наші прізвища. А ж ні – то був цілковитий експромт, і в програмках жодних наших прізвищ.

Хтось згадав Ліну Костенко, але інший голос перепитав: "А ти впевнена, що вона жива?..".

Ми сказали, що жива. Потім інший голос пригадав Оксану Забужко – і це, вважай, була перемога.

Та зустріч нас, письменників, усіх підкосила. Тоді… ми щось розповідали, читали уривки з наших книжок… Сьогодні я би використала ту зустріч як шанс започаткувати дискусію з учителями. Щоб розсунути обмежені рамки позакласного читання.

Я намагаюся говорити з людьми, навіть коли ми маємо ціннісно-різний хребет. Це дуже важко. Це все одно, що людина думає, що їй ламають спину. По суті, це буде два монологи. І якщо я можу врівноважити себе – намагаюся достукатися. То агресія не буде достукуватися – вона з ноги ламає двері. Але я завжди пробую говорити з людьми, навіть якщо вони говорять неприємне.

Цінність навіть у брутальній полеміці в тому, що тебе видно, тебе чути. Це можливість сказати важливі речі. І це можливість навіть не переконати опонента чи опонентку, а достукатися до тих, хто є слухачами і слухачками. Перетягнути когось з нейтральної смуги на свою територію.

Сьогодні ситуація щодо сучасної української літератури мені видається набагато крутішою. Хоча я можу мати ілюзії, бо перебуваю всередині літературного процесу.

"Письменництво – це можливість ковтнути свободи"

ЧОМУ ДЕНИСЕНКО НЕ МОДЕЛЬ

Письменництво – це можливість ковтнути свободи. Зрештою, література стала частиною мене. Це не монотонна праця, тому вона не настільки виснажлива. Так, це часом важко. І водночас містить у собі задоволення наближене до фізичного.

Після того, як я почала писати, – у мене почали брати інтерв’ю. Чомусь юристи набагато менше цікавлять, ніж письменники. Принаймні наприкінці 90-х.

"На початку 90-х написати, що я адвокатка – це було не сексапільно..."

Пам’ятаю своє перше спілкування з видавництвом "Кальварія" і, власне, з Петром Мацкевичем. Він сказав: "Нам потрібна твоя біографія". Я й відправила йому своє резюме.

Мацкевич прочитав і сказав: "Я тебе дуже поважаю, але не бачу того, що хотів би розказати у твоїй біографії як про письменницю. Он Ірен Роздобудько у минулому – шпрехшталмейстер, людина, яка в цирку оголошує номери…".

Я тоді відповіла просто: "Навіть не знаю, чим тебе в цьому сенсі порадувати, я в 14 років ходила по подіуму в Москві – була моделлю В’ячеслава Зайцева".

Це були дуже рокові для мене слова, бо зараз так чи інакше випливає ця тема. А тоді Петро Мацкевич зрадів як дитина: "Ах, це так прекрасно. Про це ми і напишемо"...

На початку 2000-х років мало хто працював над образом. Написати просто, що я адвокатка, юристка – це було харизматично, але не сексапільно...

Сьогодні я розумію, яка крута штука використовувати секс, скандал, смерть, коли намагаєшся донести серйозні теми. Адже в ці три "С" можна запакувати буквально все. Наприклад, говорити про домашнє насильство. Пригадую історію, яка збудила нездоровий інтерес, як наречена в день весілля повісилася на груші. Це трагедія. Але тоді мало хто говорив, чому домашнє насильство призвело до катастрофи і як важливо, щоб це не повторювалося більше в жодній родині.

Як це не парадоксально або ж і цинічно звучить, але якщо ці трагедії трапляються, то їх слід "міксувати" на користь прав людини.

Порушувати дискурс про права людини – це нормально. Зокрема, це має робити медіа.

А ще про важливі теми мають постійно говорити люди, котрі в нас визнаються моральними авторитетами. Поки це буде вважатися грантовим і завезеним (особливо при стереотипному ставленні людей до грантів), а не ціннісним, права людини так і лишатимуться на марґінесі.

Під час прямого ефіру на 8 березня Лариса Денисенко із жартівливо-зневажливого дискурсу перевела розмову про дискримінацію жінок у факти

 Я – НЕ "ДЄВОЧКА"

У 23 роки, працюючи в Міністерстві юстиції, я фактично займалася ратифікацією Європейської конвенції з прав людини. Я ходила на зустрічі всіх рівнів, спілкувалася з поважними, старими бюрократами і пояснювала, чому це важливо.

Одного разу в Кабміні я поговорила з куратором юридичного напряму. Після бурхливої розмови повернулася, щоб доповісти Міністру юстиції (на той час – Сергій Головатий) про результат зустрічі. Раптом задзвонив урядовий телефон, Міністр увімкнув гучний зв’язок.

Ця людина з Кабміну втомлено сказала, що, мовляв, до нього знову приходила "ваша дєвочка", морочила голову, мордувала "цією вашою конвенцією". Тоді керівник зауважив, це не "дєвочка", це перший заступник начальника управління права міжнародних організацій".

"Я вірю в успішні історії простих людей. І про їхні перемоги в захисті своїх прав слід говорити вголос"

Коли я готувала до Європейського суду з прав людини справу Олександра Мороза, планувалася зустріч з одним його радником. Йому мали показати людину, яка буде займатися цією справою. І коли радник зайшов у залу і побачив мене, єдине, на що він спромігся, – це попросити каву і покликати "таємну людину". На що я сказала, що очевидно таємна людина – це я. Він був дуже здивований.

Тоді, щоб виглядати соліднішою, я вдягала окуляри зі скельцями без діоптрій, бо виникали питання. Хоча цікаво, що подекуди мою впевненість трактували як старший вік. "Чого це Денисенко так вільно поводиться?" – "Ну, їй уже сорок років. Це вона просто дуже добре виглядає". На той час мені не виповнилося й тридцяти.

Раніше таке ставлення до себе я сприймала як даність. Дорослішою я почала фіксувати ці сигнали – ось тут утиски, ось тут дискримінація… Якби на той час теперішній розум, я би поводилася інакше – опиралася такому ставленню.

Однак раніше це публічно навіть не проговорювалося. Наприклад, була абсолютно стандартна ситуація, коли в кабінеті, де четверо чоловіків та одна жінка, протокол вела саме жінка… без обговорень. Сидиш тут – отже, записуй.

Сьогодні я би сказала стоп. І не тільки для себе. А й з солідарності до інших жінок, які, може, розгубилися, або не помічають цього.

Минулого року до 25-річчя Незалежності редакторка Української правди.Культури Катерина Ботанова запропонувала колегам та колежанкам підготувати 25 історій про видатних людей, які творили нашу незалежність. І перший список складався виключно з чоловіків. Тоді вона сказала: "Заждіть… Такого бути не може, щоб не було жінок…". Як виявилося – імен видатних жінок багато. Просто чи маємо ми звичку їх згадувати? Зрештою, до Дня Незалежності вийшли блискучі тексти від Оксани Форостини, Тані Малярчук, Маріанни Кіяновської та інших.

Письменництво – це не та сфера, в якій можна багато говорити про дискримінацію. Жінок-письменниць багато, вони значущі, видимі, але це – сьогодні, у 21 столітті. А до цього дуже багато жінок, котрі хотіли ствердитися та розкритися як письменниці, не могли цього зробити.

Тому, що зараз ми маємо право писати, можна завдячувати жінкам, які вибороли це право, зокрема, і для мене.

ПЕРЕМОГА ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ

Знаєш, що змінить нашу країну? Я вірю в успішні історії простих людей. Звісно, на одних тільки історіях не виграєш – нам потрібно змінювати систему, проводити реформи.

"Я хочу, щоб людина не відчувала себе гвинтиком у державі"

Водночас, якщо людям вдається вибороти або відновити свої права, – про це важливо розповідати вголос. Це щонайменше знизить соціальну напругу й прагнення людей до самосуду. Або ж надихне людину іншим разом не давати хабаря, або ж привчить людей до пошуку легітимних методів вирішення конфліктів.

Іншими словами: якщо захистити свої права вдається звичайним людям, то чому це не вдасться мені?

Якщо ми будемо частіше розповідати життєві приклади про відновлені права, це також підвищуватиме (кажучи нудною мовою) рівень правової освіти населення.

Я проводжу тренінги для вчителів права… Наскільки загалом трагічна штука підручники з правознавства, яка там катастрофа. Раніше нам викладали державне право, потім воно стало конституційним. Але доктринально майже нічого не змінилося.

Усе одно втовкмачується тема, що є держава, і ти в ній гвинтик. Я от хочу, щоб людина не відчувала себе гвинтиком. А мала перед очима приклади реалізованих практик захисту. Це дуже важливо. Тим більше нині, коли в Україні триває збройний конфлікт, і збільшується кількість вразливих груп.

Що може об’єднувати Україну? Як на мене, це не так складно. У кожної людини є гідність. Люди, які сповідують релігійні погляди, кажуть, що Бог наділив нас гідністю. І прихильники природного права кажуть, що людина народжується з правом на гідне ставлення. Це – невід’ємно, тут немає протиріч. Ось ця позиція нас об’єднує й робить нас сильнішими.

Записала Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Фото з домашнього архіву Лариси Денисенко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: Лариса Денисенко
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини