Правозахисниця Оксана Покальчук: "Українські воїни мого дитинства вийшли би на Марш Рівності"

Оксана Покальчук / Фото – Валерія Мезенцева

З правозахисницею Оксаною Покальчук уперше зустрілася років з п’ять тому, коли готувала статтю про транссексуальну дівчину. Будучи юристкою ЛГБТ-організації "Інсайт", Оксана зобов’язала підписати мене договір про нерозголошення конфіденційної інформації щодо її клієнтки. Її позиція була чітка й безкомпромісна – довелося погодитися.

Згодом з Оксаною неодноразово перетиналися на різних правозахисних акціях. І в кожній її заяві відчувалася та твердість характеру, яка змінює світ. Навіть якщо її правозахисну позицію може не розділяти більшість людей.

"Якщо у заголовках ЗМІ з’являється, що Amnesty International "захищає комуністичну партію", що є за своєю суттю абсурдом, це біда не тільки неправдивого заголовка, а й урок для мене – погано пояснила… Треба працювати далі", – каже правозахисниця.

Нині Оксана Покальчук очолює в Україні представництво однієї з найбільших міжнародних організацій Amnesty International. Спробувати організувати волонтерів-активістів, чиї ініціативи стверджуватимуть права людини в найвіддаленіших куточках України, – ще один професійний виклик для Оксани. Але дівчина переконана – разом із командою вона зможе це зробити.

Що формувало характер Оксани Покальчук, чому Європейський суд з прав людини є горнилом прав людини і навіщо мамам у декреті слід користуватися інноваційними технологіями – в її коротких історіях.

"До правозахисту я прийшла усвідомлено. Це не "рожева" і необдумана мрія з дитинства"

"ЛУК’ЯНІВКА ДЛЯ МОГО ДІДА – НЕ СТОРІНКА З ЖИТТЯ, А ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД"

Моя правозахисна історія, певно, починається з історії моєї родини, історії репресій, розкуркулення, голоду. У першу чергу, це про мого діда по батьковій лінії, який, зокрема, відсидів у Лук’янівському СІЗО по справі "Спілки визволення України".

Мого батька, письменника Юрка Покальчука, давно немає. Я сумую за можливістю вичитувати чернетки його творів. Він довіряв мені свої вірші, повісті. Ці тексти були завершені, але ти у свої 15-17 років невміло могла покращити їх ще на трішки. Перед смертю, коли батько хворів й вже не міг набирати, я робила це за нього. Він начитував уже готові твори – і це фантастика, професіоналізм високого рівня.

Мого батька також переслідувала радянська влада.

У мене складна історія з радянськими часами. Несправедливість щодо родини сформувала в мені розуміння, що не все так однозначно, як тобі показують чи розповідають. Що красиві картинки на телебаченні, ці прекрасні фільми з чудовими щасливими людьми – все це не відповідає дійсності. Коли уряд говорить, що все в порядку, цьому не завжди можна вірити, бо в реальності все може бути зовсім інакше.

Також я захоплювалася історією УПА. Це була моя романтизована історія воїнів, які наваляли всім, захищаючи свою ідентичність, вони були проти репресивних машин. Звісно, коли я виросла, то зрозуміла, що війна – це дуже складно. Але для мене з дитинства боротьба УПА залишилась таким собі символом протистояння репресіям.

І це зовсім не ті міфи, якими нас нерідко годують сьогодні. Для мене воїни УПА – це ті, хто відстоювали свою мову, свою ідентичність. І це точно про права людини. І сьогодні вони би вийшли на КиївПрайд.

Тож до правозахисту я прийшла усвідомлено. Це не "рожева" і необдумана мрія з дитинства абощо. Будучи школяркою, я навіть не знала, що щось подібне існує. Тому одне із завдань Amnesty International, яку я тепер очолюю в Україні, – доносити до якомога більшої кількості, зокрема молодих людей про те, що можна (і треба!) робити дії на захист своїх прав.

"ЗНАТИ АВТОРСЬКЕ ПРАВО – ЩЕ НЕ ЗНАЧИТЬ УМІТИ НАПИСАТИ СКАРГУ НА БУДЕННУ ПРОБЛЕМУ"

"А через місяць мені прийшов лист: закрили всі кафешки в "трубі"..."

Я завжди хотіла зробити світ кращим.

…Мені було щось 18-19 років, я працювала на телеканалі "1+1" юристкою. Тоді телеканал розташовувався на 6 поверсі будівлі напроти Будинку профспілок. І кожний раз, як я йшла на роботу, мені доводилося проходити "трубу" – підземний перехід на Майдані Незалежності. І там тільки з’явилися кафе, ресторани, які виводили свої вентиляції не нагору, а прямо в перехід, в цю "трубу". Це було жахіття. До того ж літо – спека, як у пеклі!

У якийсь момент я вирішила написати скарги. Але треба розуміти: попри те, що ти юристка, ще не означає, що ти можеш написати всі скарги в усі "правильні" інстанції. Я знала, як захищати авторське право. А тут діяла зовсім інша логіка.

Пригадую, як я ввечері сіла й почала описувати, як мені погано, коли кожного разу там проходжу… Відправила листи в кілька інстанцій, причому в копії поставили один одного, щоб вони були поінформовані. І… забула про це.

Зараз мені видається так зробити – це очевидно! Але тоді для мене це було буквально революційним! На роботі на цю мою розповідь тільки дружно посміялися.

А через місяць мені прийшов лист: закрили всі кафешки в "трубі" з вимогою вивести всі вентиляції вгору. Закрили на місяць, про це навіть ще якась газета написала…

Зараз там знову гаряче, певно, якісь проблеми виникли. Згадуючи цю історію, думаю, може, знову їм написати? (Усміхається – авт.). Та моя маленька смішна (?) перемога мене запалила!

"Якщо ви знаєте цю проблему – то займіться нею!"

"НА ПРАВА ЛЮДИНИ МЕНЕ ПЕРЕПРОШИВАЛИ З НУЛЯ"

Якийсь час я волонтерила, а потім і працювала, в ЛГБТ-організації "Інсайт". Це була гарна співпраця! Мене дуже цікавила тема трансґендерних людей. Я тільки починала дізнаватися, хто такі квіри, ким є гомосексуальні люди, бісексуальні люди…

Я виросла в дуже патріархальній сім'ї. І коли стикалася з несправедливістю до геїв, лесбійок, я відчувала, що щось не так, але пояснити це не могла. У цьому мені дуже допомогла моя подруга і колега, яка не втомлювалася пояснювати складні речі. За моїми підрахунками, вона витратила, очевидно, півтора року свого життя на те, щоб просто зі мною говорити: про фемінізм, про сексуальну орієнтацію та ґендерну ідентичність, про термінологію та етичність, про сексизм…

Так, я давала їй цей запит, але і вона не відмовлялася безкінечно мене, фактично, навчати. Моя подруга одна з тих, хто творив мене професійно, і за це я їй дуже вдячна. Вона й досі кидає мені виклики й допомагає позбуватися стереотипів, вкотре перезавантажуватися.

Робота в "Інсайті" була важкою, але цікавою. Хоч тоді не бракувало одноманітності: консультація – заява – скарга – суд – аналітика. І так по колу, день за днем.

Мої знайомі зі сфери медицини нерідко мене критикували: "Боже, стільки дітей не можуть отримати доступу до трансплантації органів, а ти займаєшся захистом пі*арасів"… На що я повсякчас відповідала: "Якщо ви знаєте цю проблему – то займіться нею! Захист прав ЛГБТ – це те, що важливо для мене".

Якщо відверто, робота в "Інсайті", довгі розмови про права людини "перепрошивали" моє світосприйняття фактично з нуля.

"Коли в Стамбулі затримують директорку Amnesty, то це не проблема Туреччини, а проблема – нас усіх"

"ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД – МІСЦЕ, ДЕ ТВОРЯТЬСЯ ПРАВА ЛЮДИНИ"

У якийсь момент я зрозуміла, що хочу більше знати. І я почала подаватися на різні вакансії, щоб випробувати свої можливості. Згодом мене запросили працювати в Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ). Я на рік перебралася до Страсбургу, згодом продовжила там роботу ще на півтора роки.

ЄСПЛ – ідеальне місце, щоб зрозуміти, що таке права людини і які механізми їхнього захисту. Тут усе продумано до дрібниць: я би сказала, що Європейський суд працює, як швейцарський годинник. Там задіяно стільки людей, які перевіряють кожну крапку, кожну кому в рішеннях чи в комунікаціях, перевіряють один одного, що помилки не може бути в принципі.

Спостерігаючи за міжнародною комунікацією в Європейському суді, усвідомлюєш, що права людини, дійсно, не мають кордонів. І коли в Стамбулі затримують нашу Іділь (директорку Amnesty в Туреччині – авт.), то це не проблема Туреччини, а проблема – нас усіх.

Якщо образно… Уявіть, що юрист – це слюсар, який працює із залізом. Таким "залізом" для юриста є інструменти, якими ми повсякчас користуємося в роботі (закони, кодекси, судові процеси тощо). То Європейський суд з прав людини – це те місце, яке творить… саме це залізо.

І ти починаєш не просто розуміти, а прямо-таки шкірою відчувати: що права людини – це не просто правила. Що насправді права людини і більшість прав, які ми маємо, створені з гуманізму. На них уже потім накладається бюрократія, корупція, що псує істинність прав людини. Тож наше завдання як правозахисників, щоб цей гуманізм залишався.

"Чи запитали людей, що вони думають з приводу заборони комуністичної партії? Чи відбулася публічна дискусія?"

"Я КОЖНОГО ДНЯ ВЧУСЯ ПОЯСНЮВАТИ СВОЮ ПОЗИЦІЮ ЗРОЗУМІЛОЮ МОВОЮ"

Звідки береться сміливість говорити непопулярні речі? З розуміння того, що я роблю дуже правильні речі. І моя помилка буває лише в тому, що я не завжди можу донести свій месидж до людей "їхньою мовою". І цьому треба вчитися щораз. Щоб знову не читати в заголовках, що Amnesty International "підтримує комуністичну партію".

У нашій заяві від 9 травня ми говорили не про підтримку певної партії. Ми виступали проти методів заборони, які самі по собі є радянськими в гіршому розумінні цього слова, в розумінні тоталітарного режиму. Бездумна заборона символіки чи конкретної партії, яка фактично діє під іншою назвою, настільки вибіркова й дещо тхне тим, що ми переживали 70 років поспіль.

Така заборона – це не свобода. І цьому є кілька причин-пояснень.

Перша причина. Аmnesty International – одна з небагатьох організацій, які працювали з політв'язнями в радянський час. Наскільки це було можливо. Кредит довіри до нашої організації був високий – ми підтримували тих, хто був дуже непопулярними, тих, хто переслідувалися законом, які вже були в'язнями. На нашу думку, покарання має наступати, якщо людина порушила закон, але закон має бути таким, що відповідає правам людини. Зокрема, Василь Стус просив про нашу участь на своєму політичному процесі. І йому суд відмовив.

Ми говоримо про те, що зараз влада часто використовує ті ж методи "заборони", які практикувались і у радянський час.

"Люди хочуть одного і того ж: миру, злагоди, добра, спокою..."

І друга причина. Чи запитали людей, що вони думають з приводу заборони комуністичної партії? Україна різна – це і Івано-Франківськ, і Київ, і Миколаїв, і Харків... З різними історіями. Чи відбулася публічна дискусія, чи почули люди один одного з різних регіонів?

Заборона як метод не діє. Ефективніше – відкрити архіви, розкрити історії репресій, каральної психіатрії, озвучити імена ще живих катів й імена померлих катів, почути особисті історій воїнів УПА, воїнів радянської влади, тих, хто воював в Афганістані, людей, які пережили голодомор, або їхніх сімей, і тих, хто добре жив і кого не торкнулися репресії…

Має статися розуміння, що ж насправді відбувалося. Наприклад, через відзняті сьогодні класні фільми, які люди із цікавістю переглянули б, обговорювали б... Через правду виплакували б свій біль. Це колективна величезна травма. І ми всі її маємо.

І якби більшість людей це зрозуміли, або в якійсь мірі це зрозуміли, для них би не було такого супротиву до заборони комуністичної партії чи будь-якої символіки.

Поки що заборона викликає протидію, бо для якоїсь частини людей Радянський Союз – це їхнє дитинство, їхні мрії, це те, що їм справді знайоме й близьке.

Уяви собі, що коли ми всі будемо у віці 70 років, нам заборонять говорити українською й будуть зобов’язувати спілкуватися тільки англійською. Я знаю кілька мов, і для мене не проблема ані англійська, російська чи польська. Але чому мені мають забороняють говорити українською? Українська мова – це моя ідентичність. Я прекрасно пам’ятаю ще той період, коли в Києві говорити українською було стрьомно. Мене в підлітковому віці кілька разів били за те, що я нею спілкувалася.

Щось схоже відбувається із тими людьми, в яких відбирають їхню ідентичність. Але чи почули ми справжню їхню історію?

Допоки є це непорозуміння – доти нам важко буде рухатися єдиною силою. Люди хочуть одного і того ж: миру, злагоди, добра, спокою. Сумнівно, що хтось хотів би брати участь у протистоянні – мовному, історичному, культурному, а тим більше – у брудних політичних іграх.

"Коли більшість в Україні приймуть права людини не як правила незрозумілої гри, а як внутрішні переконання, тоді будуть реальні зміни"

"СЬОГОДНІ В УКРАЇНІ Є ЗАПИТ НА ПРАВА ЛЮДИНИ"

Сьогодні в Україні є запит на права людини. І одним з наших викликів зробити не просто черговий курс про права людини, а зробити його доступною мовою для різних груп людей. І це можуть бути люди 7, 17 чи 105 років.

Класика активізму: його проявляють у більшій чи меншій мірі спочатку діти, студенти. Потім включатися в активізм починають люди вже після 45-50 років. А часовий проміжок після студентства і перед пенсійним віком займає робота, сім’я, виховання дітей, втілення мрій…

В Україні чимало людей втомлені від двох робіт, від морального тиску, від важких умов життя і їм, відверто кажучи, може бути не до активізму. Немає часу і сил на складні тексти, довгі пошуки.

Але для правозахисної спільноти це також означає, що в нас не достатньо ресурсів достукатися до них. Можливо бракує матеріалів зрозумілою мовою, можливо треба змінити подачу інформації? До того ж різні вікові та соціальні групи мають обмежений доступ до цих матеріалів.

Нині дуже багато інноваційних технологій, які можна використовувати, щоб навчатися. І про права потрібно говорити, використовуючи різні новітні засоби, які були б зручними і простими для користувачок та користувачів.

"Нині дуже багато інноваційних технологій, які можна використовувати, щоб навчатися"

Дуже прості приклади. Мами після декрету нерідко бояться виходити на роботу, тому що там їм платитимуть копійки... Або ж таки працюють задарма, бо бояться втратити роботу. Багатьох хвилює, що не зможуть недостатньо приділяти уваги своїй дитині. Дехто змушений витримувати пресинг від своєї родини, що дитині "всього 5 рочків", а ти вже вийшла працювати. І щоб така мама змогла протистояти тиску, боротись за рівну оплату, вимагати свої трудові права – у неї мають бути ці інструменти.

Якби для таких мам, які мають час максимум щось у фейсбуці чи Інстаграмі посидіти, були створені круті онлайн-програми про права людини, де жінки з різними надихаючими історіями життя розказували, як діяти на захист своїх прав… У таких матерів було б менше страху виходити на роботу, більше впевненості давати опір суспільному тиску чи вимагати побудувати пандус до якось музею сучасного мистецтва…

Або люди передпенсійного чи пенсійного віку. У них багато в житті вже відбулося – хто хотів, уже народили дітей, зробили кар’єру, побудували будинок... І тепер у них є більше часу проявляти активізм і щонайменше писати… скарги. Чому б ні? Сходили б на курси "написання скарг", маючи час і натхнення... А ще в них є життєвий досвід та потенціал, який часто ми недооцінюємо в свої, скажімо, 30 років…

Коли більшість в Україні приймуть права людини не як правила незрозумілої гри, які дуже далекі й на яких краще не сподіватися, а як щось невід’ємне, як внутрішні переконання, тоді будуть реальні зміни. Наше правозахисне завдання донести до людей ці переконання, вирощувати в людях повагу, гідність до себе та до інших людей.

"Одна з мрій – це бачити Amnesty в Україні як сильну, представлену в усіх регіонах організацію, з основним фокусом в нашій роботі – освіта з прав людини"

"МЕНІ БИ ХОТІЛОСЯ ЗАЛИШАТИСЯ РЕСУРСНОЮ ЛЮДИНОЮ…"

Директоркою Amnesty International в Україні я стала тільки рік тому. І за цей короткий проміжок ми з командою, спробувавши багато що, зрозуміли, що ми прагнемо зробити. Не всі ідеї, які ми пропонували, спрацювали. Але за цей час ми дуже круто спрацювалися як команда. І ми бачимо Amnesty як організацію, яка включає людей в активізм – у найширшому значенні цього слова.

Я вірю в те, що зміни починаються з найменшого містечка та селища в нашій Україні, в яких громади пропонують класні ініціативи й готові їх втілювати. І якщо ми як організація зможемо надати сили, знання цим громадам, спільнотам, окремим людям, яким не байдуже, ми змінимо країну на краще.

Щодо особистих мрій? (задумалася - авт.) Хочу довчити французьку до якогось пристойного рівня. Прагну продовжити займатися бойовими мистецтвами. Зокрема, у Страсбурзі мене надихнуло на життя джіу-джитсу. І це те, що мене до сих пір надихає – пізнання можливостей свого тіла.

А ще мені би хотілося бути такою ресурсною людиною, яка без втрати частинок себе могла би легше, швидше, ефективніше допомагати іншим. Не тільки в професійному, а й особистому житті.

Фото - Валерія Мезенцева, Центр інформації про права людини

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: Amnesty International
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини