Прийшов, почув, зрозумів

Владислава Мокієвець

Через рік після усіх подій, а надто тепер, коли маємо війну на cході країни, ставлення до Майдану змінюється.

Усвідомлення себе і своїх дій тоді змушує, певно, навіть найрадикальніших прихильників революції замислитися над дієвістю насилля, над спроможністю вдаватися до нього.

Мені здається, що я дізналася про «Театр для діалогу» набагато пізніше, ніж мала б. Театр пригноблених – це ініціатива активістів, які намагаються творчо осмислити соціальні проблеми і знайти їх вирішення. Учасники театру – непрофесійні актори, а звичайні громадяни. Сценарію в його традиційному вигляді немає, усі вистави навіяні звичними проблемами. За кордоном методика театрального діалогу існує вже давно, в Україні ж виникла вона в 2010 році, але повноцінне застосування знайшла лише в січні 2014 року під час тогочасних подій на Майдані.

Я пам’ятаю, яким був Майдан. Та оскільки не існує такої речі, як об’єктивна пам'ять, тож я пам’ятаю його досить суб’єктивно. Тоді дуже багато моїх знайомих, друзів, колег знайшли себе і спосіб боротьби у тому, аби активно протидіяти – готувати коктейлі Молотова, трощити бруківку і т.д. Для них, як і для багатьох, було важливе відчуття того, що ти не залишаєшся байдужим, що ти проходиш не повз, а скрізь цю революцію. Мені здається, в цьому трохи була навіть амбіційність – небажання відставати від історичних подій, бути задіяним.

Я ж ніяк не могла знайти для себе рішення, я була свідомо проти насилля, але ніхто з мого оточення мене не чув. Я думаю, що, загалом, це було неможливо, адже кожен з нас вдавався до крайнощів. Я намагалася апелювати до того, що на крові, як доводить історія, ще нічого доброго не побудували. Мені ж закидали те, що все нове будується на знищенні старого. І ті, і ті думки правильні, але ми, на, жаль, не змогли донести їх один до одного.

Коли я прийшла подивитися фільм про «Театр для діалогу», у мене склалося враження, що це прекрасна психотерапія – театр пригноблених – але не більше. Жодним чином це не могло допомогти змінити щось саме тоді, саме в той час, в час кривавих пострілів на Майдані. Спершу мені взагалі здалося, що учасники театру – це закрите коло людей, які є проти насильства, і які самі ж для себе влаштовують вистави, пропагуючи і підтверджуючи свою точку зору. Лише потім, після завершення фільму, поспілкувавшись з організаторами, я зрозуміла справжню ідею методики.

«Ми не ставимо собі за мету пропагувати щось, наш театр створений для того, аби люди просто почули один одного і поставили себе на місце іншого, знайшли вихід із ситуації непорозуміння. Звичайно, в більш глобальному сенсі методика сприяє підвищенню громадської свідомості населення», - сказала мені Оксана Потапова.

За словами Оксани, серед учасників театру були й ті, хто брав активну участь в тогочасних подіях – ті, хто могли послуговуватися насильством, і їх голос теж був почутий.

В Україні реалізувати театр пригноблених допомагали іноземні спеціалісти з США, Індії, Данії, Ізраїлю та Італії. За кордоном цією методикою займаються давно і професійно. Як на мене, це дуже розумне, демократичне рішення. Це щонайменше профілактика глобальних конфліктів. Подібний театр – можливість викрити соціальні конфлікти на ранній стадії і в ігровій формі знайти рішення, розширити межі сприйняття дійсності. Втім, найголовніше, як на мене, – це та рідкісна можливість для суспільства знайти вихід із ситуації, поставивши себе на місце людини з інакшою точкою зору.

В Україні ж «Театр для діалогу» став панацеєю для певної групи людей в ті нелегкі майданівські часи. Переважна більшість учасників говорили про те, що театр був для них можливістю виявити свою громадянську позицію, не залишитися осторонь.

«Театр для діалогу» проводився в декількох містах України, серед яких – Львів та Донецьк. Дехто з учасників висловив думку, що люди східних регіонів і західних дуже подібні, і ними керують, перш за все, загальні людські цінності.

«Ми все ж таки не можемо сказати, що всі, хто приходив до нас у театр – були однаковими. Ні, навпроти, ми бачили різницю. Бачили різницю між людьми сходу і заходу, і саме із цією різницею ми намагалися працювати», - зазначила Ніна Ходорківська, організатор і учасниця «Театру для діалогу».

За словами організаторів, в Донецьку, наприклад, було неможливо порушити деякі теми, які вирішувалися в інших містах. Власне, Донецьк став єдиним містом, в якому організаторам «Театру для діалогу» довелося зустрітися зі спротивом місцевого населення. Документальний фільм засвідчив, що під час проведення вистав у Донецьку, група місцевих жителів намагалася зірвати проведення терористичних, антинаціональних (з їхньої точки зору) заходів. Найбільше їх обурювало те, що керівником театру був іноземець.

Протягом року через заходи «Театру для діалогу» пройшли близько тисячі людей. Це невелика кількість людей, але частина з них починає самостійні проекти, використовуючи досвід театру пригноблених. Тамара Желобицька, організатор волонтерської групи «Маленький ельф» використовує дану методику для роботи з дітьми-сиротами.

«Виявилось, що діти навіть швидше сприймають цю форму спілкування і розкриваються по-новому», - сказала Тамара.

Під час інтерактивного спілкування з учасниками «Театру для діалогу» та просто глядачами фільму народилося багато нових ідей втілення цієї методики. Це дає мені надію на те, що театр пригноблених буде діяти й надалі, допомагаючи суспільству виявляти і вирішувати соціальні конфлікти. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: війна Євромайдан театр волонтер
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини