Психологиня Ольга Кухарук: "Якщо ми на півградуса зменшимо рівень напруги між військовими та цивільними – це вже результат…"

Війна на сході України спровокувала для України нові виклики. Один з яких – вчитися вирішувати конфлікти між змученим війною цивільним населенням та військовими, які пройшовши пекельний вишкіл АТО, шукають своє місце в суспільстві.

Психологиня, волонтерка Ольга Кухарук разом зі своїми колегами із психологічної кризової служби ГО "Українська асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій" бере участь у дослідницькому проекті "Альтернатива конфлікту та насильству". Дослідження проводиться за сприяння канадської неурядової організації Stabilization Support Services та фінансової підтримки Уряду Великої Британії.

Ми вирішили з’ясувати в експертки, наскільки конфлікт між цивільними та військовими є актуальним для України і які існують "запобіжники", щоб зменшувати напругу.

ДОВІДКА. За показником міжнародного рейтингу Global Peace Indeх (Глобальний Індекс Миру) Україна у 2016 році ввійшла в десятку найбільш небезпечних країн світу (156 місце із 163 країн за рівнем безпеки). Серед індикаторів, що стосуються безпосередньо війни та воєнних дій, є також негативні оцінки України за такими показниками, як кількість демонстрацій та кількість злочинів з проявами насильства. Критичною також є ситуація щодо насильства в сім’ях, сексуального насильства. За даними Міжнародного правозахисного центру “Ла Страда Україна” у 2015 році на гарячу лінію надійшло 9 тисяч дзвінків щодо насильства у сім’ї, а за шість місяців 2016 року таких дзвінків уже було 16 685 (таке критичне збільшення частково пов’язують з переведенням її до цілодобового формату). Національна поліція називає цифру у 67 тисяч звернень протягом 2016 року пов’язаних зі скоєнням насильства в сім’ї.

"Я ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ, А ТАМ…"

– Ольго, розкажіть, будь ласка, навіщо досліджувати конфлікти – чи не краще зосередити свої зусилля на практичній допомозі військовим?

– Починали ми виключно з практичної роботи – ми їздили у військові частини, зустрічалися з бійцями, де проводили психологічну підготовку і навчання про те, що таке бойовий стрес, розповідали і обговорювали з солдатами поведінку в бою, про те, що можна очікувати після бою.

Традиційно наприкінці наших зустрічей дізнавалися, чи є до нас якісь питання?

І 99% питань починалося зі слів "Я повернувся додому, а там…". І далі йшли типові (наскільки можна їх так назвати) історії про конфлікти між цивільними і військовими. У конфлікті, як правило, беруть участь три учасника, – окрім вище згаданих, ще й ті, хто спостерігає за розвитком конфлікту та співпереживає.

У липні 2016 року разом з колегами з психологічної кризової служби провели опитування 51 експерта, які працюють із військовими, або й самі є військовими.

Ми вирішили перевірити наші припущення – чи справді є місце конфлікту в Україні між цивільними і військовими, виявлення основних зон конфліктів.

Відповідно до результатів, причинами конфліктів найчастіше називають розбіжності у світогляді військових та цивільних, взаємне упереджене ставлення груп одна до одної (76% опитаних), вплив гібридної війни та складна соціально-економічна ситуація в країні (35%).

Досить часто, а це 20%, експерти відзначали, що конфлікти також спричинені нагнітанням ситуації з боку ЗМІ. Тобто фактори, що стосуються світогляду, думок та уявлень учасників конфлікту є ключовими причинами виникнення конфліктів.

Ще одним цікавим висновком стало те, що найбільш конфліктогенними для військових є ситуації, що трапляються, не під час перебування в зоні АТО. А найчастіше у військових виникають конфлікти із представниками держави та чиновниками (51%), у родині і сім’ї (37%), з цивільним населенням, між друзями та близьким оточенням (31%).

– У конфліктів небезпечними є негативні наслідки…

– Так. І це особливо занепокоїло нас. На думку опитаних експертів, як правило, конфлікти між військовими та цивільними закінчуються тим, що конфлікт "заморожується", порозуміння не відбувається (55%). І сторони конфлікту припиняють своє спілкування (53%).

Або ж унаслідок конфлікту учасники отримують фізичні ушкодження чи матеріальні збитки (22%), конфлікт триває та поглиблюється (18%).

А от порозуміння сторін відбувається вкрай рідко (16%).

Є і кілька "крайніх" найбільш важких наслідків конфліктів – відкриття кримінальної справи – 4%, убивство – 2%, самогубство – 2%.

Маючи такі дані, і виникла необхідність розпочати проект "Альтернатива конфлікту й насильству". За результатами проекту ми плануємо підготувати аналітичний звіт, в якому виокремити індикатори, які є конфліктогенними. Простіше кажучи, ми прагнемо з'ясувати, що в Україні все ж таки провокує конфлікт і що підтримує його. Відповідно до цього розробити корекційну програму.

Наш проект пов’язаний з гідністю людини. Однак зовсім кримінальних злочинів, убивств, пограбування ми не беремо, нас цікавлять соціальні конфлікти.

На сьогодні вже завершений перший етап – якісне дослідження. Ми провели шість фокус-груп у різних регіонах України, зокрема, у Львові, Білій Церкві (Київська область), Торецьку (Донецька області). Три фокус-групи проводили із цивільним населенням, три – із військовими. І вже можемо говорити про певні попередні результати дослідження.

ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ ВІЙНА – ЧАСТИНА ЇХНЬОЇ КАРТИНИ СВІТУ

– Про які конкретно конфлікти між військовими і цивільними йдеться?

– Ми умовно розділили їх на три групи. Конфлікт військового із соціумом як таким. Найпростіша ілюстрація – сварка в маршрутці, повчальні зауваження бабусі, перешіптування сусідів за спиною, реакція приятелів та співробітників тощо.

По-друге, конфлікт з держорганами. Це про отримання статусу учасника АТО, про пільги, землю, питання працевлаштування.

І, зрештою, конфлікт із сім’єю. До слова, якщо подивитися наш інформаційний простір, то в ньому якраз непогано порушена проблема сімейних конфліктів. І може здатися, на перший погляд, що на цьому проблема вичерпується.

Що ж до інших конфліктів, то це або дописи на фейсбуку, які не мають публічного розголосу. Або тенденційні публікації, в яких йдеться, що "солдати – наші герої", "не смійте чіпати наших героїв", і категорично інше "Я – не АТОшник, бо всі вони аватари або пішаки в політичних іграх...".

– Чому так – тільки чорне і біле?

– Якраз через те, що немає комплексної оцінки нашої війни, що наше суспільство не готове різнобічно сприймати конфліктні ситуації й дошукуватися причин.

І ми про це дуже багато говорили на наших зустрічах. У військових майже завжди складається враження, що за межами зони АТО війни не існує. Що варто вимкнути телевізор – і світ забуде про війну. І через це багато образ та агресії.

І дійсно, для військових війна – частина їхньої картину світу, велика частина їхнього життя. Військовий досвід, братерство, захист Батьківщини для більшості тих, хто служить, дуже багато значить.

З іншого боку, є реакція суспільства на війну – уникати. Уникати – це така ж стресова і травматична реакція, як і решта. Тобто люди не хочуть говорити про війну не тому, що їм байдуже, чи не підтримують, чи не схвалюють захист Батьківщини. Їм просто страшно тримати весь час це в голові. А для військових – це особлива, сильна образа.

Ще однією, теж стресовою, є реакція підвищеної агресії в суспільстві. На військових реагують саме так, тому що військові є символом війни. Тієї війни, на яку так страшно дивитись і про яку не хочеться згадувати. У масовій свідомості військовий ототожнюється із загрозою війни, а не із захистом від цієї війни. Наприклад, часто буває, що лікар ототожнюється не з лікуванням, а з хворобою.

Тому ми маємо нечіткий, лякаючий образ війни, якого хочеться уникнути і який часто транслюється на військового.

Ще одна проблема – сильний вплив пропаганди, коли всі негативні стереотипізовані речі дуже сильно підсилюються. Є ті, кому вигідно, щоб була "зрада", "все пропало", "чого ви там сидите" або ж "чого там воюєте ви – хай Петя воює". Усе це підсилюється гібридною війною та пропагандою та поляризує суспільство. Це ще одна болюча точка.

Є величезний запит на інформацію. Правдивої зрозумілої картини світу, "зрозумілої" війни хочуть всі. Разом з тим довіра до ЗМІ критично низька. Усі розуміють, що ними можуть маніпулювати, і хочуть, щоб з ними говорили чесно і відверто. Але як саме це зробити, мало хто уявляє.

І тому необхідно розглянути, де ж зароджується конфлікт. Очевидно, ми не змінимо отримання пільг. Але якщо ми зможемо знизити на півградусу упередження – це вже результат.

– Ольго, а конкретніше, що це за стереотипи?

– Цивільні думають про військових як про уособлення війни, ставляться до їхнього бойового досвіду як до певного розладу чи хвороби, а негативні явища в армії викликають нерозуміння, роздратування і ці висновки часто поширюються на всіх військових. Через це військові – і про це вони говорили неодноразово – відчувають щодо них упереджене ставлення, є відчуття, що їх бояться, що вони дратують. Відповідно у ставленні до цивільних військові часто теж налаштовані не надто мирно. Часто має місце пасивна агресія, уникання спілкування, наростає роздратування.

Як правило, усі ці речі проявляються в один із найскладніших періодів – коли вояк повертається додому і йому треба знову вибудовувати своє цивільне життя, сімейні стосунки, кар’єру, але вже опираючись на той досвід, який він отримав на війні.

У психології ще є таке поняття, як ресурс. Потрібно, щоб у людини були сили (ресурс), аби протистояти конфлікту, або знайти йому рішення.

Коли в людини потреби задоволені, коли все в порядку в сім’ї, якщо її підтримують друзі й оточення, не кидаються із звинуваченнями, то й конфліктувати вона буде менше. І загалом у неї буде менший рівень агресії.

Тож якщо ми як команда психологів сприятимемо збільшенню в людині ресурсу, внутрішніх сил – уже наша робота недаремна.

Одним із наших подальших завдань є надати людям можливість більш чітко побачити картину світу – українська реальність без узагальнень і схематичності. А це допоможе зменшити рівень напруги.

І що важливо – на перспективу осмислити ті події, які відбуваються. Адже як зараз ми запам’ятаємо нашу війну, від цього буде залежати те, як ми будемо згадувати про події та людей у ній. Або якщо пафосно – так буде записано в підручнику з історії.

– Досліджуючи тему насильства в сім’ях учасників АТО в рамках інформаційної кампанії "Війна, яка не відпускає", мені, як координаторці кампанії, доводилося часто чути докори, що мовляв, порушуючи цю тему, ми стигматизуємо військових (Стигматизація - це сприйняття людини чи групи людей як таврованих, ущербних, хворих - ред.)… Чи не боїтесь, що вам докорятимуть стигматизацією солдат?

– Ті ж фокус-групи показали, скільки є міфів  і стереотипів про сімейне насильство, до слова, не тільки в сім’ях військових. Або ж уявлення, що із насильством мало що можна зробити, або уявлення, що відповідальність за реабілітацію чоловіка несе його дружина.

Також є сильні стереотипи про травму – що травма виправдовує насильство, якщо є травма війни, то насильство неминуче, що всі "хворі" після війни. Так і виникає стигматизація.

Один із напрямків нашої роботи – це де-стигматизація. Ми прагнемо показати, що конфлікт може бути спричинений багатьма факторами, і ставлення до нього може бути різне. Як приклад, що ті в суспільстві, які уникають війни, не є "лінивими" чи "не патріотами".

Але якщо є негативні ситуації, то їх також слід озвучувати. Важливо говорити – про особисту відповідальність людини за ситуацію, а не поширювати негатив на всю спільноту.

Якось під час ефіру на радіо до нас додзвонився чоловік, який почав безапеляційно говорити, що всі на війні "аватари" і "ґвалтівники". Коли ж ми почали розбирати конкретну ситуацію насильства, яка сталася, виявилося, що не всі аватари, а таки один чи кілька осіб. Коли ж, не дай, Боже, ситуація зґвалтування, то теж – це не стосується всієї армії, а лиш її окремих представників.

Чим більше уявлення людей збігаються одне про одного, тим менше ми маємо конфліктів…

"Я ХОЧУ, ЩОБ СОЛДАТИ ПОВЕРНУЛИСЯ НЕ ПРОСТО ЖИВІ-ЗДОРОВІ, А ПОВЕРНУЛИСЯ В ЗДОРОВЕ СУСПІЛЬСТВО…"

– Через що у військових можуть виникати конфлікти із цивільним населенням?

– Ситуацій багато. Наприклад, коли солдатові дорікають, що він пішов в АТО заради пільг…  

А ще до армії є величезне очікування, мовляв, прийдуть солдати з АТО і наведуть лад в Україні. Аж тут виявляється, що в солдатів є свої очікування: поки ми воюємо там – ви наводьте порядок тут...

І ці конфлікти в тилу є найбільш болючими. Бо в бійця, який іде на війну, є своя стереотипна установка "там багато чужих і не варто чекати теплого прийому від усіх. Я іду в вороже середовище". І коли в якомусь донбаському селищі чи місті солдатові допомогли, або зробили добре діло – воїн щасливий. Але все одно він знає, що у ворожому середовищі його не люблять і не мають любити, і він цього не чекає.

А коли є очікування, що "я приїду додому і там мене якось підтримають, і там я відпочину", але ти цього не отримуєш – це більш болюче і більш демотивуюче, ніж ті конфлікти, які можуть виникати з населенням у зоні АТО.

– Щоб ви порадили, як можна уникати або долати конфлікти?

– Важливо пам’ятати про такий собі суспільний контракт між військовими та цивільними. Коли суспільство відряджає в армію солдата захищати і помирати, за це армія очікує отримувати повагу і підтримку. Коли цього не відбувається, виходить, що суспільство порушує свою частину контракту.

Особисто моя участь як психолога-волонтерки в тому, що я намагаюся дотриматися суспільного контракту: "Вони мене захищають – там, я їх захищаю тут". Скільки можу, стільки роблю.

Я хочу, щоб солдати повернулися не просто живі-здорові, а щоб повернулися в здорове суспільство, яке спокійно прийме їхній бойовий досвід, не буде стигматизувати, не буде знецінювати.

З іншого боку – буде адекватно оцінювати вчинки військового.

За великим рахунком, не такий уже і хороший стереотип "усі солдати – герої". З одного боку, це знімає відповідальність за наступні вчинки, а з іншого – ще й знецінює.

Коли зустрічали наших перших солдат, які відвоювали в "котлах", пройшли наступальні операції, вижили в пеклі – ми кричали "Герої! Герої!". І кожне слово було правда.

Коли ж  зустрічали, відверто кажучи, аватарський батальйон… І ще не могли цього розрізнити, так само кричали "Герої! Герої!". Після цього – для тих солдат, які пройшли пекло, слово "герої" стало насмішкою… Одна планка для всіх знецінює все хороше і невиправдано піднімає все погане. А мені й моїм колегам хочеться, щоб планки були різні.

Розмовляла Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Фото – Людмила Мицик

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: насильство АТО психолог конфлікт
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини