Ольга Макар: "Роми не живуть як українці, бо вони не бачили іншого життя"

За останні місяці в Україні почастішали погроми ромських стихійних поселень. Наприкінці квітня учасники ультраправої організації "С14" вигнали ромів із табору на Лисій горі в Києві та спалили їхні речі. Через декілька тижнів ромські табори зазнали нападів на Львівщині та Тернопільщині. 

Студентка Києво-Могилянської академії Ольга Макар розповіла про досвід організацій "Молодь за мир" та "Спільнота Святого Егідія", які допомагають ромським дітям.

Ольга Макар та Жорік Горват

Спільнота вперше зустріла українських ромів у 1991 році, коли організація з’явилася в країні.

Ольга Макар згадує одну з перших ромок, з ким організація познайомилась. Її звали Міла Давидова. Вона приїхала до Києва із Закарпаття, коли її родина втратила житло.

Міла знайшла притулок для своїх дітей у родичів. Вона просила милостиню неподалік сьогоднішнього Mandarin Plaza на Бесарабській площі. Та одного разу взимку жінка заснула на вулиці. Через те, що її в центрі Києва ніхто не розбудив, вона померла. Ми кожного року згадуємо Мілу як одну з перших людей, хто помер на вулиці.

ПЕРШИЙ УСПІХ

Нашим першим успіхом була купівля будинку для двох ромських родин на Київщині. Нам це вдалось, тому що роми для громади були шансом зберегти школу.

У селі тоді було близько 50 дітей, а в ромських родинах – більше 10. Вони відразу записали їх до школи і були зацікавлені, аби діти відвідували заклад. Якщо дітей раптом не було у школі, директорка сідала на велосипед, їхала до дому ромів і цікавилась: де діти? 

Зрештою, ми побачили, що в дітей з’являються можливості. От, наприклад, старша 15-річна дитина вже планує іти вчитись до училища.

БІДНІСТЬ 

Шість років тому ми в новинах прочитали, що напередодні Євро 2012 спалили стихійне поселення ромів на Березняках. Після цього я побачила ромів у Голосіївському районі. Біля сміттєвих баків неподалік мого під’їзду ромські діти розповіли, де вони живуть. Так ми познайомились із їхніми родинами. Вони працювали на колишньому сміттєзвалищі, яке тоді було засипане землею. Вони займались тим, що викопували звідти метал.

Ти приходиш туди і бачиш дорослих чоловіків, які копають, і дуже багато дітей. Ви ж знаєте, роми – це народ дітей.

Мене кожного разу вражала ця картинка. Через кількасот метрів у мене – квартира, де я чудово живу. А зовсім поруч стільки маленьких дітей, які ще у своєму житті нічого поганого не встигли зробити, копаються на цьому смітнику без питної води. Ти приходиш о 15 годині, а вони ще нічого не їли.

Ти очікуєш побачити в таких поселеннях ілюстрації з книги "Екзотичні народи світу", але там є лише бідність. Бідність – це питання №1 для них.

Роми з таких поселень, які ми добре помічаємо на наших вулицях, – це бідніші з найбідніших. Ми були у цих родин вдома на Закарпатті, то вони найбідніші навіть у їхньому поселенні. Навіть інші роми зневажають їх за те, що вони настільки бідні. Це люди, які не можуть знайти роботу на Закарпатті і приїжджають до столиці, змінюють регіони, їдуть будь-куди, де їм тільки вдасться знайти її. 

У них немає освіти та багатьох навичок. Часто у них відсутнє розуміння, як керувати власними грошима чи ж бо планувати. Можна побачити, що діти виконують обов’язки дорослих, а дорослі нагадують дітей через свою непристосованість до життя.

Родини з десяти дітей, де працює лише батько, живуть на гроші, які виділяє держава дітям до трьох років. Голод – норма. Діти роздягнуті як улітку, так і взимку. У таких родинах, якщо одна дитина захворіла грипом, наступного дня захворіють усі діти.

Це – Клаудія. Якби вона народилась в українській родині, вона б закінчила школу із золотою медаллю та з відзнакою – українську філологію. Вона талановита та розумна дівчинка. У її класі вчаться ромські та українські діти. Зазвичай ромських дітей садять за останні парти і ніхто ними не займається. Вона одна з небагатьох, хто продовжує відвідувати школу всупереч усьому. У її зошиті – щось схоже на арабську в’язь. Вона переписує все, що бачить на дошці, не знаючи букв, аби хоч якось вчитись. Ми вважаємо величезним успіхом, що вона досі не одружилась і категорично не хоче раннього одруження.

"ДІТИ ПРОСТО Є"

Спільнота Святого Егідія вирішила не допомагати ромам матеріально, а проводити дітям заняття. Ми проводили їх прямо в лісі. Вони тривали по дві години. Перші 30 хвилин ішло на те, щоб помити обличчя.

Діти дуже хотіли гратись. Вони потім казали часто: "От ви пішли, а ми робили так, як ви нас навчили грати у, наприклад, волейбол". У родинах немає ідеї, що дітей потрібно виховувати. Діти просто є. Тому видно, як їм не вистачає уваги і як вони шукають спілкування з дорослими. А будь-який жест з боку дорослих – для них цінний.

Скільки б ромам не було років, вони з величезним ентузіазмом вирізають, малюють. Тому що ніхто з них раніше цього не робив. 

Дітей дивувало, що вони сплять самі в ліжку. Для них нормально, коли в ліжку – мама, тато та 8 братів та сестер. 

Їх дивували зубні щітки. Вони чистили зуби по 5 разів на день. За кілька днів ми зустрілись із дітьми знову і один хлопчик радісно розповів: "Я на смітнику знайшов зубну щітку і пасту. Я такий щасливий. Я можу знову чистити зуби"

"ДЕРЖАВА МАЄ ВИВОДИТИ РОМІВ З ГЕТТО"

Це питання до держави, чому ромські діти не відвідують школи і чому ромів там не вчать. Я бачу, що роми бояться соціальних служб. Інколи хочеться, щоб соцслужби приходили і ставили перед фактом: або діти ходять до школи, або ми притягнемо вас до відповідальності. Але ж вони не приходять. Є ідея у соцслужб і в директорів шкіл, що в них у крові закладено не вчитись, що якщо вони "цигани", то можна до них ставитись інакше. 

Ми сприймаємо ромів як масу. Але у кожної людини є ім’я, історія, характер та гама почуттів. Якщо роми живуть разом, це не означає, що у них однакові проблеми та потреби. Є більш освічені, схильні до діалогу та ті, хто має лідерські здібності.

Для дітей було дуже дивно чути власні імена й усвідомлювати, що хтось називає тебе на ім'я.

Ми переконані, що гетто – це зло, потрібна інтеграція ромів у суспільство. Немає сенсу покращувати умови в гетто. Ми все одно прийдемо до того, що потрібно буде руйнувати гетто, аби роми виходили з нього.

Ми почали виводити дітей із гетто, відвідуючи різноманітні заклади. Для ромів – дуже дивно ходити в музеї. Коли показуєш ромським батькам фотографії походів, вони запитують: "І що, вас звідти не вигнали?"

Офіс Святого Егідія знаходиться в Пасажі. Я кожного дня проходжу через магазин Луї Віттон. У мене ніколи не виникало ідеї, що я можу зайти всередину цього магазину та почувати себе комфортно. У них приблизно таке відчуття до нашого світу. У них немає ідеї, що, маючи гроші, вони можуть зайти в будь-яке кафе, у кіно чи в Ocean Plaza. Для них зрозуміло, коли їх виганяють, але дивуються, коли впускають.

КАНІКУЛИ

Щороку рух “Молодь за мир” проводить в Ужгороді канікули для ромських дітей. 15 волонтерів приїжджають із Києва, аби чотири дні жити, вчити та гратися разом з ромськими та українськими дітьми. 

Ці чотири дні найяскравіші для ромських дітей. Не тому, що вони надзвичайні, а тому, що всі інші сірі. На канікулах вони не змушені вирішувати свої дорослі проблеми: не треба шукати їжу, ходити на роботу, дивитися за молодшими, готувати обід. Тут є ігри й увага дорослих.

Тут вони не ізольовані, не закриті у своєму гетто: світ навколо здається великим дивом. Тут їм усміхаються офіціантки, ніхто їх не виганяє, ні в чому наперед не звинувачує. Ці діти дуже швидко відчувають, коли вони – діти, а коли – “цигани”. 

Їх важко змішувати з українськими дітьми. Ромські діти часто не говорять українською. Часом у них – брудне вбрання і треба подбати про їхню гідність: щоб були у чистому одязі, щоб не принижувались.

Ми часто вчимо дітей елементарним речам: як поводити себе в кафе, як їсти піцу, користуватись ножем. Деяких дітей потрібно було вчити, як користуватись туалетом. Одна дівчинка приймала ванну і була шокована тим, що з ванни вода витікає сама. Вона не могла зрозуміти, як це відбувається. Ці речі невідомі для них через бідність, у якій вони живуть. Та вони гнучкі в отриманні нових навичок. 
 
Ромські діти теж плачуть. Я ніколи не думала, що коли дітей виганяють, відмовляють у мислостині, їх це зачіпає. Вони можуть плакати ввечері вдома. Ромські хлопці захоплювались, побачивши, що ми їх не б’ємо. 
 
Згодом ми стали для дітей прикладом. Вони щиро співчували, що мені 25 і я незаміжня: "Ай-яй-яй, бідолашна", – казали вони. Поступово вони зрозуміли, що, можливо, це не так погано. Згодом вони вже говорили: "Я вийду заміж у стільки років, як і ти. Я хочу бути, як ти". 
 
 
На словах батьки кажуть, що не хочуть ранніх шлюбів. Але як тільки перший хлопець з’являється, дівчина йде на дискотеку і довго не повертається, то стається те, що, як вони кажуть, "вона втекла з ним". Це означає треба видавати заміж. Ми намагались говорити з незаміжніми 14-річними дівчатами про секс, знайшовши відео для дітей "Звідки беруться діти". Для них це був дикий шок. Дівчата розділились у думках. Одні казали, що це жахливо і вони не можуть дивитись. А інші: "Якщо не зараз, хто нам про це розкаже".  
 
ПРЕЗУМПЦІЯ ВИНУВАТОСТІ
 
Якщо для українців є презумпція невинуватості, то дня них у суспільстві діє презумпція винуватості. Якщо ми замовляємо ресторан для обіду на Різдво, пояснюємо адміністраторам, що це бідні люди, що все буде під контролем. Але в останній момент, коли дізнаються, що будуть ромські діти, – відмовляють у прийомі. Так само з перевізниками: якщо перевізник дізнається, що будуть їхати ромські діти, то буде значно гірший автобус, якщо взагалі буде.
 
Їхати в публічному транспорті з ромами – це наче йти червоною доріжкою. Увага всіх пасажирів прикута до нас. 
 
Після таких канікул одна з мам переповіла розмову з донькою. Сабріна запитала її: "Чому ми не можемо жити як нормальні люди? Чому ми маємо жити в цьому смітті? Чому не можемо нормально одягатись? Чому я маю ходити просити?"
 
Мама не знала відповіді. "Моя мама ходила просила, я ходила, тепер ти ходиш", – відказала вона. Дитина відповіла, що те, що так робили батьки, не означає, що вона так само має робити.
 
"Дитина плакала, і потім я не могла заснути усю ніч і думала: "А й справді, чому ми так маємо жити?" – переповідає слова однієї з ромських мам Ольга Макар і додає, що для ромів – величезний крок, коли такі питання з’являються. 
 
 
Для ромських батьків, яких ми підтримуємо, ми стали старшими подругами, хоча часто ми молодші за них. Вони телефонують нам за порадами з найелементарніших питань. Одного дня вони зателефонували і кажуть, що зібрали 10 тисяч гривень.
 
– Ми от думаємо, чи відсвяткувати хрестини за ці гроші, запросивши увесь табір, чи купити курей? 
 
– Звичайно, не треба робити хрестини на увесь табір. Навіщо? Купуйте домашніх тварин, кажу їм. 
 
– Але ж це теж погано. Усі в таборі будуть говорити, що ми не влаштували хрестини. 
 
– Сьогодні поговорять, а завтра забудуть. 
 
Ці поради допомагали їм стати на ноги. Вони купили курей, коня, а згодом корову. Ця родина поїхала з Києва на Закарпаття. 
 
Записав Микола Мирний, журналіст Центру інформації про права людини 
 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: роми
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини