Ротний із позивним "Бахмат", або... Залежність від людей

"Чому ти туди їздиш? За адреналіном?", – іноді питають у мене знайомі, маючи на увазі відрядження на східний фронт.

Причин багато, й одна з них… легкість, із якою сходишся з людьми. У мирному житті ми зазвичай довго приглядаємося один до одного, і вже потім вирішуємо, чи потрібно впускати в своє життя ще одну людину. На передовій часу на "оглядини" немає. Складно назвати кожного нового знайомого другом. Але їх і неможливо сприймати як чужих людей. І кожна нова зустріч – насамперед радість. Від того, що живий. 

ЗНАЙОМСТВО

"Бахмат"

Із "Бахматом" ми познайомилися в листопаді 2016 року. То був мій перший заїзд на позиції поблизу Авдіївки. Дощ періщив як з відра, одяг на мені промок так, хоч викручуй, навіть шапка під каскою була волога.

Багнюка чвакала під ногами, на вигляд міцна земля була як кисіль – розповзалася, щойно до неї торкалася підошва черевика, тому треба було йти обережно, щоб не послизнутися і не впасти.

Ми ходили між опорними пунктами настільки швидко, наскільки "дозволяла" грязюка, розмовляли про ситуацію на цьому відрізку фронту. Тут ніколи не було спокійно, ворог застосовував усе – від стрілецької зброї до гранатометів і мінометів.

А ще ми жартували. Ротний "Бахмат" сміявся, що він зірка:

"Фото – 100 баксів".

"Ну то плати", – відповіла я.

Нас це веселило – доречний жарт у недоречному місці.

"Бахмат" був у гумаках і толстовці з капюшоном. Голос хрипкий, застуджений. Я ще питала, чи він лікується, згадуючи, чи не лежать десь у машині льодяники від горла. "Та лікуюсь, нормально", – відповів ротний.

Хлопець показував нам саморобні пам’ятники на місці загибелі бійців – хрести і щось схоже на обеліски зробила попередня бригада, нинішня – доглядає за меморіалами. Інакше не можна – пам’ять про тих, хто віддав життя за клапті цієї землі, повинна жити.

Саморобні пам'ятники

Ми стояли під потоками води і дивилися на каски, лискучі від дощу, а десь удалині гупали снаряди – серед білого дня ворог обстрілював сусідні позиції.

А ще був залізний трон із осколків мін, які летять сюди з окупованого Донецька. Трон потім продали на аукціоні в Запоріжжі. 

"Трон"

Ми пили чай, стрибали в старенький військовий автобус і швидко прощалися...

БУДЕНЩИНА ВІЙНИ?

Удруге ми зустрілися за кілька днів після пекельних боїв, які почалися наприкінці січня цього року. Тоді Авдіївка вдень і вночі була під вогнем ворожих артилерії й мінометів. Багато армійців загинуло, ще більше – дістали поранення. Кілька військових втратили і на цих позиціях. Знаючи це, я старалася не сказати зайвого слова.

"Сержант" і журналістка Анастасія Федченко

Та зустрілися ми легко і як добрі друзі – обіймалися, і "Бахмат" жартома сказав бійцю із позивним "Сержант": "Настю пожалій, а цих (вказуючи на журналістів, які приїхали вперше – авт.) поганяй". 

"Сержант" не пожалів нікого. Ми швидко бігали між опорними пунктами, бо після важких калібрів ворог зробив ставку на снайперів. Під ногами рипів сніг, було слизько, і я боялася гепнутися, щоб не забитися чи не зламати руку. Ми з колегами захекалися так, що в мене боліло в грудях, і "Сержант", питаючи, чи дуже втомилися, ніби вибачався за таку біганину, але ходити повільно тут – дурість, бо можна не дійти.

Ми говорили про війну, і боєць казав, що інтенсивність обстрілів і калібр трохи зменшилися, але ворог не заспокоюється. "Сержант" розповідав про тактику ворога спокійно, як про буденщину. Утім, для них це і є буденщина. 

А ще "Сержант" шкодував, що "Гіві", вбитий того ранку, не дістався армійцям. Українські військові дуже хотіли б поговорити з ватажком терористів про Іловайськ, про ДАП і про Авдіївку, поговорити про тих побратимів, які загинули від його рук, а потім передати в міжнародний суд як цінного свідка.

Боєць був зібраний і спокійний, допоки я не спитала про загиблих побратимів. Із кимось вони напередодні пили чай, хтось просив допомогти. "Ти йому вчора генератор завозив, тому що знаєш, що він трохи просунувся, що йому потрібні генератор, їжа. Приїжджаєш: "А де Льоня"?" - у "Сержанта" почервоніли очі, і він ціною великих зусиль стримав сльози...

Він і сам ледь тоді не загинув, розповідає не з нотками геройства в голосі, а з втомою, здивуванням і вдячністю, що живий. Віз пальне для генераторів і встигнув проскочити за кілька хвилин до того, як бойовики почали гатити з танка. Якби потрапив під обстріл, машина загорілася б як смолоскип...

Коли в нас була можливість перепочити, я роздивлялася розбиту й поіржавілу техніку. І дерева. У жодного дерева немає вцілілої крони. Гілки побиті осколками мін, і дерева перетворилися на жалюгідні обрубки. Ці обрубки тягнуться до неба і, здається, питають його: "За що?" 

Відлуння війни
У жодного дерева немає вцілілої крони

ІНШИЙ "БАХМАТ"

А цього разу була сонячна і тепла погода, і знову розкислі стежки, і підтоплені бліндажі, які потрібно укріплювати. І нові обличчя, і нові історії.

За два дні, вранці 8 березня, у мене задзвонив телефон – "Бахмат" привітав з весною. Я подякувала, й запитала:

– Слухай, а можна приїхати до тебе переночувати на позиціях завтра?

– Приїжджай.

Отак просто. А я збиралася проситися. 

9 березня ми знімали бійців, які ліквідували російського снайпера, – той підповз надто близько до наших позицій. Потім заїхали на Промзону, яка з кожним днем від постійних обстрілів усе більше перетворюється на решето, на моторошну постапокаліптичну – ні, не декорацію для голлівудського блокбастеру, а дійсність.

Різкий і розважливий "Бахмат" зовсім міняється, коли говорить по телефону з мамою та нареченою

Коли стемніло, заїхали повечеряти в ресторанчик в Авдіївці, і подзвонив "Бахмат".

Де ви є?

- Та ми заїхали повечеряти. Десь за годину будемо.

- Ні, я тут думаю, чим їх нагодувати, а вони вечеряють.

Ми їли і добре чули, як десь біля міста важко лягали снаряди, і я подумала: вночі буде гаряче. Заячий страх у глибині душі просив тікати звідси. Але я готувалася до ночівлі на позиціях півроку – тож лишилася.

Більшість активних боїв у зоні АТО припадають на вечір, ніч і на світанок. Тому ночувати на позиціях – означає побачити те, що відбувається там насправді. Це небезпечніше, ніж удень – обстріл може бути дуже сильним. Військові прикриють журналістів, ризикуючи собою, але і вони не всесильні.

Від умовленого місця на джипі з кермом із правого боку (волонтерський подарунок) нас забрав військовий. За кілька хвилин їзди він вимкнув фари – зі світлом ти стаєш зручною мішенню для бойовиків. І навіть курив у машині так, щоб вогню сигарет не було видно. Ми мчали в продірявлену пострілами ніч.

А в бункері вже чекав "Бахмат". Ми знову багато говорили. Про подорожі, розмовляли і про роботу, і про війну.

"Зараз уже не те, що було в 2014. І бої не такі активні, і забезпечення зараз краще. Тоді ми в прямому сенсі були голі і босі, їли з консервних бляшанок", – згадує непривабливу правду ротний. Розповідає, як обридли військовим ворожі танки. Вони методично знищують будівлі, щоб вигнати армійців із цих позицій. Із танком неможливо боротися стрілецькою зброєю і гранатометами – тим, що дозволено нам Мінськими домовленостями.

Із танком неможливо боротися стрілецькою зброєю і гранатометами

– Чому "Бахмат"? – Спитала я в перервах між розмовами. Думала, через риси обличчя ротного.

– У шахах є шах і мат. А в армії – "бах", якщо не туди, тоді вже мат, - чи то жартома, чи серйозно відповів він. 

Часом озивався армійський телефон – такі показують у фільмах про Другу Світову. "Тапік" – апарат телефонного зв’язку – єдиний надійний на фронті засіб комунікації. "Бахмат" уважно слухав і віддавав накази. У штанях з однострою і темній флісці, із загнутим носом і хрипким та рішучим голосом, він виглядав так, наче "створений" для війни. Хлопець вчився цьому у військовому ліцеї, потім – у Національній академії сухопутних військ, що у Львові.

Хоча під час розмови я кілька разів думала, що він так само органічно виглядав би і в мирному житті. Упевнено б керував, наприклад, приватним підприємством. "Бахмат" цим і займатиметься, якщо після закінчення АТО армія "відкотиться" до довоєнного стану, і нинішні зміни буде втрачено.

Різкий і розважливий, часом занадто жорсткий, наче залізний, він зовсім міняється, коли говорить по телефону з мамою. "Мамочко, у нас тут так тихо, аж скучно, я цілий день паперами займався. А як твоя рука? Ти ходила в лікарню?", – каже ніжним і теплим голосом. А з нареченою просто воркує, коли обговорюють майбутнє весілля і те, хто за ким більше сумує.

Така двоїстість тут, на фронті, особливо помітна. Є те, що для війни, і те, що для миру. 

І перехід між ними миттєвий. Наче хтось натиснув на кнопку – і різкість змінилася на ніжність, а потім навпаки.

– Ну що, ходімо працювати?

Ми йдемо на опорний пункт, холодно, і мені здається, навіть видно зорі. Земля трохи підмерзла. 

Говоримо з бійцем, який спостерігає в бінокль за тим, що відбувається за кількасот метрів від нього. Іван пильно вдивляється в ніч і спокійним тихим голосом розповідає, що ворог обстрілює їх із усіх видів озброєння. Тільки зараз на диво тихо. Ніч прорізує кулеметна черга: "та-та-та". Однак на це бійці вже не зважають. Бойовики не соромляться використовувати великокаліберні міномети й важку артилерію – усе це заборонено Мінськими домовленостями. Намагаються вибити українських військових звідси, щоб відкрити собі шлях до Авдіївки. Речник Путіна Пєсков ще в лютому заявив, що місто під контролем самопроголошеної ДНР.

Іноді темряву підсвічують снаряди, які летять дугою. Якби не свист, можна було б подумати, що за дивною траєкторією падають зірки.

У минулому, довоєнному житті, Іван займався бізнесом. Два роки тому закінчив усі справи і поїхав на фронт. Його доньці тоді було всього півроку. Зараз вона часто говорить із татом по телефону.

– Дзвонить і питає: "Папа, де ти є? Коли приїдеш?" – Іван розповідає це, і тут десь зовсім близько дзвінко бахкає снаряд. Чоловік аж відхиляється від "віконечка". Каже, то був автоматичний станковий гранатомет.

Ми ще трохи побули на позиції й пішли спати в укриття, готові будь-якої миті знімати "справжню війну". У приміщенні затишно тріскотіла буржуйка, і вдягненою спати під спальником було тепло і на диво зручно.

Обстріл міг початися будь-якої миті. Нас мали розбудити о 5. Зазвичай у такий час бойовики "бажають доброго ранку", як жартують бійці. До моєї ступні легко торкнувся боєць, який був на чергуванні. Телефон показував 4:59. Підйом – без зайвих звуків і метушні. П’ємо чорний чай із цукром і лимоном і намагаємося прокинутися.

Надворі був сильний вітер, він буквально зривав український прапор із палиці на позиції. І в цій затятості був схожий на бойовика. Стяг тріпотів, але тримався, не менш затятий, ніж вітер. Світало, розбиті цегляні будівлі вранішнє сонце фарбувало в якийсь неймовірний колір – між жовтим і рожевим, і навіть поіржавіла техніка виглядала якось красивіше і благородніше. Лише обрубки-дерева були так само жалюгідні, як і звечора. І на землі додалося кілька свіжих вирв від мін.

Із позицій на відпочинок поверталися втомлені бійці. Розповідали, що так, на віддалених опорних пунктах ніч пройшла неспокійно, але бувало й гірше. А ще зовсім молодий і з таким здоровим рум’янцем на щоках боєць Руслан розповідав, як вони сміються з ворога.

– Вони стріляють, а ми кричимо: "Не попали. Не попали!"

Ми встигли все відзняти, коли з укриття вийшов "Бахмат".

– Доброго ранку.

– Доброго. 

– "Не пощастило" вам, тихо було, каже ротний, і ми прощаємося.

Їдемо в волонтерському джипі в Авдіївку. І я щаслива, що ніч була спокійною, як для цієї ділянки фронту. Щаслива, що ми не зняли запеклих боїв, що всі бійці живі…

Фото авторки та з домашнього архіву "Бахмата"

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: АТО війна
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини