Сексизм по-радянськи, або Як рівненська журналістка "зробила" трьох козаків

Людмила Мошняга – заслужена журналістка України, лауреатка національної премії «Золоте перо», головна редакторка рівненської газети «Сім днів». Гендерну нерівність у журналістиці та сексистське ставлення Людмила відчувала постійно. Те, що чоловікам давалося само собою, їй доводилося відстоювати – своє право на професію, гідну зарплату, кар’єрний ріст.

 «Я це кодло викореню із нашого факультету...»

Людмила закінчила Львівський національний (тоді ще – державний) університет імені Івана Франка у 1981 році. Журналістка пригадує, що коли навчалася, в її групі на 25 осіб було тільки три дівчини.

«Тодішній замдекан постійно повторював: «Я це кодло викореню із нашого факультету», - пригадує Мошняга.

І додає, що й серед викладачів жінок було зовсім мало: «Тоді світилами журналістики вважалися професор Кибальчич, професор Здоровега. І вони були світилами, ці імена в журналістиці відомі. Але жінок на факультеті не було. Хіба Радванська, Сербенська... Все. Якщо лишалися аспіранти на факультеті, то виключно чоловіки. Я мала у дипломі тільки три четвірки. Але червоного диплома мені не дали, бо всі «червоні» вибрали хлопці: той був у партії, той був активістом у громадській роботі...».

Це було дуже образливо. Молода спеціалістка проходила практику в газеті «Червоний прапор», мала багато публікацій, відмінну оцінку за практику. Та коли в університет на розподіл приїхав головний редактор цієї рівненської газети, її не взяли сюди на роботу, хоч я себе зарекомендувала дуже добре.

«На роботу він запросив моїх однокурсників-хлопців, «трьох козаків», як він їх назвав. Двоє з них були членами партії – на той час велика перевага. Третій – син власкору Укрінформу. Судіть самі – звідки вітер віє...», - розповідає редакторка.

Усе ж Людмилу запросили в обласну молодіжну газету (у той час в області діяло дві газети – обласна партійна і обласна молодіжна). Заступник головного редактора газети, де Людмила проходила практику, рекомендував її своєму колезі з «молодіжки» так: «У нас працювала хороша практикантка: візьми Люду на роботу – ти не пошкодуєш».

Резонансний матеріал

Ставлення до Людмили як жінки-журналістки змінилося після резонансного матеріалу «Обкрадання душ». Під Рівним є урочище Сосонки, в якому розстрілювали у 1941 році євреїв. У восьмидесятих роках спадкоємці членів СС-дивізії, яка займалася тими масовими розстрілами, стали використовувати збережені своїми предками карти поховань і масово розривали могили, шукаючи золото. Ця гучна кримінальна справа набула неабиякого розголосу.

«Суд закінчився у вівторок, а в четвер уже вийшов мій нарис. Тоді ще люди масово читали газети, у колективах проводилися політінформації. І якраз мою статтю уголос зачитували ледь не на кожному підприємств Рівного. Її одразу передрукувала ризька республіканська газета «Рігас баллс» і... Мені переповіли, що головний редактор обласної партійної газети, той, що відібрав для себе трьох козаків, сварив своїх відряджених на суд журналістів-чоловіків: «Ви два тижні телитеся – і нічого не написали. А це дівчисько поїхало – і все місто читає!». Після цього він зателефонував мені і запросив на роботу. Я, звісно, пригадала йому недавню кривду, але погодилася на пропозицію», - ділиться спогадами моя співрозмовниця.

Тоді з «молодіжки» всі переходили в партійну газету, розповідає Людмила. Але якщо на попередній роботі ти був заввідділом, то на новій розпочинав тільки із кореспондентської посади. Журналістка ж перейшла в «дорослу» газету одразу на посаду заввідділом.

Подумаєш, шефиня…

У новому колективі, де працювало 56 осіб, були друкарки, секретарка, бібліотекарка, бухгалтерки... всі жінки. Серед журналістів, яких було 30, – всього дві жінки. Тепер ця ситуація кардинально змінилася.

«Сьогодні ми випускаємо газету такого ж обсягу, що й раніше. Однак у нашій редакції працює 12 осіб, а якщо «відняти» двох «декретниць» – то всього десять. Тоді ми не гнали вал. Над статтею можна було працювати й по два-три тижні. Тому наші чоловіки могли собі дозволити в робочий час шахові турніри, довгі перекури, відрядження до району на 2-3 дні. Тепер же, коли інтенсивність зросла в десять разів, коли треба здати в кожен номер 5-6 матеріалів, і при цьому вже нема ні друкарок, ні фотокореспондентів, а ти сам і набираєш, і друкуєш свої статті, чоловіків у журналістських колективах стало незміряно менше. Чому? Я думаю, ця робота втратила ту привабливість, яку мала колись. Тепер це не стільки творча робота, скільки конвеєр. Потрібна скрупульозність, зібраність і терплячість», - пояснює «жіноче обличчя» журналістики Людмила Мошняга й додає, що змінилася не тільки інтенсивність праці, а й оплата.

«Тоді в обласній газеті я, будучи заввіділом, отримувала 300-400 карбованців (залежно від гонорару). Стаття у «підвалі» оплачувалася в 40 карбованців. Це було суттєво. За 40 карбованців я могла купити шикарні туфлі. Нині середня зарплата наших працівників нині близько 3400 гривень. Звісно, це добре для обласного центру, де середній рівень зарплати становить 2600 грн. Але нам доводиться дуже багато крутитися, щоб заробити ці гроші», - каже редакторка.

Експертка зауважує, що в Рівненській області дуже висока конкуренція на медіаринку. І щоб зберегти свого читача, та ще й при цьому заробляти (будучи комунальним виданням!) доводить працювати вдвічі більше.

«Раніше моїми підлеглими у відділі працювали чоловіки. Було вкрай складно. Вони, дивилися на мене скептично: подумаєш, шефиня. Я заслуговувала цього скептицизму, бо замість того, аби змусити їх переробити сирий матеріал, все виправляла й переписувала сама. Але на той час вибирати не доводилось: факультети журналістики присилали майже завжди чоловіків. Тепер же я собі можу дозволити вибирати фахівці і з жінок, і з чоловіків. І кожний раз переконуюсь, що жінки – це тяглова сила, вони тягнуть і тягнуть. Газета – це дракон, який ніколи не насититься, скільки не кидай йому в пащу. Чоловіки не витримують цього темпу та йдуть...», - коментує Людмила Мошняга.

За словами редакторки газети, на її вибір не впливає навіть той фактор, що це молода жінка, яка може в майбутньому народити дитину.

«Чесно кажучи, за останніх два роки, я взяла трьох молодих жінок, двоє з них були незаміжні. Вони мали так би мовити «критичний» вік: одній – 33 роки, другій – 27. Із кожною редакція уклала трудовий договір, який передбачає соціальний захист... Мені тепер колеги кажуть: «У вас легка рука, до вас треба всіх неодружених...». Обидві журналістки одружилися, майже водночас пішли в декрет. Скоро вже повернуться, у декрет збирається третя... Але повірте, ними як працівницями я задоволена більше, ніж чоловіками...», - розповідає редакторка.

Також журналістка переконана, що газета матиме успіх, якщо дотримуватися журналістських стандартів і працювати в рамках правового поля: «Не шкодить навіть, що ти жінка…». 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: жінка гендер сексизм Радянський Союз
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини