Ситуація "Ж", або Як Україна відзвітувала в ООН про дискримінацію

На початку серпня наша держава звітувала в Женеві про те, як долає расову дискримінацію. Розповісти потрібно було про конкретні кроки та реальні успіхи, як у вигляді урядового звіту, що готувався заздалегідь, так і відповідаючи на запитання членів Комітету з ліквідації расової дискримінації під час засідання. 

Відверто кажучи, для української урядової делегації це був неабиякий виклик. Представники Мінкультури, Мінсоцполітики, Мін'юсту, Нацполіції та решта озвучували не зовсім, м'яко кажучи, добрі результати. А ще ж доводилося досить швидко реагувати на запитання — часто не завжди зручні — від членів Комітету.

НАВІЩО ЗВІТУВАТИ?

Ратифікувавши Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Україна взяла на себе зобов'язання дотримуватися норм цього міжнародного документа, понад те — привести національне законодавство у відповідність до положень Конвенції. 

Щоциклу (приблизно раз на 4—5 років) наша держава зобов'язана звітуватися перед членами Комітету ООН. Серед ключових питань — розробка і впровадження антидискримінаційного законодавства, подолання ромської сегрегації, забезпечення гідних умов біженцям, шукачам притулку, особам без громадянства, фіксування злочинів на ґрунті ненависті тощо. 

Тим часом свої альтернативні звіти подають громадські організації, які здебільшого істотно доповнюють те, про що держава "забула" сказати, і пропонують набір рекомендацій, як можна покращити ситуацію.

Члени Комітету ООН — що мають бути незалежними експертами й не представляти інтереси своїх держав — читають усі звіти. Вони додатково зустрічаються з представниками неурядових організацій, моніторять інформацію у ЗМІ, зрештою роблять свої висновки про стан справ з дискримінацією в країні.

Найважче для держави — після того, як, відповідно до вимог, підготовлено й подано звіт, — витримати сесію запитань-відповідей тут і зараз. Максимум — ніч для підготовки. 

Звітування перед міжнародною спільнотою — по суті, своєрідний іспит на готовність будь-якої держави визнавати свої помилки, приймати конструктивну критику з боку членів Комітету ООН та ЗМІ (у матеріалах журналістів) і бути відкритою до змін. Зрештою, впроваджувати ці зміни до наступного звітування в Женеві.

У ЧОМУ "ЗІЗНАВАЛАСЯ" І ЩО ПООБІЦЯЛА ДЕРЖАВА

Ще 2011 р. в рамках попереднього звітування в Комітеті ООН наша держава отримала 32 рекомендації. До слова: часто ці рекомендації переходять з одного звіту до іншого, — оскільки держава не поспішає їх виконувати, то члени Комітету не втомлюються нагадувати про них.

Слід відзначити кілька важливих моментів, які озвучила держава під час звітування в Женеві 11—12 серпня 2016 р. Їх варто взяти громадськості "на озброєння", щоб перевірити згодом, чи дотримується Україна своїх обіцянок. 

Насамперед, українська делегація визнала, що в антидискримінаційному законодавстві перелік ознак, за якими в Україні заборонена дискримінація, є відкритим.

Це означає, що, у разі скоєння правопорушення за тією ознакою, яка прямо не записана в законодавстві (наприклад, у статті 1 ЗУ "Про запобігання та протидії дискримінації в Україні" чи в статті 161 Кримінального кодексу України), правопорушник усе одно притягується до відповідальності.

Найбільш поширеними ознаками є вік, стать, релігійні або політичні переконання, сексуальна орієнтація, майновий або сімейний стан, інвалідність, громадянство, мовна ознака та інші. А недавно з'явилася нова ознака, через яку люди зіштовхуються з необґрунтованим обмеженням прав, — "місце проживання". Сьогодні багато вимушених переселенців зіштовхуються з проявами дискримінації саме через своє попереднє місце проживання — східний регіон України. 

Свої права потрібно захищати, але як? Основний доповідач по Україні пан Юнг (Y. K. J. Yeung Sik Yuen) та деякі члени Комітету кілька разів наголошували, що немає чіткого алгоритму захисту.

Так, в урядовій доповіді зазначено "аж шість" держорганів, які мають запобігати та протидіяти дискримінації, а, фактично, тільки в омбудсмана виписані більш-менш чіткі повноваження. Решта — як, наприклад, прокуратура та "інші" органи влади — діють неефективно. 

Члени Комітету чітко дали зрозуміти: є потреба в прозорому механізмі захисту людини від дискримінації. 

Другий момент. Злочини на ґрунті ненависті тривалий час не фіксувалися належним чином. Українська делегація заявила, що ситуація змінюється. 

Так, нині Нацполіція розробляє рекомендації для виявлення й кваліфікування злочинів на ґрунті ненависті. Їх планують передати всім працівникам поліції до обов'язкового виконання.

Крім того, з реформою правоохоронних органів у Нацполіції почали працювати слідчі методисти, які контролюватимуть стан розслідування, зокрема допомагають кваліфікувати злочини на ґрунті ненависті. 

Внесено навіть відповідні правки, щоб фіксувати ці злочини, — йдеться, зокрема, про поле для "галочки" у формі Єдиного державного реєстру злочинів. У потерпілого запитуватимуть і фіксуватимуть, чи не вважає він/вона, що проти нього/неї скоєно правопорушення з мотивів ненависті, чи не було використано мову ворожнечі тощо.

Це сприятиме збору точнішої статистики щодо злочинів на ґрунті ненависті, а також спонукатиме державу реагувати на них більш жорстко. 

До речі, цю ініціативу Генпрокуратура та Нацполіція обговорюють уже рік, але досі не впровадили. 

Наразі позиція Української держави в Женеві була така: у нас мало зафіксованих правопорушень з мотивів ненависті, отже й проблеми такої немає. 

На таку позицію-проблему правозахисні організації вказують уже років із 10. Вони пояснюють, що невелика кількість зафіксованих злочинів може свідчити про недостатню роботу поліції, адже щось стримує людей від звернення до поліції. 

Цю думку поділяють і члени Комітету ООН: немає статистики — ще не означає, що немає проблем. Вони цікавилися, чи може свідчити про проблему той факт, що через значну незручність процедури подання скарги і неналежне розслідування правопорушень потерпілий просто не вірить у захист держави.

Третій момент. Наступного року держава проведе статистичне дослідження щодо ромської громади в Україні. Правда, не без допомоги громадських організацій та міжнародних фондів.

У рамках цього дослідження планується з'ясувати, скільки ромів живе на території України. 

Цифри, які маємо на сьогодні, разюче різняться: від 48 тис. ромів (згідно з переписом населення у 2001 р.) до 400 тис. (відповідно до даних неурядових організацій). А також визначити, скільки дітей відвідують школу: поки що прозвучала цифра 12 тис. дітей за 2015 р., із яких лише 4 тис. отримують повну середню освіту. І тільки два ромських випускники стали студентами університетів. Актуальною лишається проблема фіксації реальних потреб ромського населення, зокрема отримання документів, забезпечення медичними послугами тощо.

У Женеві Україна намагалася мати респектабельний вигляд: заявила про затверджену Стратегію інтеграції ромського населення в українське суспільство (прийняту ще у 2013 р.). 

Утім, План дій відповідно до цієї Стратегії здебільшого не виконується. Часто через брак коштів, а часто… через відсутність злагодженої комунікації між департаментами різних міністерств і виконавців на місцевих рівнях.

…Серед інших питань членів Комітету ООН ішлося про гідні умови проживання та пошуку роботи біженцями і шукачами притулку в Україні, захист від дискримінації в таких поки що "нових" для України сферах, як спорт і реклама, про утиски релігійних свобод, реалізацію права на рідну мову представників національних меншин.

КОЛИ В ЖЕНЕВІ НЕСОЛОДКО

Звітування для України перед різними комітетами, міжнародними структурами та фондами — здавалося, річ звична. Однак упродовж ось уже 25 років незалежності уряд не навчився достойно представляти державу на міжнародному рівні.

Річ не тільки в тому, що члени делегацій зазвичай не знають англійської мови (а часто — і бездоганної російської, яка є офіційною мовою ООН), аби переконливо представляти позицію держави. І не тільки в тому, що ми звикли подавати лише досягнення (часто — сумнівні), нерідко їх гіперболізуючи. 

Складається враження, що досі держава не готова брати відповідальність за свої вчинки (а точніше — бездіяльність). Нам не соромно кілька звітувань поспіль отримувати одні й ті ж самі рекомендації. І знову й знову їх не виконувати, — а це стосується насамперед захисту громадян та тих, хто проживає на території України. Нам не соромно раз у раз говорити про обмеженість фінансування, війну в країні, тимчасову скруту…

Заради справедливості, слід зауважити, що атмосфера в залі Комітету була вкрай напружена, чимало емоційних нападів прозвучало з боку основного доповідача і деяких членів Комітету. Зокрема, деякі запитання виходили за рамки зобов'язань цієї Конвенції, нерідко були неточні запитання, більше того — некоректні.

Однак представники України не зуміли дати вчасно відсіч, що, певно, свідчить і про те, що вони самі не знають, що ж написано в Конвенції, а на що вони не зобов'язані відповідати.

Втім — українська делегація на зухвалий коментар одного з членів Комітету про події під час Євромайдану чітко дала зрозуміти, що це були не "просто вуличні протести", а Революція Гідності, і що згодом Крим був саме анексований, а не відділився, і що Україна не порушує домовленостей Мінських угод, на відміну від країни-агресора. Це прозвучало справді переконливо. Як мали би прозвучати всі відповіді на запитання щодо подолання дискримінації в країні.

"Ж" – Жорстко в Женеві. 

Дзеркало тижня

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини