Смертна кара в Білорусі: кожен може стати прочерком

Як живе єдина на європейському просторі та СНД країна, де досі діє смертна кара, які умови утримання в’язнів у білоруських тюрмах, чому родичам розстріляних не видають тіла смертників?

Стратити не можна помилувати

Білорусь – країна, де досі діє смертна кара як найвища міра покарання за злочини. До страти засуджують винних у тероризмі, розв’язуванні воєн і злочинів проти людства, особливо тяжких умисних вбивствах. Останній смертний вирок – третій за 2014-й рік – був виконаний у листопаді. Розстріляли Олександра Грунова, якого звинувачували в убивстві студентки.

Смертна кара – не тільки тяжкий вирок для в’язня, але і моральне катування його близьких, говорить  білоруський правозахисник Андрій Палуда з центру «Весна».

"Коли видають свідоцтво про смерть, у графі "Причина смерті" стоїть прочерк. Весь цинізм ситуації полягає у тому, що достеменно невідомо, коли саме вирок приводять у дію. Тіло родичам не видають, місце поховання ніколи не повідомляється. Саме тут і народжуються легенди про те, що смертників насправді відправляють працювати на рудники – які рудники в Білорусі? Ще побутують версії, ніби їх продають на органи, - каже Палуда. - Не думаю, що тіла спалюють. Тіло – це доказ, що виконувач смертного вироку не відправив в’язня кудись закордон за велику суму грошей, а справді виконав свої обов’язки. Офіційна відповідь, чому відмовляють у видачі тіл – щоб не було ексцесів. Це так, ніби вони бояться, що родичі носитимуться із тілом по всьому Мінську, демонструючи, що із людиною зробили".

Смертний вирок приводять у дію прямо у центрі білоруської столиці – у СІЗО №1 на вулиці Володарського.

"Страшно і те, що люди, які страчують смертників, ходять серед нас. Так само ідуть по вулиці, їздять в одному транспорті. Так само приходять додому і кажуть своїм дітям: "На вихідних ми підемо у парк на каруселі, бо тато добре попрацював цього місяця", - говорить Андрій Палуда.

На його думку, підвищена секретність, як і сама смертна кара, в Білорусі є надбанням СРСР. Тоді інформацію про розстріли ретельно втаємничували, аби приховати масштаби терору.

"Кожен із нас відповідальний за смерті в’язнів, бо вирок виноситься від імені Республіки Білорусь. Тобто, від країни в цілому і від кожного її громадянина конкретно", - говорить Палуда.

Одні з найвідоміших білоруських смертників – Владислав Ковальов і Дмитро Коновалов. Вони визнані винними у організації теракту в мінському метро 11 квітня 2011 року. Менш ніж за три місяці після арешту їм винесли смертний вирок. 14 березня 2012 року президент Олександр Лукашенко заявив про відмову у помилуванні одному з в’язнів. За білоруським законодавством саме після такої заяви зазвичай і виконують сам вирок. Уже 17 березня мати Владислава, Людмила Ковальова, отримала сповіщення про смерть сина. Білоруські правозахисники кажуть – із виконанням вироку явно поспішали.

Після винесення вироку Ковальову його мати і сестра направляли оскарження у Комітет по правах людини ООН. Після реєстрації звернення Комітет направив звернення до білоруської влади із проханням не приводити в дію вирок. Неодноразово просили почекати, доки справа розглядається. Проте це нічого не змінило – білоруська влада просто знехтувала проханнями Комітету.

Досі не змусило Білорусь відмовитися від смертної кари і те, що це є умовою прийняття країни у Раду Європи.

За останній рік число противників смертної кари серед громадян Білорусі зросло, каже координатор програм PenalReformInternational Сергій Шимоволос.

Незалежне соцопитування, проведене нещодавно, говорить, що кількість прихильників смертної кари зменшилася. Так, цілком "за" смертний вирок у 2014 висловилося 32% опитаних, тоді як минулого року цей показник сягав 36,2%. "За" смертну кару залежно від обставин висловилися 25,6%, минулого року – 27%. Точно "ні" - 34,6% у 2014 і 31,4% у 2013 році відповідно.

Навіть у такій справі, як смертна кара, є місце для судових помилок і неточностей, вважають правозахисники. Нажаль, ці помилки коштують життів.

У тюрмі дають два яйця на тиждень

У білоруській пенітенціарній системі проблеми існують на всіх рівнях. Умови утримання в’язнів у тюрмах і колоніях – надто далекі від ідеалу, розказує керівниця культурно-просвітницького центру "Платформа інновейшн" Альона Красовська-Касперович.

Вона говорить про прогрес: нещодавно "Платформа" отримала офіційний дозвіл на відвідування місць несвободи на території Білорусі. Тепер займатимуться інспекцією, виявлятимуть найбільші проблеми і працюватимуть для їх викорінення.

"Можна вже говорити про певний прогрес. Наприклад, у камерах прибирають другі яруси на ліжках – в’язні сплять тільки на перших ярусах. Із харчуванням теж краще: почали давати сосиски, два яйця на тиждень. Одяг ув’язнених після прання "сідає" вдвічі. Взуття – кирзові чоботи і такі ж черевики. Влітку – це дуже жарко, взимку – нестерпно холодно. Вперше, коли на власні очі побачила, як ув’язнені в колонії стоять взимку на вулиці, переминаючись з ноги на ногу, подумала: мабуть, давно на морозі, раз змерзли. Насправді ж вистачає і хвилини", - розказує Альона Красовська-Касперович.

Рівень надання медичних послуг у місцях несвободи в Білорусі порівняти можна хіба з країнами Африки. Всі лікарі, які обслуговують ув’язнених, – це офіцери МВС. І перше, що вони роблять, – це виконують накази керівництва. Тому, якщо "згори" пішов наказ когось "недолікувати", вони це робитимуть. Кажуть, що нині до госпіталізації можна навіть не дожити.

Були випадки, коли етапували людину зі зламаними ногами, із онкологією. Також повністю відсутня вузькоспеціалізована допомога. Якщо такий лікар приїжджає раз на рік – це вже добре. У стоматології частіше за все діють за правилом: "Найкращий спосіб вилікувати зуби – вирвати їх".

Психологічні проблеми – те, що є у кожного в’язня, каже правозахисниця. Адже психологи, хоча офіційно і рахуються в штаті, насправді ні з ким не працюють.

"Якщо адміністрація закладу обрала собі в’язня, вони маніпулюватимуть всіма методами. Перш за все, позбавлять можливості спілкування із зовнішнім світом. Особливо тяжко морально, коли обмежують у спілкуванні з родичами. Бо майже у кожного в’язня близькі люди – це той маяк, до якого він іде, і який йому світить", - говорить Красовська-Касперович.

Що ж до юридичних послуг, то адвоката держава надає лише на період досудового слідства. Після того в’язень, як правило, лишається сам на сам із своїми проблемами. Він не знає, що може запросити адвоката, або його родичі не мають на це грошей. Або ж до нього просто не пускають правозахисника – всіма методами обмежують йому доступ до камери. Іноземці мають привілеї – їм дозволено відвідувати дипломатам-представникам їх країни. Тому консули деяких країн забирають своїх громадян з білоруських в’язниць у свої тюрми.

Люди, які виходять з в’язниць, психологічно зломлені. Часто їм нема куди йти. Соціалізації у тюрмі нема взагалі, говорить правозахисниця. Якщо до посадки людина була профі у якійсь галузі, то виходить вона "чистою, як немовля". Бо ж прогрес іде уперед, а час у тюрмі стоїть на місці. Людина, яка вийшла з місця неволі в білий світ, частіше за все, повертається назад. 

Олександра Горчинська, спеціально для Центру інформації про права людини

Фото amnesty.org.ua, imp.name

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: Білорусь смертна кара Лукашенко
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини