"Без голови навіть поховали...", або Як живуть та про що говорять у Старій Авдіївці

На вулицях Авдіївки чисто, сміття прибрали й попалили разом із торішньою травою – обабіч дороги видно чорні плями від згарищ. Подекуди місцеві господині ще вигрібають траву, місцями видно невеличкі вогнища, дим від яких вітер шарпає з боку в бік. Загалом вулиці міста безлюдні. Можливо, через холодну погоду, можливо – через те, що час від часу з боку Донецька чути поодинокі вистріли...

На вулицях Авдіївки чисто, сміття прибрали й попалили разом із торішньою травою – обабіч дороги видно чорні плями від згарищ 

"ВЕСЕЛО НАМ ТУТ, ДЄВУШКА, ВЕСЕЛО"

Стара Авдіївка – це частина міста, яку найбільше зачепила війна. У приватному секторі гарні й доглянуті будинки сусідять із пошкодженими або й зовсім зруйнованими. Краще без запрошення не заходити в двір – тут не люблять ані українських журналістів, ані волонтерів, з осторогою дивляться на машину з київськими номерами.

Між двома дворами стоять двоє чоловіків. Один приїхав до іншого в гості на велосипеді. В одного спортивні штани спадають на чорні класичні туфлі чи черевики, в іншого – на ногах поліпропіленові "шльопанці", зате на голові – шапка. Це – Микола і Микола, куми.

Микола з велосипедом виглядає дещо молодше, саме він починає говорити зі мною. Розмовляємо російською – україномовним тут не довіряють. Радіо – з так званої "ДНР", а телеканали краще показують російські, аніж українські. Тож російська пропаганда про бандерівців укорінилася. На українську в кращому разі щось сухо скажуть, у гіршому – обізвуть й кричатимуть: "Забирайся звідси!".

Микола, той, що з велосипедом, каже, що зараз – тиша порівняно з пекельним кінцем січня та початком лютого.

– На цій вулиці дім зруйнувало, – махає рукою ліворуч, – і на тій, – показує в іншому напрямку, – але то було давніше.

– Вікон немає, дверей немає, сарай побитий, – ображено і втомлено каже його кум Микола. – Важко, важко

Куми Миколи та Зінаїда

Із хвіртки виходить кремезна жінка у штанях, довгій чоловічій сорочці та довгій розстібнутій куртці. Узута в бурки – шиті валянки в калошах, на голові – світлий берет.

– Хто це? – тихо, але сердито, питає жінка в чоловіків.

– Це кореспондентка, – каже Микола в шапці. Жінка – його дружина, звати Зінаїда. Вона стає і починає слухати розповідь кума.

– Оце мені Едік розповідає. Стояв він на вулиці – і тут йому куля в плече. Він нічого і не відчув, тільки дивиться – куля навиліт пройшла… і стирчить, і стирчить клапоть, – розповідає Микола з велосипедом. Його слова перебиває далекий звук, схожий на розрив гранати.

– Он, чуєте, – кивають позаду себе углиб вулиці всі троє.

– Вчора ввечері… – починає жінка. – Ви хоч би приїхали ввечері, та переночували б у нас – побачили, як воно, - додає вона ображено-сердитим голосом. – У нас жодного вікна немає! Ні даху немає! Нічого немає! І дверей жодних, – зривається на крик. – У нас – що на вулиці, що в хаті!

У нас жодного вікна немає! Ні даху немає! Нічого немає! І дверей жодних. У нас що на вулиці, що в хаті!

– Та годі, – намагається заспокоїти її чоловік.

– Та не треба "годі"! – скрикує втомлено жінка. – Треба розповідати, як є! Лягаєш і боїшся!

– Ну боїшся, так, – підтверджує її кум.

– Усе чути! Як воно летить, куди воно летить, - жінку вже не зупинити... Та потім вона різко видихає і вже значно тихіше каже: - Весело нам тут, дєвушка, весело.

"ХОВАЛИ, ТО БАТЮШКА ЛЕДЬ НЕ СИДЯЧИ ВІДСПІВУВАВ, ТАК КУЛІ СВИСТІЛИ"

Здалеку чути новий гуркіт і кулеметну чергу. І Зінаїда починає кричати знову.

– Спимо вдягнені. От чуєте, що це робиться!

– Ввечері тут гучно, оце зараз починається… годин у три… продовжує Микола з велосипедом.

– Оце три вікна в мене, показує на забиті фанерою шибки Микола в шапці, махає рукою в двір: А там у мене немає вікон. І тріщини в палець завширшки, він, як і дружина, підвищує голос. – Оце кум мені допоміг стіну зробити. Стіна вибита.

– Стіну повністю треба валяти і нову робити, каже Зінаїда. – А хто нам робитиме? Нам під 70 років.

А там у мене немає вікон. І тріщини в палець завширшки

– У дворі, оно, каже його кум. – Снаряд отакий-о, - розводить руки, показуючи величину міни. – Валявся в дворі тижня півтора. А потім приїхали і забрали.

– А на тій вулиці, – показує Микола з велосипедом, - снаряд зруйнував будинок. І в сусідів дім рознесений.

– Там уся вулиця рознесена, втручається Зінаїда.

– Там стеля обвалилася, стіни полопалися, балки отак стирчать, нема нічого живого, - продовжує чоловік. – Добре, що хазяйка, Люда, в Італії, у дочки, а в другому будинку жили молоді, ну як жили, охороняли. Якби вони тоді були вдома, їх би просто побили. А так вони на "Хімік" (інший район міста – авт.) пішли жити. От недавно був обстріл – 18 зруйнованих будинків за раз. У Вадіка потрапило в асфальт, кухня згоріла. У других усе погоріло...

От недавно був обстріл – 18 зруйнованих будинків за раз

Микола з велосипедом ще трохи розповідає про те, як кулями йому повибивало вікна і посікло шифер. А потім каже:

– Сьогодні – річниця.

– Моєї сестри, – продовжує Зінаїда.

– Голову їй відірвало, – знову каже Микола.

– Без голови навіть поховали, – гірко кидає цю фразу жінка.

– Вийшло як? Ми приїхали, стоїмо, – розповідає кум. – Мали 40 днів відзначити (знайомому – авт.). І вона каже: я зараз собаці зварю і піду їм допоможу. І тільки поговорили, а вони все стріляють! І як дадуть сюди з міномета! А тут прийшов він (родич – авт.) і каже: "Хрещена, лягай!". Вона лягла. Перший снаряд, другий у городі, а третій – просто в голову їй, і голову відірвало до тулуба, відірвало.

– Наче й не було людини! – каже Зінаїда.

– Ховали, то батюшка ледь не сидячи відспівував, так кулі свистіли, – продовжує кум.

Вони розповідають мені, що думають, про політиків, частково переказують новини російських телеканалів, стверджуючи, що то українські військові стріляють по місцевих...

Питаю, як із побутовими вигодами.

– Світло дали, – каже Микола з велосипедом. – Оце надіємося, що хоч на свята будемо зі світлом. То з водою, то без води.

– Ходімо, я вас проведу, – запрошує у двір Микола в шапці. – Сфотографуєте.

– Оце хоч у дворі прибрали, бо цегла скрізь валялася. Думала, не виживу, при інсулінозалежному діабеті, й отаке, – голос Зінаїди на початку розмови був гучним, зараз у ньому чути істерику. – Кухня розбита. Та все побите! Ми з чоловіком ліпили, як ластівки, собі гніздо, а вони все побили! Та добре, що в дворі, а якби в дім, то нас би вже не було. Вікна ковдрами завішані. Цілу зиму, дєвушка, ми при такій температурі ковдрами вікна завішували. Це добре, що кум пінопластом нам заліпив, то хоч тепло трохи зберегли. А так узагалі б позамерзали.

Це добре, що кум пінопластом вікна заліпив, то хоч тепло трохи зберегли. А так узагалі б позамерзали

Микола в шапці запрошує мене в двір. Біля воріт – собача будка. Поблизу – купа цегли, колись там було якесь господарче приміщення. Просто перед ним – прикрита дошкою дірка від потрапляння снаряду. Дві білі курки і зозулястий півень діловито проходять повз.

Просто перед ним – прикрита дошкою дірка від потрапляння снаряду

Замість вікон у будинку – фанера і пінопласт. Вікна у дощатому коридорчику забиті цупкою плівкою, а замість дверей – капронова гардина. Крізь шифер просвічується небо.

Стіна, до якої притиснувся коридор, ніби пом’ята. В одному місці цегла наче намагається пробратися всередину будинку і сховатися від снігів, дощів та обстрілів.

– Оце дивись, скоро впаде, каже Микола.

Трохи далі надворі – дощатий сарай. Фанера, якою оббиті двері, подзьобана осколками, вікна затягнуті чорною плівкою, а на даху сидить зграйка голубів різних кольорів.

– Я голубів із десяти років розводжу, хвалиться чоловік. – Слабкість у мене така.

Він продовжує показувати ушкодження: забиті пінопластом вікна, сліди від осколків. Звідси добре видно білу мішковину, таку, в яку зазвичай пакують борошно та цукор. Її прибито дошками на даху там, де осколки пошкодили шифер, щоб не затікало.

– Та все одно вода тече, і стеля мокріє, – каже Микола.

Та все одно вода тече, і стеля мокріє

Чоловік запрошує мене в дім. У кімнаті, де живуть вони з дружиною, тепло від натопленої груби. На стелі – дві бурих глиняних плями, шпалери в тому місці відпали. У кімнаті чисто і затишно, обстановка скромна – червоний килим на стіні, бордове укривало на дивані…

На крісло теж кинуто якесь укривальце. І на ньому, переплетені між собою лапами і хвостами, сплять троє котів. Поруч на підлозі лежить великий чорно-білий собака. Видно, що тварин у цьому домі люблять.

Видно, що тварин у цьому домі люблять

Микола продовжує говорити про ушкодження, а потім бере зі столу в пригорщу цукерки і дає мені:

На, зайчик, поминай крьосну.

Я ніяково дякую, виходимо з двору. Ми прощаємося і їдемо геть. А трійця продовжує стояти біля двору і гомоніти.

"ЩО НАМ ПРАВА ЛЮДИНИ? ХТО НАС ПОСЛУХАЄ?"

На околиці міста поблизу багатоповерхових будинків, ближче до поля, розбито крихітні грядки. Між прямокутниками землі – втоптані вузенькі стежки. Буйно зеленіють цибуля та часник, кучеряві кущики петрушки.

На околиці міста поблизу багатоповерхових будинків, ближче до поля, розбито крихітні грядки

На грядках працюють кілька людей. На одній – чоловік із дружиною. Кажу, що журналістка, він відмовляється зі мною говорити, а ось жінка, не випускаючи сапу з рук, вийшла "послухати".

Жінка народилася в Брянську, понад 40 років тому приїхала сюди працювати у дитсадок і залишилася, говорить не спаплюженим суржиком російською мовою.

- Ми ж хочемо пити – п’ємо, хочемо їсти – їмо. А воно ж дихати хоче. Треба йому повітря дати, - пояснює, вказуючи на зелені грядки.

"Та зараз тихіше. А буває так гупає, що земля дрижить, у хаті страшно бути"

Дочка, яка живе в Донецьку, сварить її за такі польові роботи, не тільки через обстріли, а й через те, що батьки мають слабке здоров’я.

– Грядки трохи допомагають. І ще в нас пенсія в обох, то якось виживаємо.

– А чому до дочки не їдете?

– А квартиру куди? Покинути? – каже жінка. – Розігнала нас війна, хто куди. Дочка тут була, поїхала в Донецьк із дитям.

Якусь хвилину жінка бідкається, що через холоди її городик погано росте, а потім додає розпачливо:

– А права людини… Що нам ці права? Хто нас послухає? – розмірковує вона.

– Стріляють?

– Та зараз тихіше. А буває так гупає, що земля дрижить, у хаті страшно бути. А тут узагалі неможливо. Тікаємо, хто куди.

– Родить? – запитую в жінки.

– Якщо рукастий не вирве, та кріт не поїсть, щось і лишиться, протяжно каже жінка.

– Рукастий? – перепитую.

– Люди, сміється жінка. – Трудимося, а хтось із вікна дивиться, не хоче працювати. А ми стараємося. Живий про живе думає. І хоч трохи відволікаємося від цього всього.

Жінка вже збирається йти до чоловіка, бо той махає, мовляв, досить розмовляти. Насамкінець питаю, як звуть.

– Та не треба імені. Хай буде так, каже вона. Її останні слова майже не чути за завиванням вітру.

***

Авдіївка живе від обстрілу до обстрілу. Тут чи не кожен знає з десяток історій про чийсь зруйнований будинок або тих, хто загинув чи навпаки – зміг урятуватися. Причому всі ці випадки доповнюють чиюсь історію життя так, як шлюби чи народження дітей. Часом і людей тут ідентифікують як "тих, які вижили під час обстрілу в минулому жовтні/позаминулому квітні". Здається, тут готові відтворити хроніку кожної найбільшої атаки – до хвилини.

Пам’ять про деталі з часом потьмяніє, але відчуття страху і безпорадності перед війною навряд чи тут забудуть.

Анастасія Федченко, спеціально для Центру інформації про права людини 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: війна АТО Донбас Авдіївка
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини