Тюремна система: як реформувати динозавра
10 лютого 2016 року Мін’юст презентував план реформування Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ), яка входить до сфери його відповідальності. Як справедливо зазначено у презентованій концепції реформування, пенітенціарна система є зразком пострадянської системи місць позбавлення волі. За часи незалежності України та самостійного функціонування ця система не зазнала принципових змін у ідеології організації в‘язничної справи, багато втратила у матеріально-побутовому та фінансовому забезпеченні.
Через тривале знаходження поза увагою суспільства та держави система виконання покарань перетворилась на своєрідний “відстійник” кадрів, які не проявили себе у інших державних органах, не пройшли процедури очищення влади за однойменним законом. Вона не має стійких якісних традицій підготовки персоналу, тенденцій до розвитку професійних кадрів. З 2014 року ДПтСУ не продемонструвало жодної зрозумілої ініціативи щодо реформування (Закон України “Про пробацію” хоча формально діє, але продовжує функціонувати шляхом експериментів) чи оптимізації своєї діяльності (при рекордно низьких показниках наповнення установ виконання покарань ініціатив системної оптимізації штатів та матеріального й ідеологічного переобладнання установ не продемонстровано).
У таких умовах ініціатива Мін’юсту запропонувати системну реформу пенітенціарної служби виглядає доречною та об‘єктивно затребуваною.
З озвучених пріоритетів реформи (спрямування на ресоціалізацію засуджених та запровадження служби пробації, оптимізація управлінської ланки, демілітаризація та оновлення кадрів і мотивації їх діяльності, новий підхід до виробництва і закупівель в пенітенціарній системі) кожен загалом правильний. Можливо, лише питання нівелювання статусу служби як центрального органу виконавчої влади і політика економічного підходу щодо оновлення СІЗО (продаж старих будівель на гарантіях побудови нових) є досить дискусійними, про що вже висловлювалися різні аналітики.
Проте плани реалізації загалом позитивних ініціатив викликають стурбованість.
Так, запропонований акцент на ресоціалізацію ініціатори реформи бачать у демілітаризації служби та підсиленні психологічної роботи із засудженими, проте обґрунтованих даних щодо цього не наводиться. Мілітаризована служба ніколи не буде працювати творчо, це безсумнівно. Але просте зняття форми не означає зняття “скрепів” у головах без побудови нової ідеології роботи і управління системою. Розвиток психологічного напряму є вірним знаком, але не єдиним у ресоціалізаційній концепції діяльності в‘язничної системи.
Мінюст робить значний акцент на запуску системи пробації, але запропонована система аналітичних та організаційних підрозділів, які будуть реалізовувати пробацію, виглядає бюрократичною і “роздутою”. Наведемо громіздкий перелік департаментів, які за планом будуть цей напрям реалізовувати: управління організації діяльності пробації, управління моніторингу ефективності пробації, відділ альтернативних покарань та пробаційного нагляду; відділ аналізу та розвитку пробації; відділ пробаційних програм та соціально- виховної роботи із засудженими; відділ досудових заходів та пенітенціарної пробації; відділ статистики та функціонування баз даних пробації; відділ взаємодії та інформаційного забезпечення пробації. Сам “пробаційний закон” далекий від ідеалу, а на його реалізацію вже очікується черга керівників і чиновників лише у центральному апараті.
Реформатори наголошують на неякісній кадровій ідеології діяльності Державної пенітенціарної служби України, водночас фактично розширюється система навчальних закладів, яка сформувала подібну кадрову систему. Для нової, загалом невеликої, системи пропонується 2 ВНЗ і 3 училища. Так є зараз, отже система пролонгує статус-кво. Для таких рішень потрібно реально оцінювати потреби в підготовці, ефективність існуючої системи вишів. Здається, Мін’юст уже негативно оцінив відомчий потенціал з підготовки кадрів, то чому його утримувати без змін?
Пропонується оновлення організаційних засад виробництва в місцях позбавлення волі, але замість доступу в колонії контрольованого з позицій прав людини підприємництва пропонується утворення нового холдингу разом із пострадянськими відділами виробничої діяльності.
Обґрунтовується скорочення центрального апарату і його регіональних управлінь, проведення переатестації персоналу за зразком поліції. Скорочення пропонується орієнтовно на 30% у центральному апараті, на 45% у регіональних управліннях. Тут слід поставити запитання, яким чином обійти ризики відсутності об‘єктивних даних для оцінки закритої системи і її представників? Це не міліція, негативні показники окремих її персоналій відкрито зафільмовані в youtube чи задокументовані у протоколах, розпорядженнях. Свідчення колишніх засуджених справедливо вважати упередженими, а чимало представників “навколо-тюремної” громадськості десятиліттями співпрацювали з тюремним чиновництвом.
Загалом, багато ідейно вірних ініціатив виглядають такими, що взяті «з повітря».
Також, не згадано питання реформи медичної служби, підпорядкування якої керівництву установ виконання покарань спричиняє перешкоди для медичної допомоги засуджених; не озвучено суперечності функціонування оперативних служб та спецпідрозділів пенітенціарної служби з систематичним поступом до ресоціалізації засуджених та охоронною концепцією динамічної безпеки тощо.
Як висновок, нинішнє кримінально-виконавче законодавство і “концепція” виконання покарань не виконує навіть регулятивно-охоронних завдань, не кажучи про ресоціалізаційні – вони морально застаріли. Причому ці завдання надто складні, щоб їх оновити, вони потребують публічного формування ефективної групи експертів з превалюванням у складі громадських діячів і науковців.
У нинішньому ж вигляді, ми маємо недосконалий план навіть при правильних засадничих ідеях.
Андрій Галай, експерт РПР
