Коли просто закону недостатньо: як зробити звичайну школу інклюзивною

Наприкінці 2015 року Україна ратифікувала статтю 24 Конвенції ООН про права людей з інвалідністю. Того ж року уряд затвердив План дій з реалізації Національної стратегії з прав людини, який охоплював низку заходів про забезпечення вільного доступу до освіти для людей з інвалідністю. Завдяки реалізації частини цих заходів у дітей з інвалідністю з’явилося законне право вчитися не у спеціалізованому закладі, що не сприяло соціалізації і ускладнювало подальше життя в соціумі, а у звичайній школі.  

Наскільки реально цим правом скористатися на практиці і що на сьогодні вдається батькам дітей з інвалідністю, дізнавалася журналістка Центру інформації про права людини.

"Школа це не комфортний соціум. Там бувають дуже різні діти й ситуації. І я вважаю, що це добре",  каже Юлія Аронова, очільниця організації батьків дітей з інвалідністю "Розправлені крила".

У Юлії двоє дітей, вона із сім'єю живе неподалік центра Львова. У 2017 році її донька Діана, що має синдром Дауна, без проблем пішла до першого класу звичайної загальноосвітньої школи. І це "без проблем" відбулося завдяки старанням самої дівчинки, її батьків, готовності адміністрації школи та новому закону про освіту, який затвердив інклюзивну освіту в Україні. Зараз Діана навчається в другому класі.

Юлія Аронова з донькою / фото: Вероніка Рой, Львівський портал

Юлія розповідає, що вони з чоловіком думали про те, куди варто віддавати доньку у загальноосвітню школу чи в спеціалізовану.

"Спеціальна школа зручна для мене як для мами. Я знаю, що донька там перебуватиме з ранку до вечора, вона поїсть, буде у звичному для себе середовищі",  каже жінка.

Проте батьки Діани розуміли, що рано чи пізно дівчинці доведеться вийти із зони комфорту, тому ухвалили рішення на користь звичайної школи. Обрали ту, яка розташована найближче до їхнього дому. Юля називає цю школу радянською в контексті архітектури та надзвичайною з погляду інклюзії.

Аби зробити інклюзивну освіту можливою в Нацстратегії, зокрема, прописали необхідність навчати всіх педагогів за новими стандартами, які передбачають роботу із дітьми з інвалідністю та порушеннями, забезпечення доступності навчальних закладів, перегляд схеми фінансування навчальних закладів і ресурсних центрів. Частково ці пункти почали реалізовувати минулого року, решту планують доробляти у 2019-му та 2020 роках.

Але, на думку Юлій Аронової, найбільша проблема наразі – це нестача фахівців і неготовність сприйняти саму ідею інклюзії.

ЩО ПОТРІБНО, АБИ ЗРОБИТИ ЗВИЧАЙНУ ШКОЛУ ІНКЛЮЗИВНОЮ 

Перше, що мають зробити батьки дитини з особливими освітніми потребами, аби віддати її до звичайної школи, це завчасно попередити адміністрацію обраного закладу. Саме заява батьків чи опікунів дитини є підставою для прийняття її до школи. Адміністрація школи не має права відмовити, навіть якщо раніше інклюзивну освіту в закладі не практикували. Для дитини повинні створити відповідні умови для повноцінного навчання та соціалізації.

Єдина умова – в одному класі не має бути більше трьох дітей з інвалідністю, щоб гарантувати адекватні робочі умови для вчителя та асистента і належну увагу всім учням. Редакція закону від 2017 року обмежувала кількість учнів в інклюзивних класах, їх мало бути не більше 20. Проте у вересні 2018 року цю норму для шкіл скасували.

До адміністрації школи батьки Діани прийшли за рік до того, як їхня донька мала піти в перший клас. Саме тоді в цій школі з’явився й перший учень із синдромом Дауна, тому заяву прийняли без зайвих питань. Батьки потроху почали готувати документи, а Діана – відвідувати адаптаційні заняття.

Врешті 1 вересня 2017 року, за чотири дні до того, як закон про інклюзію ухвалили у Верховній Раді, Діана пішла в перший клас. Крім неї, того року її школа прийняла ще трьох дітей з інвалідністю.

Діана/Фото з архіву Юлії Аронової

Водночас Юлія Аронова розповідає, що до її організації зверталися батьки, яким намагалися відмовити в прийнятті до школи їхньої дитини.

"Стандартна відмовка – “у нас немає досвіду”, або ж намагаються переконати батьків віддати дитину на індивідуальну форму навчання", – каже жінка.

За офіційними даними Міністерства освіти, у 2015/2016 навчальному році в інклюзивних класах України навчалися 2720 учнів. Наступного року ця цифра зросла більше ніж на половину – до 4180 дітей. А у 2018/2019 навчальному році в українських школах навчається вже майже 12 тисяч дітей з інвалідністю.

Проте поки ще є проблеми з інклюзією в дитячих садках та профтехосвіті. До прикладу, закон про дошкільну освіту передбачає, що в інклюзивній групі може бути не більше трьох дітей з інвалідністю, при тому що загальна кількість дітей у групі не може перевищувати 15–20 дітей залежно від віку. Враховуючи переповненість садочків та груп, таку норму дуже важко виконати, а тому діти стикаються з обмеженням їхнього права на дошкільну освіту.

А ЩО З ДОСТУПНІСТЮ ШКІЛЬНИХ БУДІВЕЛЬ?

Актуальною наразі є проблема й з доступністю будівель шкіл, адже в більшості з них відповідно пристосований лише перший поверх. За статистичними даними, у 2016/2017 навчальному році 77% загальноосвітніх навчальних закладів були доступними лише на першому поверсі. Архітектурно безбар’єрними на другому та вищих поверхах були менше одного відсотка шкіл.

Фото: 5-й канал

З осені минулого року набули чинності нові державні будівельні норми (ДНБ), які передбачають доступність будівель садочків і шкіл для людей з інвалідністю. Основна суть цих змін полягає в тому, що під час будівництва та реконструкції садочків і шкіл обов’язково повинні враховувати інклюзивність просторів (коридорів, класів, ресурсні кімнати тощо).

За словами урбаніста Дмитра Макогона, ці оновлення вплинуть здебільшого на будівництво нових та реконструкцію старих шкіл, а це, за його словами, дуже невеликий відсоток.

"Підйомники це однозначно не вихід, бо вони працюють лише один раз під час урочистого відкриття. Зазвичай все ж у шкіл великий простір навколо, принаймні перший поверх можна зробити інклюзивним за допомогою пандусів", – розповідає Дмитро Макогон.

Водночас один із заходів Нацстратегії передбачає, що до 2020 року всі державні та комунальні навчальні заклади мають бути обладнані відповідно до вимог доступності для маломобільних груп, зокрема осіб з інвалідністю з порушеннями зору, слуху та опорно-рухового апарату. Виконувати цей захід має МОН спільно з іншими органами виконавчої влади та місцевими держадміністраціями.

Наприкінці 2018 року Мін’юст оприлюднив звіт, згідно з яким станом на кінець 2018 року на предмет доступності були обстежені школи у восьми областях України, а в кількох закладах уже здійснили відповідні переобладнання. Але школа Діани, на жаль, поки не потрапила до їх числа.

АСИСТЕНТИ-ТЬЮТОРИ: ДЕ ЗНАЙТИ ТА ЯК НАВЧИТИ

"Буває так, що перші місяці здається що все добре, – каже Юлія. – А через кілька місяців говориш із мамою і розумієш, що інклюзії як такої немає. Дитина просто сидить у класі, хоча в неї мала б бути спеціальна програма, адже дитина має вчитися й комунікувати з іншими".

Для того щоб полегшити роботу вчителя в інклюзивних класах, з ним у парі може працювати асистент вчителя або дитини. Якщо перший є помічником саме вчителя й працює з усіма учнями, то асистент дитини працює лише з учнем або учнями з інвалідністю. Асистентів в інклюзивній школі називають тьюторами.

Асистентка працює з дітьми/Фото: Вероніка Рой, Львівський портал

Такого фахівця для своєї доньки Юлія шукала разом з адміністрацією школи. Класна керівниця Діани не мала спеціальної підготовки для роботи в інклюзивних класах. Після того як у класі з'явилися перші учні з інвалідністю, вчителька пройшла відповідне навчання від Навчально-методичного центру освіти Львова.

"Коли ми чи навчально-методичний центр робимо якісь заходи про інклюзивну освіту, на них приходять зазвичай вчителі тих класів, де є інклюзія. Інші сподіваються, що їх це омине", – каже Юлія.

З тим, що фахівців бракує, погоджується Ольга Каліткіна, директорка центру розвитку дітей з аутизмом та особливими освітніми потребами:

"На мій погляд, найкращий вихід із цієї ситуації це реформа у вишах, запровадження нових спеціальностей та напрямів у навчанні, таких як АВА прикладний аналіз поведінки".

За словами Лариси Самсонової, у МОН вже є подібне рішення проблеми з нестачею фахівців. Для вчителів та асистентів, які зараз працюють у школах, мали б провести спеціальні курси на базі місцевих інститутів післядипломної освіти. У 2018 році при них почали створювати Ресурсні центри підтримки інклюзивної освіти, саме вони відстежуватимуть і координуватимуть процес підвищення кваліфікації педагогів.

Крім того, у 2019 році в межах реалізації Нацстратегії МОН має внести зміни до стандарту вищої освіти в частині, що стосується здатності майбутніх учителів навчати учнів з особливими освітніми потребами відповідно до їхніх можливостей. Тобто всі профільні ВНЗ будуть змушені включити пункт про "основи інклюзивного навчання" у свої навчальні плани. В іншому разі – студенти можуть опинитися без дипломів, а університети – втратити ліцензії на відповідні курси.

НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА: ІНКЛЮЗІЮ НЕ СПРИЙМАЮТЬ НАВІТЬ ШКІЛЬНІ ПСИХОЛОГИ

Юля також розповідає, що впровадження інклюзивної освіти виявилося різким для системи освіти. Діана зіткнулася з нестачею підручників і кваліфікованих спеціалістів у школі. Проте, на думку її мами, куди більшою проблемою є неготовність учнів, їхніх батьків, педагогів і чиновників сприймати інших.

Фото: Вероніка Рой, Львівський портал

У школі Юлія зіткнулась із нерозумінням з боку деяких учителів та шкільної психологині, яка мала би відігравати важливу роль в інклюзивних класах. Мати Діани пояснює, що та навідріз не приймала ідеї інклюзії та казала батькам, що Діані буде важко в старших класах через неприйняття з боку підлітків. Утім, сьогодні в школі ця психологиня вже не працює, вона звільнилася за власним бажанням. На жаль, людський фактор може виявлятися сильнішим за норми закону.

"Досі є ті чиновники, які мені три роки тому казали: “Юлю, ніякої інклюзії не буде. Заспокойся і сядь!” Ще є ця установка, що “інваліди повинні залишатися в інтернатах”. І з цим боротися найважче", – каже жінка.

Подолати таке несприйняття дуже важко, адже йдеться про людські цінності. Зараз у школах уже проводять так звані уроки толерантності для учнів та батьків. Проте зміна ціннісних орієнтирів не може бути швидкою та регулюватися навіть ідеальним законодавством.

ЩО ДАЛІ?

Минулого року МОН зробило основний акцент на створенні ресурсних центрів, де є обладнання та фахівці. Вони можуть допомагати як батькам та їхнім дітям з особливими освітніми потребами, так і педагогам – учителям, асистентам та іншим шкільним працівникам. За розрахунками міністерства, у сільській місцевості має бути один такий центр на 7 тисяч учнів, а у містах – на 12 тисяч.

Цього року МОН збирається й надалі активно працювати з ресурсними центрами.

"Ці з люди з такого ж минулого, як і ми. Їх обирали на конкурсних засадах, тепер наше завдання – навчити їх користуватися сучасними методиками оцінки освітніх потреб дітей, працювати з родинами і допомогти закладу потім ці рекомендації реалізувати", – розповідає Лариса Самсонова.

Інформаційно-ресурсні центри мають бути відкритими для дітей віком від двох до 18 років та їхніх родин, незалежно від того, є у дитини інвалідність чи немає. Центри повинні працювати не з діагнозом, а з потребами. До прикладу, у дитини з інвалідністю може не бути ніяких особливих освітніх потреб і навпаки.

Ще одним акцентом у розвитку інклюзивної освіти цього року має стати робота з дитячими садочками як першою сходинкою в освіті та великою мірою в соціалізації. Це, з одного боку, допоможе зробити навчання в школі легшим та ефективнішим, а з іншого – дозволить вибудовувати більш цілісну екосистему з дошкільної, середньої та професійної освіти, яку підтримуватимуть спеціальні ресурсні центри.

"Тільки в лютому минулого року прийняли порядок використання державної субвенції для допомоги людям з особливими освітніми потребами. Протягом двох навчальних років цю субвенцію надавали закладам загальної середньої освіти. Зараз ми працюємо над тим, щоб розподілити цю субвенцію ще й у заклади дошкілля, бо місцеві органи виконавчої влади самі фінансують цю сферу. Крім цього, хочемо цьогоріч виділити кошти й на профтехосвіту", – розповідає Лариса Самсонова.

Розподіл коштів планують зробити більш гнучким. Якщо раніше субвенцію на одну дитину (а цього року це майже 26 тисяч гривень) розподіляли за принципом 35% – на засоби корекції, 65% – на навчально-корекційну складову, то у тепер планах МОН зробити так, аби ці гроші ефективніше працювали, враховуючи потреби конкретної дитини. З цих же грошей доплачують учителям та асистентам за роботу в інклюзивних класах.

БЮРОКРАТІЯ НА ВИЩОМУ РІВНІ ТА "САМОДІЯЛЬНІСТЬ" НА МІСЦЕВОМУ

Поки ж МОН лише добудовує та налагоджує повноцінний механізм інклюзивної освіти. Велика проблема на найвищому рівні – це сильна бюрократія, адже будь-які зміни мають бути затверджені іншими органами влади. Ті ж нові стандарти підготовки фахівців, про які йдеться в Нацстратегії, спочатку треба розробити, узгодити та затвердити. А це вимагає чимало роботи та часу як у законодавчій, так і у виконавчій сферах загалом.

Проблеми виникають також і на нижчому, місцевому, рівні. Саме місцеві органи влади є розподільниками коштів державної субвенції. Через їхню повільну роботу кошти в самі школи можуть прийти із запізненням на декілька місяців або ж використовуватися не дуже ефективно чи банально “розчинитися”.

Велику роль відіграє взаємодія батьків і навчальних закладів з органами місцевого самоврядування.

Юлія Аронова та Лариса Самсонова сходяться на думці, що велика проблема полягає не в законодавстві, а в його імплементації на місцевому рівні, оскільки саме місцеві органи освіти є розпорядниками коштів, які виділяють як державну субвенцію.

"Вінниця в цьому плані унікальне місто. Міські депутати вирішили, що їхні асистенти можуть працювати й на півставки. Хоч у законі це й прописано, а ми зекономимо", – каже Юлія.

І це при тому, що в законі про загальну середню освіту чітко прописана повна ставка для асистента вчителя та дитини.

Якщо проаналізувати закордонний досвід, то саме органи місцевої влади відповідають за інклюзивну освіту. Наприклад, у Німеччині вона цілковито фінансується з бюджетів місцевих органів. Тому запит повинен іти не лише згори, але й знизу через громадський контроль небайдужих людей. Враховуючи реформу децентралізації, саме контроль та співпраця з місцевими органами влади можуть мати потужний результат.

Зрештою для того, щоб інклюзивна форма освіти, яка почала працювати лише півтора року тому, стала звичною, потрібно вкласти чимало часу та зусиль у комунікацію та просвітництво стосовно цієї теми.  

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини