Від заперечення до прийняття: як КСУ дав недієздатним право говорити

Ірина Кушнір

Сьогодні ми можемо спостерігати, як відбувається зміна ставлення Конституційного Суду України до прав людини, зі скрипом, але заржавілий механізм усе ж таки намагається налагодити нормальну механіку розуміння людини як найвищої цінності.

Конституційний Суд України визнав  неконституційним положення Закону України "Про звернення громадян", яке дозволяло не розглядати звернення недієздатних осіб. Недієздатним особам надали право говорити!

Як і вся історія навколо прав недієздатних у цій державі, темна і небажана ні для кого, рішення також мало свій складний шлях, який можна описати цитатою "Try Again. Fail again. Fail better" ("Спробуй ще раз. Помились знову. Але помились краще").

Вперше Уповноважений ВРУ з прав людини Валерія Лутковська звернулася з цим поданням ще у 2014 році. Однак у червні 2014 року доповідач у справі суддя КСУ Сліденко Ігор не побачив неконституційності відповідних положень.

Ухвала про відмову у відкритті провадження обґрунтовувалась наступним чином: "…автор клопотання не вказав на взаємозв'язок оспорюваних норм закону із зазначеними статтями Конституції України. Аргументація суб'єкта права на конституційне подання базується на припущеннях, пов'язаних з інтерпретацією статей 2440 Конституції України та статті 14 Конвенції, а також ухвали та рішень Європейського суду з прав людини. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України припущення не можуть вважатися аргументом у розумінні статей 3971 Закону України "Про Конституційний Суд України" і не можуть бути правовим обґрунтуванням неконституційності правових актів Верховної Ради України чи їх окремих положень (ухвали від 13 квітня 2004 року № 32-у/2004, від 15 листопада 2007 року № 64-у/2007, від 3 березня 2009 року № 15-у/2009)"

КСУ також вказав в ухвалі, що рішення Європейського суду з прав людини не можна вважати достатніми аргументами для визнання неконституційними положень частини 2 статті 8 та другого речення частини четвертої статті 16 закону, оскільки в них не йдеться про порушення конвенції безпосередньо щодо недієздатних фізичних осіб.

Таким чином, КСУ вперше відреагував на подання щодо прав недієздатних на звернення до державних органів. Пройшов час, і 10 листопада 2017 року Омбудсман знову порушила це питання перед КСУ. Подання в цілому концептуально залишається таким самим. Але 11 жовтня цього року вже маємо рішення КСУ про те, що згадані положення Закону "Про звернення громадян" все ж таки є неконституційними. Можна сказати, що ми втратили чотири роки розвитку правової системи в цій сфері, але можна сказати: "Ура! Краще пізно, ніж ніколи". Я оптиміст, тому кажу "ура".

Адже так розвивається система: спочатку дивується, відмовляється сприймати нові тенденції, а згодом погоджується з ними. В принципі, нічого дивного, єдине, що необхідно, – це не розчаровуватись тим, хто отримує відмову, і спробувати ще раз, якщо є впевненість у своїй правоті. Система змінюється, і з часом ті, хто відмовляв і, можливо, говорив, що якісь позиції є нісенітницею, самі говоритимуть про них як про свої.

Повертаємось до цінності самого рішення. Здавалося б, норма і так була мертвою, оскільки органи влади не могли перевірити, від кого надійшла заява, чи дієздатний заявник або заявниця, чи ні.

Так, це правда. Але чи настільки незначним і неефективним для захисту прав недієздатних є це рішення.

Хто з нас замислювався про долю недієздатних осіб, які перебувають у закритих установах, тобто в місцях несвободи? Такі люди взагалі позбавлені спілкування з зовнішнім світом. Лише опікуни і лікарі – ось і все їх оточення. У нас все ще залишається радянське сприйняття недієздатних осіб як недолюдей, чиї права залежать від волі інших. Звичайно, недієздатні бувають різними. Є такі, що дійсно не усвідомлюють значення своїх дій, але є й ті, що самостійно скаржаться на державу в Європейський суд з прав людини і… виграють у держави, яку обслуговує купа юристів.

І от тепер маємо позицію Конституційного Суду України про визнання права недієздатних осіб щонайменше на скаргу про порушення їхніх прав. Це означає, що всі установи закритого типу, в яких тримаються такі особи, не просто мають, а зобов’язані надати можливість реалізувати кожному це право. Іншими словами, у недієздатної особи має бути можливість отримати папір, ручку, можливість написати скаргу і надіслати її поштою. Більше того, у такої особи також виникає право отримати відповідь на цю скаргу і прочитати її самостійно, без допомоги санітарів. Логічно виникає ще одне питання щодо оскарження ненадання відповіді або надання неналежної відповіді на скаргу. І зрозуміло, що такі скарги не мають переглядатись адміністрацією установи, в якій перебуває особа, а відповіді мають вручатися недієздатній особі без перегляду.

Це рішення КСУ також автоматично вимагає вирішення питання спілкування недієздатних осіб з адвокатами, оскільки не всі навіть дієздатні особи можуть розібратись у ситуації і обґрунтовано скласти скаргу на порушення своїх прав і свобод.

Ні, це не просто формальне рішення КСУ, це наступний крок реформування системи нагляду за недієздатними особами. Вони починають говорити, і, я думаю, їм є що сказати!

Проектний менеджер Українського інституту з прав людини Ірина Кушнір

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: Конституційний Суд
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини