“Відповідальність суспільства — не дозволяти сексизм”, — учасники АТО

Одного разу від свого знайомого, який перебував у зоні бойових дій, отримала смс про те, що він скучає і дуже потребує жіночого тепла. Це повідомлення мене здивувало: я завжди була лиш приятелькою спільних друзів. Подумки зробила поправку на війну, намагалася бійця підбадьорити нейтральними словами.

За якийсь час – нові смс – більш настійливі й зі словами на кшталт “я воюю, країну захищаю від ворогів”. Усе ще не йняла віри і, стримуючись від обурення, відправила повідомлення: “Я поважаю те, що ти захищаєш країну, але твої слова мене ображають”. Але після чергової смс типу “тут солдати-герої” і через це “дівчата зобов’язані” я відправила смс-лекцію про сексизм зі словом “отямся”.

Більше подібних смс приятель-боєць не надсилав, здається, навіть спробував перепросити. А не так давно ми випадково зустрілися – я була рада бачити його живим-здоровим. Про той випадок ніхто з нас більше не згадував…

Відсутність мого дозволу зневажливо до мене ставитися стала “пігулкою тверезості” для мого знайомого. Як згодом з’ясувалося, часто саме наше суспільство “толерує” сексизм, насильство в сім’ї, стигматизуючи при цьому ВСІХ військових, мовляв, він же “АТОшник”.

Під час інформаційної кампанії “Війна, яка не відпускає” було виведено з тіні чимало больових точок. Чи не найважливіше, що їх озвучили самі бійці під час нещодавньої зустрічі за участі психотерапевта по роботі з кризами та психологічною травмою у гештальт-підході Назаром Лосюком. Назар також є учасником бойових дій, одружений, має трьох дітей.

Чотиригодинна зустріч із п’ятьма бійцями, які мають досвід двох воєнних кампаній, відбулася “за зачиненими дверима”. За якийсь час учасники готові були говорити відверто, зокрема, про свій військовий досвід і проблеми адаптації в мирному житті. Під час розмови спливла й тема сексизму, звідки в сексизму ноги ростуть і що насправді жінки “винні” бійцям.

Нижче – уривок із інтерв’ю. Усі імена бійців змінені.

Справжній герой і проблема міфологізації

Віктор (тренер із плавання, одружений, має двох дітей):

— Наш батальйон радше належав до добровольчих у тому плані, що більшість із нас пішла на війну усвідомлено, ніхто не ховався від повісток, по суті – хто не відмовився, того й забрали. Ти відчуваєш відповідальність, ти знаєш закон і ти дієш… Я б розділяв на добровольців і не добровольців так: ті, що прийшли самі, а не “привезли” до військкомату. Бо будь-яка людина не може до останнього знати, як вона на війні поводитиметься…

Психолог:

— Є люди, які пішли добровільно, але потім злякалися, усвідомили, що такого не очікували. Є люди, які були мобілізовані, але гідно пройшли випробування війни й вийшли з відчуттям глибокого задоволення.

Значний період адаптації в мирному житті зайнятий якраз ревізією прожитого на війні.  Солдат, який не задоволений у цьому процесі, відчуває провину, сором, злість, також  злість за те, що соромиться. Звісно, може повертатися в суспільство з цими злісними почуттями й спрямовувати свої негативні емоції на близьких та знайомих, адже близькі люди, родина – це найбезпечніше місце для побутового агресора…

У родині сваритися простіше, і там реакція поранення більш глибока. Тому що ти точно знаєш, яке найболючіше місце твого партнера – туди точково б’єш. І це частково є позбавленням негативної реакції, коли біль накопичується й розриває зсередини: що ти не зміг відповідати своїм очікуванням, наприклад, що не став героєм, українським патріотом. Це цілком може бути однією з причин агресивної поведінки у стосунках із близькими.

Журналістка:

— Назаре, ти сказав “герой”. Чи існує, на твою думку, проблема героїзації в суспільстві?

Психолог:

— Якщо уточнити поняття, героїзація – це визнання суспільством твоїх заслуг. Я пригадую наше перше повернення – вхід у Десну. Тисячі людей стояли й чекали на нас. Те, що я побачив, мене неймовірно вразило. Я настільки був неготовий до такої потужної реакції, що мені хотілося плакати й говорити: “Друзі, ми нічого такого не зробили….”

Згодом я зміг визначити свою реакцію на героїзацію так: чим більше визнання моїх заслуг, тим більше усвідомлення доцільності витраченого часу, перенесення випробувань, тим більше в мені упевненості, моя позиція стійкіша – як особистісно, так і в родині.

Віктор:

— Армія відкрила в мені купу різних талантів, нових сфер, де я міг би себе реалізувати, з’явилась упевненість. Інколи я навіть не старався – самі люди все пропонували, бо саме так намагалися виявити увагу до мене. Був такий період, що цієї уваги навіть не хотілося. До слова, це було в першу мою кампанію. У цей період у мене народився син, я ще тоді додому приїхав у формі… Та буквально через два-три місяці, коли я повертався після своєї другої кампанії, так гостро як бійця у формі мене вже не сприймали.

Але я знаю таку категорію солдатів, яких я називаю “я воював”. Зі своїм побратимом, який пройшов пекло Донецького аеропорту, ми думали про таких бійців. І дійшли висновку: хто зміг, той агресію свою залишив “там”. Що мається на увазі? Це вогневий контакт, це перестрілки, це те, що ти зміг “там” відповісти. Побратим каже, що агресію проявляє в мирному житті той, хто не зміг себе реалізувати там, не дав відсіч. Той, хто безпосередньо брав участь у бойових контактах, розуміє по-справжньому, що значить війна. І цей боєць не такий агресивний, як ті,  які щось бачили, щось чули, майже там не були й нічого з ними не трапилося. І тепер вони себе представляють як “я воював”. А той, хто бачив війну на власні очі, так себе не буде позиціонувати.

Психолог:

— Іншими словами, той, хто не реалізувався, схильний себе героїзувати, таким чином спонукати оточуючих до визнання, а значить, задовольняти дефіцит уваги до себе та позбавлятися власних негативних почуттів на кшталт сорому, провини чи злості.

Журналістка:

— Через таких бійців поняття “героїзація” набуло негативного значення…

Психолог:

— Скоріш, це вже не про героїзацію, а міфологізацію, коли людина перетворює себе на  міф…

Сергій (до АТО працював у будівельній сфері, нині – волонтер, допомагає армії, має дружину, двох дітей):

— Ми дуже легко підловили такого “бійця”, розпитуючи деталі: виявилося, номер військової частини не пам’ятає, від аеропорту Донецька був за сто кілометрів…

Пригадую й інший випадок, коли кума мені дзвонила й говорила, що п’яний АТОшник причепився до неї й почав говорити “ти мені должна”. “Ти приїдь поясни великому АТОшнику, хто кому должен”, – говорила кума мені в слухавку. А щоб ви розуміли, вона працює в госпіталі, раз через раз нічні зміни. Але ж ішло тіло таке п’яне, кричало…

Батальйон – це невеличкий соціум

Олександр (юрист, має дівчину):

— Мені здається, тут має значення загальна культура в суспільстві. Те, що певна частина чоловічого населення пішла на війну, сприймалося автоматично як те, що інша частина відмовилася від участі. Герой на фоні інших… Насправді це ж нормальні речі, коли під час війни чоловіки розуміють усе й беруть на себе відповідальність. І ось ці “я воював”, “героїзація”, “міфологізація” з’явилися від браку культури й від тиску очікування суспільства.

Єгор (фельдшер, одружений, має сина):

— Напевно, “я воював” залежить від культури виховання. Різні люди на війну потрапили. Знаєте, там були й волонтери, і бізнесмени, вони повертаються додому, і ніхто з них не скаже “я воював” чи “ви мені всі зобов’язані”. І не висовуються, що вище всіх. Хоча справді заслужено могли б таким бути.

Психолог:

— Військовий підрозділ, наприклад, батальйон – це невеличкий соціум. Тут – випадкова вибірка людей, різних людей, хтось гарний у бою, але поганий у стосунках. Але особливо у 2014-2015 роках бійців наділили “статусом воїнів світла й добра”. Причому зовсім різних людей. Звісно, якщо в мені підлості достатньо, але мені сказали “хлопак – ти просто святий”, я починаю міркувати з позиції, що “мені всі винні”. Чому? Бо в мене такі регалії, які дозволяють просити від суспільства все, що я хочу. Якщо один боєць через скромність промовчить, то той, у кого скромності менше, може поводитися препаскудно й провокувати конфліктні ситуації. Наприклад, підходити до дівчини й говорити: “Слухай, ти мені повинна дати, бо я тебе захищав”. Певно, це світогляд, який він мав і ДО війни. Я би не ідеалізував це й не шукав виправдання в участі у бойових діях…

“Ми, бійці АТО, тепер під лупою…”

Журналістка:

— Дозвольте уточнити: чи Ви визнаєте той факт, що насильство в сім’ях учасників АТО, сексистське ставлення існує, і це не придумали собі знічев’я жінки?

Олексій (юрист, одружений, має трьох дітей):

— Моя точка зору така: насильство, якщо воно було ДО війни, могло загостритися ПІСЛЯ неї. Однак нині до проявів агресії в сім’ї учасників АТО більше уваги, і ці прояви приховуються суспільством. Я впевнений, що агресія в таких чоловіках була раніше, але на цьому фоні вона посилилася.

Віктор:

— До війни було дуже багато випадків насильства, особливо побутового. Дехто навіть не розуміє, що така поведінка – це насильство, думаючи, що все нормально. Але тоді на нього не звертали уваги. А тепер, ми, бійці АТО, під великою лупою. Якщо якимось чином будуть працювати й вирішувати проблеми побутового насильства всередині хоча б такої категорії, як учасники АТО, – це великий плюс. Я вважаю, що це потрібно робити. Бо це група специфічна, і вона буде відрізнятися від інших. Специфічність – хоча б у тому, що така людина буде спиратися постійно на те, що “я воював”. Мовляв, “мені це можна, у мене депресія, я от контужений, мені офіційно дали дозвіл на це…”

Єгор:

— Можливо, раніше ті люди, які певним чином стримувалися, після проходження різних бойових дій більше вже не стримуються. Навіть продовжують боротися. Та якщо там боролися з противником, то тут борються в сім’ї – коли їм щось нав’язують або з ними не погоджуються. Наприклад, на війні були свої-чужі. І тут виходить, що ти відстоюєш свої інтереси. Від цього й агресія, і враження, що ніхто тебе не розуміє, жінка тебе не розуміє, дитина не розуміє, а ти їм хочеш щось довести… Хтось психологічно починає душити близьких, доводить до сліз. Коли ж людина не може психологічно вплинути, тоді показує свою силу не психологічно, а б’є…

Олександр:

— У ситуації насильства в сім’ї визначальним є не тільки чинник війни. Не скільки ситуація війни, у якій опинилася людина, а те, що суспільство дало таку можливість проявляти агресію. Мовляв, “він же воював”, ну гаразд, ми йому трошки більше дозволяємо, ніж “звичайному” дебоширу…

Інформаційна кампанія “Війна, яка не відпускає” покликана вивести з тіні проблему насильства над жінками учасників АТО в  медіапростір та активізувати публічну дискусію за участі експерток жіночих організацій, органів державної влади, психологів, постраждалих від насильства. Кампанія ведеться за підтримки Українського жіночого фонду.

За інформаційною та правовою консультацією слід звертатися за телефонами “гарячої лінії”:

0 800 500 335 – Національна “гаряча лінія” з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації.

0 800 500 225 – Національна дитяча “гаряча лінія”.

068-101-76-83 – Центр допомоги учасникам АТО та членам їхніх родин “Право на здоров’я”.

Ірина Виртосу, спеціально для “Повага”