Віка. “Щастя – це коли не бомблять, і коли у вас є світло, гаряча вода і їжа”

Дата: 11 Лютого 2016 Автор: Кіра Крейдерман , Уляна Устінова
A+ A- Підписатися

Віка – тендітна дівчина, яка мріє про мир. Її історія – дуже дорослої людини, яка вже знає, що значить втратити шанс. І дуже сильної особистості, яка точно знає, що таке щастя. 

Ми продовжуємо публікувати історії людей, які представляють різноманітність єдиної України в рамках рубрики “Разом”.

Я жила сценою, жила тренуваннями – для мене це було життя. Прокинулась, пішла до школи, поїхала на тренування, поспала в автобусі, тому що постійно була втомлена, приїхала додому, зробила домашнє завдання, і настав новий день. Минулого року все відбулося несподівано. Я просто припинила займатися танцями, і постійно собі говорила: “Я поки що не займаюсь, поки що не займаюсь, поки що не займаюсь”. Я розуміла, в той останній рік, якщо я продовжу займатися, то буду затребуваною танцівницею, але шанс втрачено.

Я дуже люблю жителів Сартани за нашу єдність, за те, що ми патріоти Сартани, любимо Сартану. Зараз нас об’єднує те, що ми не хочемо звідси їхати. У нас у всіх гарні будинки, люди все життя дбали про те, щоб собі на старість побудувати будинок, і в багатьох, крім будинку, нічого немає. Коли бомблять твій будинок – це дуже боляче. 

Я поїхала на два тижні, потім зрозуміла, що хочу додому. Повертаюсь додому, сиджу без світла, але я вдома. Мені приємно пити зі своєї чашки й спати зі своєю іграшкою. Щастя – це коли не бомблять, і коли у вас є світло, гаряча вода і їжа, ви можете зустрітись з друзями і планувати хоча б найближчий тиждень.

Не вважаю зрадниками тих, хто виїхав із Сартани. Якщо людині комфортніше переїхати, то це людське життя, і ніхто не має права вирішувати, поїхати людині чи ні. Розлука – це найскладніше, до чого я не можу звикнути. До обстрілів я звикла, а розлука, відчуття, що люди далеко, в різних містах і країнах, – це найболючіше.

Коли в Сартані починаються обстріли, то дзвонять з різних міст і запитують: “Як ви там?”. І коли хтось їде на відпочинок далеко, вони не заспокоюються, поки не додзвоняться нам і не дізнаються, що з нами все добре. Це допомагає, що ми комусь потрібні, ми потрібні родичам, ми потрібні друзям, це допомагає жити, щось робити.

Для мене толерантність – це світ без війни.

Неподалік Сартани є таке місто Черненки, там зараз тривають бойові дії. Туди дуже складно приїхати, потрібні перепустки. Я туди їздила до наших родичів щоліта на два-три дні. Там така природа, як я люблю, – пагорби, річка дуже чиста, можна полазити по каміннях. Село – це магазин і кілька вулиць, і ви вночі просто виходите на прогулянку. Я це місце дуже люблю, там не думаєш, як ти виглядаєш, ти просто почуваєшся спокійно. Це неначе поїздка на море, але в мене там була річка.

Виставка “Разом” створена А. Ленчовською, К. Крейдерман, О. Войтенко, Д. Верстак у співпраці з Будинком Анни Франк (Нідерланди) за фінансового сприяння програми МАТРА у 2011 році. Виставка експонувалася у 17 містах України в 2011-2014 рр.

Фото – Дани Верстак, Яни Коробенко.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter