Взаємна толерантність: віртуальний діалог

1995-го ЮНЕСКО ухвалила Декларацію принципів терпимості. А відтак прийняла рішення відзначати 16-го листопада День толерантності. Слово "толерантність" у Декларації трактується як "повага, прийняття і правильне розуміння культур нашого світу, різних форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності". У тексті декларації йдеться про те, що люди за своєю природою відрізняються за зовнішнім виглядом, положенням у суспільстві, мовою, поведінкою та цінностям і водночас мають право жити у світі, зберігаючи власну індивідуальність.

З дня прийняття декларації минуло більше 20 років, але ми досі стикаємося з проблемою, коли індивідуальність одних людей дратує або вважається неприйнятною іншими. Якщо звернутися до історії, то агресори, екстремісти чи фанатичні клерикали існували у всі часи. Однак, найприкріше те, що неприйняття чужої індивідуальності часто трапляється серед інтелектуальних, добрих та освічених людей.

Однією з найбільш дискримінованих груп у світі загалом та в Україні зокрема є представники ЛГБТ. В Україні їх близько мільйона. Однак, за даними соцопитування видання NB News, більше 80% населення виступають проти прийняття антидискримінаційного законодавства, згідно з яким ЛГБТ мали б ті ж права, що й гетеросексуальні громадяни.

Спеціально до міжнародного Дня толерантності ми підготували інтерв’ю з психологами, правозахисниками, політологами та активістами. От тільки від звичайного інтерв’ю цей матеріал відрізняє те, що запитання тут ставлять не журналісти.

Протягом місяця ми збирали запитання від людей різного статусу, віку і професій, які вважають себе гомофобами. Ми попросили педагогиню, правоохоронця, журналіста, будівельника, студентку, письменницю та пенсіонера запитати про те, що їм заважає погодитися з рівноправністю ЛГБТ в українському суспільстві.

Експеримент видався цікавим і відвертим. Більшість поставлених запитань повторювалися. Таким чином з’ясувалося, що найпроблемнішими сферами для так званої "фокус-групи" були: релігія, культура та традиції, виховання дітей, інституція сім’ї і "пропаганда гомосексуальності". Ми сформували п’ять найпроблемніших тем і адресували запитання представникам ЛГБТ-спільноти та людям, які вважають себе толерантними до ЛГБТ. Вийшов відвертий і живий діалог.

РЕЛІГІЯ

Україна – християнська країна. Навіть попри те, що конституція відділяє церкву від держави, більшість населення цієї країни – християни, і це треба поважати. Відтак, як поєднати вибір більшості українців ідентифікувати себе як людей релігійних, і прозахідну риторику про толерування ЛГБТ? Для чого це робити, якщо багато українців цього не хоче? І оскільки в Біблії сказано про Содом і Гоморру, як люди, які закликають до толерантності, уявляють собі, що одного прекрасного дня українці змиряться з навязуванням нам таких "цінностей"? Як толерувати ЛГБТ і водночас залишатися християнином?

Отар Довженко, журналіст

Релігія – це зв’язок між Богом і людиною, а не країною, тому "християнською" країна бути не може. Є християни. Якщо припустити, що більшість українців є практикуючими християнами та поділяють християнські цінності, тоді для них не буде жодних проблем усередині своєї багатомільйонної релігійної спільноти визнавати обмеження й заборони, що їх диктує ця релігія. Якщо хтось, наприклад, піддається спокусі, матиме осуд із боку інших вірян, покуту, каяття… Логічно, коли питання дотримання правил релігійної спільноти є внутрішньою справою цієї спільноти. Поліція ж не ходить по хатах і не стежить за тим, щоб діти мили руки перед обідом: це відповідальність родини.

Повага до почуттів християн якраз полягатиме в тому, що держава і люди, які не належать до їхньої релігії, не втручатимуться у справи, які стосуються їхнього духовного життя – грішного чи праведного. Правда полягає в тому, що значна частина людей, які ідентифікують себе як християни, насправді практикуючими християнами не є, і грішать навсібіч, і не каються. А церква, неспроможна з цим щось вдіяти, намагається залучити світську владу до приборкання своєї пастви.

Більшість українців навряд чи переймається питаннями, дотичними до ЛГБТ, і саме протести та публічна полеміка роблять це питання таким болючим. Є держави, де ЛГБТ давно не дискриміновані й мають рівні права з усіма іншими громадянами, й рівень реальної, а не декларованої, релігійності в цих країнах не знижується (і є значно вищим за український).

Водночас церква зростає в очах суспільства як осередок любові і прийняття. Про те, як любити ближнього з усіма його недоліками й пропонувати (та, якщо він погоджується, допомагати) йому стати кращим та не грішити, у Біблії сказано набагато більше, ніж про одностатеве кохання. Римо-католицька церква, наприклад, не відкидає й не цькує ЛГБТ, а запрошує їх до своєї спільноти, пропонуючи, глибше зрозумівши й прийнявши християнство, добровільно відмовитись від того, що християни вважають гріхом. Можете порівняти з тим, що чують ЛГБТ від представників українських церков. Подумайте самі: чи заохочує таке ставлення їх, їхніх друзів і рідних відкривати свої серця Христу? Якщо ви християнин, і відчуваєте, що ваше серце озлоблене проти людей, які не поділяють ваші цінності, ви не можете полюбити і прийняти їх, запропонувати їм відкриту долоню, а не стиснений кулак, вам слід більше молитися, сповідатися, шукати миру у своїй душі в розмовах із одновірцями.

КУЛЬТУРА І ТРАДИЦІЇ

Якщо в суспільстві, де я живу, дозволять одностатеві шлюби, як я можу бути впевненим, що це не стане початком для легітимізації інших видів "стосунків", які також є нетрадиційними і непритаманними нашій культурі? Сьогодні нас закликають толерувати гомосексуалів. Як знати, чи не йтиметься завтра про зоофілів чи педофілів?

Андрій Круглашов, політолог

На жаль, саме у традиційних країнах толерують і заохочують педофілію. Зокрема, нещодавно у Ємені померла 8-річна наречена. Та й хто з нас не читав "100 років самотності" Маркеса, там теж є опис такої трагедії. Що ж до одностатевих шлюбів – їх можна укладати лише між дорослими правоздатними людьми. Тому в нетрадиційному, цивілізованому суспільстві не можливо взяти шлюб з дитиною, а тим більше твариною чи комахою, оскільки останні не здатні нести правову відповідальність.

Якщо чоловік думає, що він Наполеон, він – має психічні порушення. Якщо чоловік думає, що він жінка – він нормальний і всі навколо мають вдавати, що це насправді так. Де межа толерування чиїхось фантазій? І чому тих, хто вирішує змінювати стать (ім’я/поведінку/зовнішність) слід вважати адекватними? Які на це причини?

Монро, артистка

Людей, які вважають себе "наполеонами" чи іншими історичними персонажами примусово лікують, лише коли вони загрожують безпеці суспільства. Ви навіть уявити не можете, скільки людей з психічними порушеннями ходить серед нас. Однак Всесвітня організація охорони здоров’я, спираючись на профільні дослідження вирішила виключити трансгендерність зі списку психічних захворювань, так само, як і гомосексуальність. Ви можете погоджуватися або ні, і це ваше право.

Просто варто поставити себе на місце людини, яка народилася не у своєму тілі. Уявити, що ви ненавидите своє тіло кожного разу, дивлячись у дзеркало. Дайте собі відповідь, що робити?

Повірте, відповідь притомної людини – змінювати тіло! Душу змінити не вийде, хіба вбити.

Бувають випадки, коли людина мириться зі своїм тілом, домовляється з собою, розуміючи, що будь-яке хірургічне втручання – це шкода. І живе подвійним життям. Це також нормально. Тому що ніхто не може вирішувати за вас, що робити з собою і зі своїм тілом.

"ГРАНТОЖЕРСТВО"

Чи був би український ЛГБТ-рух таким потужним, якби не гранти? Якби не закордонні програми і гроші на всі ці покази фільмів, марші і райдужні офіси? Чи було б стільки організацій, івентів та семінарів? Чи можна припустити, що міжнародні гранти провокують і породжують розвиток ЛГБТ-руху в цій країні (в 90-их, скажімо, про ЛГБТ ніхто не чув і все було добре). Можливо, "грантоїдська" риторика не така вже й надумана, бо без грошей Заходу ми б не мусили звикати до цінностей, які є чужими для традиційної української культури?

Оксана Покальчук, директорка Amnesty International в Україні

На задане питання варто поглянути з двох сторін: "нормальності" чи "ненормальності" ЛГБТ для нашого суспільства та питання так званого грантожерства.

Щодо ЛГБТ в українському суспільстві: Почнемо з того, що в 90-х про ЛГБТ говорили значно простіше і відвертіше, аніж зараз. Не було релігійної гомофобної риторики, вона виникла у нас за останні 10-15 років, до цього її не існувало у формі, яка нам наразі видається звичною. Як приклад подивіться передачу Табу з Миколою Вереснем (97-98 роки) про легалізацію одностатевих шлюбів, я була здивована наскільки негомофобний і нерелігійний дискурс панував тоді.

Щоб стверджувати, що традиційно, а що ні для української культури, варто вийти за межі усталеної "шароварщини" і почитати про антропологічні історичні дослідження сексуальності в Україні. Наприклад, читати вітчизняних дослідників та дослідниць, таких як Федір Вовк, Володимир Гнатюк, Зенон Кузеля, Іван Франко, або Марія Маєрчик. Виявиться, що для нас гомосексуальність не була чимось неприйнятним чи обурливим, а якраз дискурс агресії до ЛГБТ-людей є новим і навіяним нам. Це як говорити, що "традиційною" українською піснею є "будьте здорові, живіть багато" – її ж усі знають, при чому навіть не поцікавитись хоча б щедрівками та колядками.

Щодо грантожерства: Якби український уряд давав гранти на розбудову нашого громадянського суспільства, ЛГБТ-організації радо би звертались по фінансування поточної операційної діяльності, але ж таких грантів практично нема. Ба більше, їх немає навіть на реформу поліції, яку повністю було профінансовано неукраїнськими коштами. Те саме і з судовою та іншими реформами, які досі тривають. У нашої держави немає коштів на розбудову громадянського суспільства чи соціальних реформ, тому більшість із організацій, а також і сама наша держава шукає фінансової підтримки з-за кордону.

З іншого боку, часто говорять, що не було б активності, якби не кошти. Якщо ви подивитесь на практично будь яку активність будь-якої ЛГБТ організації в Україні, ви побачите, що її діяльність була б неможливою без величезної підтримки волонтерок та волонтерів. Саме ці люди, які проводять активності, кінопокази, фотовиставки чи зустрічі - роблять це безкоштовно. Їм важливою є ідея – протистояння гомофобіі та агресії. Вони робили, роблять і будуть робити цю справу, вони вірять в ідею прав людини і рівності для всіх. Цього року вийшло близько 2000 людей на Київ Прайд, і всі вони вийшли за ідею рівності в українському суспільстві. Таким чином: Загалом, риторика "грантожерства" і "нетрадиційності" ЛГБТ для нас також є новою і вперше нею повіяло в Росії. От тепер ми бачимо чим це закінчилось - закон про іноземних агентів, заборони "пропаганди ЛГБТ", закриття будь-якої активності, яка може критикувати державу чи державну політику та інше. І я задаюсь питанням, невже ми хочемо рухатись у тому ж напрямку?

Я вірю в те, що після Революції гідності та змін, яких зазнало наше суспільство, ми не можемо більше мислити стереотипно і однобоко. Ми мусимо критично оцінювати і перевіряти будь–яку інформацію. Ми маємо розвиватись як суспільство, в якому права людини мають стати ідеєю, до якої ми йдемо крок за кроком.

ІНСТИТУЦІЯ СІМ'Ї

Зараз у багатьох європейських країнах дозволені шлюби між геями. Чи можна такий "шлюб" вважати сім’єю? Якщо так, то хто у таких стосунках виконує роль жінки? Це розподіляється між так званим "пасивом" і "активом"? Як два чоловіки в побуті, в емоційній і сексуальній сферах розподіляють ці ролі?

Зорян Кісь, правозахисник, член правління ГО "Гей-Альянс Україна"

Ми в Україні зараз говоримо не про шлюб, а про цивільне партнерство для одностатевих пар. Це такий собі договір між двома людьми, який регулював би питання спадкування, поділу майна в разі розпаду пари, відвідування одне одного в реанімації тощо.

Цікаво, що відповідно до законодавства я і мій партнер Тимур повинні вважатись сім’єю. Адже за сімейним кодексом "сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки…".

Ми з Тимуром живемо разом майже 5 років, разом ведемо господарство, дбаємо одне про одного, не ділимо кошти на "мої" і "спільні". Однак юридично держава вважає нас чужими одне одному.

Наше суспільство поступово змінюється, і зараз уже важко говорити про чіткий розподіл ролей "жінки" і "чоловіка" навіть у "звичайних" шлюбах. Наприклад, якщо дружина більше заробляє, то в інтересах сім’ї чоловік може взяти декретну відпустку і виконувати всю хатню роботу. Це не робить його "жінкою" і не "принижує" його.

У нашому з Тимуром партнерстві немає чіткого розподілу гендерних ролей, адже ми обоє – чоловіки. Ми любимо разом прибирати, готувати, виконувати хатню роботу. Тимур миє посуд, а я вмію робити дрібний ремонт одягу. Мушу зізнатись, що більше хатніх обов’язків лягає на Тимура, але він все більше працює і все більше заробляє, тому ми працюємо над балансом.

Щодо "актива" і "пасива": нам, геям, дуже часто закидають, що ми, мовляв, "демонструємо своє статеве життя". Я згоден, що ця частина особистого життя має залишатись приватною. Скажу лише в загальному: в дуже багатьох чоловічих одностатевих парах немає чіткого розподілу на "активного" і "пасивного" партнера, бо обоє є "універсалами". Дуже "мужній" і дуже "жіночний" вигляд деяких геїв також може бути "оманливим" - дуже часто це "не відповідає" їхній ролі в сексі, і не визначає їхню "роль у парі". Деякі гей-пари, навпаки, прагнуть відтворити "гетеросексуальну модель" і дуже чітко розподіляються на "чоловіка" і "дружину". Це їхнє право. Причина, мабуть, у відсутності інших рольових моделей, які можна було б копіювати.

Я переконаний, що кожна пара, яка складається з двох дорослих дієздатних людей має сама вирішувати, як їм виглядати, розподіляти обов’язки, робити внесок в розвиток суспільства, якщо вони при цьому не порушують права інших людей. У держави є обов’язок створити можливості для того, щоб такі пари, як ми з Тимуром, могли реалізувати свої права: не свідчити одне проти одного в суді, відвідувати одне одного в реанімації, спадкувати спільне майно, гідно поховати партнера, взяти спільний іпотечний кредит, мати спільне медичне страхування, взяти відпустку для догляду за важкохворим партнером тощо. Зараз ці речі можуть здаватись нам не такими важливими, але мені б хотілось мати достойну старість.

Чи можна допускати, аби одностатеві пари виховували дітей? Згідно з засадами педагогіки діти копіюють поведінкові моделі батьків, хочуть бути схожими на дорослих, яких вони люблять. А також для характеру, який формується, потрібні різні приклади для наслідування: релігія батька і матері в родині. Що трапиться, якщо позбавити дитину цих чинників. Чи не є ідея дозволити ЛГБТ всиновлювати дітей жорстокою і безвідповідальною?

Марія Дем’янчук, психолог, психоаналітик, докторант університету імені Зігмунда Фройда (Відень, Австрія)

Мені згадується жарт про те, що в Україні багато дітей виховуються одностатевими парами: мамою і бабусею. Як будь-який жарт, він в соціально-прийнятний спосіб виражає частину неприглядної реальності – часта відсутність батька. Історично обумовлена відсутність чоловіка не означає, що його функції не виконуються, і дитина не бачить чоловічої моделі поведінки. Окремої дискусії заслуговують поняття "чоловічі функції, чоловічі поведінкові моделі"...

Знову із народного... часто можна почути "жінка з яйцями", "безхребетний чоловік", "жінка з чоловічим характером", "м’ягкотілий". Я веду до того, що стать і гендер – це категорії не ідентичні. Стать, хлопчик чи дівчинка, записують у пологовому. Гендер – це соціальна, суспільна стать, яку можна набути.

Сучасна американська філософиня, представниця постструктуралізма, Юдіт Батлер називає стать насильством над немовлям. Знайомим українцям, дитина яких відвідує садок в Швеції, зробили зауваження, коли батьки обурились, що їхній хлопчик (!) захотів переодягнутися принцесою. "Не заважайте дитині виражатись, виросте і сама зрозуміє хто вона!", – почули спантеличені батьки. Сучасний психоаналітик Єдріен Харріс постулює, що гендер – непередбачуваний. Це процес довжиною в життя. Ця ідея не є новою в психоаналізі, Фройд в одній із своїх перших скандальних робіт "Три есеї з інфантильної сексуальності" доводить, що людина – істота бісексуальна і лиш в процесі виховання певна частина імпульсів витісняється, але ніколи не зникає.

З огляду на мою клінічну практику, в гомосексуальних парах присутні всі ті ж самі поведінкові патерни, розподіл влади і система цінностей, що і в гетеросексуальних сім’ях. У майбутньому те, що ми називаємо класичною нуклеарною сім’єю відійде в історію. Цьому сприяють глобалізація, підвищення рівня освіти жінки, стрімкий розвиток репродуктивної медицини та інші фактори.

Звичайно будь-яка пара, яка хоче адаптувати малюка, має пройти відповідні співбесіди із психологами і педагогами, батьки зобов’язані забезпечити дитині атмосферу, найкращу для її розвитку, і я впевнена, що стать батьків дуже незначно впливає на їхню здатність любити і виховувати дитину.

"ПРОПАГАНДА ГОМОСЕКСУАЛЬНОСТІ"

ЗМІ кишить візуальними кліше, що гомосексуальність – це модно, що геї – талановиті та стильні. Це частково призводить до того, що деякі люди обирають гомосексуальність просто тому, що це модно. А це все-таки не вибір з розряду "репер чи металіст". Хоча парадигму штучно скеровують у такий напрямок, ніби це особистий вибір кожного. Як після цього можна стверджувати, що не існує такого поняття як "пропаганда гомосексуальності", і що наші діти не можуть вирішити стати геями просто тому, що зі сторінок журналів чи екранів ТБ їм "пояснили", що це насправді круто?

Софія Лапіна, громадська активістка

У всі часи у світі існував стабільний відсоток людей гомосексуальної орієнтації 4–5%. Гомосексуальність є вродженою, і набути її настільки ж важко, на скільки змінити колір своїх очей силої думки.

Я не буду наводити десятки прикладів людей з мого оточення, приведу лиш свій. Я виросла в сім’ї генерал-майора та військової медсестри. Я виховувалась в сім’ї, м’яко кажучи, консервативних поглядів. Я маю старшу сестру, яка одружилася, коли мені було 10 років. Доки мені не виповнилось 20, у моєму оточенні не було людей з "нетрадиційною орієнтацією", однак свою бісексуальність я зрозуміла набагато раніше. Я ніколи не захоплювалася літературою, музикою, кіно подібної тематики. І не захоплююся зараз. Більше того, я з впевненістю можу сказати, що чимало геїв та лесбійок, на мій погляд, мають жахливий смак. Але це, як і купа інших речей, не впливає на те, ким я є. Як і не вплинуло колись на мою самоідентифікацію. Саме ідентифікацію, а не вибір, тому що ти це не вибираєш. У першу чергу, я люблю особистість, а не набір фізіологічних ознак: вік, стать, зріст, колір волосся тощо.

Більшості людей здається, що про гомосексуалів кричать на кожному кроці лиш через те, що вони є гомофобами. Це те ж саме, що і моя боязнь собак – йдучи вулицею я помічу з десяток псів, і кожен хоче мене з’їсти, як мені здається. Інша людина, якій до них немає справи, добре, якщо помітить хоч одного.

Висновок, який можна зробити з нашого експерименту радше оптимістичний. Фанатики та екстремісти завжди в меншості, і їхня діяльність завершується на рівні погроз. А добрі розумні люди порозуміються завжди, як би сильно не відрізнялися їхні погляди та сприйняття світу. Це стає зрозуміло з відкритості та зацікавленості, з якими учасники нашого опитування ставили свої запитання, і відвертості та уважності, з якими герої цього матеріалу на них відповідали. Прикметно також те, що жоден автор запитання волів робити це конфіденційно, соромлячись висловлювати гомофобні настрої відкрито. У той час, як прихильник толерантності не мали жодних проблем з тим, аби їхні відповіді були публічними.

Колишній генеральний секретар ООН Кофі Аннан казав: "Необхідно поважати одне одного як особистостей, які самостійно визначають свою самобутність, релігійну і культурну приналежність; як особистостей, які розуміють, що ми можемо цінувати свої особливості, не почуваючи ненависть до особливостей інших". Замість ненавидіти інших, не бійтеся проговорювати питання, яких ви не розумієте, та шукати інформацію. Толерантність здобувається насамперед через діалог.

Емма Антонюк, спеціально для Центру інформації про права людини

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини