Журналістика Третього рейху

Приходу до влади націонал-соціалістів та розв’язання ними кривавої м’ясорубки війни, в якій загинуло більше 50 мільйонів людей, передувало знищення ліберально-демократичної, соціал-демократичної та комуністичної преси в нацистській Німеччині.

Одні журналісти змушені були покинути країну, інші поспішили стати рупорами фашистської пропаганди, треті — намагалися писати між рядками й шукати інформаційні шпаринки в міцно забетонованому медіапросторі.

Значення медіа в період Третього Райху важко переоцінити. Так, станом на 1944 рік загальний тираж усіх німецьких газет становив 25 млн примірників. По свій країні було 16 млн радіоточок. 20 млн глядачів щотижня дивилися документальні фільми (телебачення тоді було в зародковому стані).

"Газета — це спосіб популярної самоосвіти", — проголосив Адольф Гітлер у 1934 році. Це був час зачистки медіапростору, коли через переслідування і заборони, систему державного контролю та експропріації майна найбільш впливові газети вже почали схилятися до "єдино правильної" лінії партії.

Падіння Ваймарської Республіки. Початок кінця

Преса Ваймарської Республіки відображала розмаїтий політичний спектр, багато видань перебували під прямим впливом політичних партій чи їхніх асоціацій. До приходу Гітлера до влади на кінець 1932 року в Німеччині нараховувалося 4700 газет, переважно ліберальних і демократичних поглядів.

Найбільша кількість ЗМІ належала до концерну Альфреда Гугенберга (який невдовзі стане членом першого кабінету Адольфа Гітлера). Поруч із ними існували комуністичні видання — зокрема ті, які належали до медіахолдингу Віллі Мюнценберга (наприклад, Arbeiter-Illustrierte-Zeitung — "Робітнича ілюстрована газета"), були соціал-демократичні (Vorwärts —Вперед) та інші видання.

Разом з тим криза, яка зрештою привела до влади націонал-соціалістів, сильно поляризувала і ЗМІ. Згідно з Версальським договором, компенсація значної частини збитків Першої світової війни лягла на плечі Німеччини. Через виплату репарацій, скорочення армії і втрату колоній німці почувалися ображеними і приниженими. Націонал-соціалісти ж вимагали скасувати Версальський договір, що викликало значну підтримку серед населення.

Високий рівень безробіття, безконтрольна інфляція на фоні світової економічної кризи ще більше підливали оливи у вогонь. У суспільстві ширилися антидемократичні настрої та готовність до насильницьких дій.

30 січня 1933 року президент Пауль фон Гінденбург призначає рейхсканцлером (фактично — прем'єр-міністром) Німеччини лідера Націонал-соціалістичної робітничої партії (NSDAP) Адольфа Гітлера. Це стає відправною точкою для згортання свободи преси.

Через місяць, 27 лютого 1933 року, в будинку Рейхстагу в Берліні спалахнула пожежа. Підпал, нібито вчинений голландським комуністом Марінусом ван дер Люббе, став приводом для підписання президентом Гінденбургом "Розпорядження президента про захист німецької держави і народу".

Заради "збереження громадянської безпеки" було обмежено більшість громадянських прав (у т. ч. і свобода слова), а канцлер отримав додаткові повноваження.

Ці законодавчі зміни дозволили нацистам почати репресії проти своїх політичних опонентів і встановити повний контроль у країні. Почалися масові арешти — за підозрою в підготовці путчу було затримано і відправлено до концентраційних таборів більш ніж 4000 осіб, серед них і лідера німецьких комуністів Ернста Тельмана.

Комуністичні та соціал-демократичні видання заборонили, а їхнє майно націоналізували. Близько 2500 журналістів, видавців і письменників змушені були залишити Німеччину. Однак більша частина співробітників ЗМІ залишилися в країні і поспішили показати свою лояльність до нової влади.

Контроль та управління пресою в нацистській Німеччині

За управління пресою в нацистській Німеччині відповідали три органи: Імперська палата друку, Імперське міністерство народної просвіти і пропаганди та відділ преси Імперського міністерства закордонних справ. Крім того, існувала низка недержавних, партійних органів, що проводили свою політику в галузі преси.

Для журналістів регулярно проходили прес-конференції імперського уряду та розроблялися "інструкції" щодо висвітлення тих чи інших тем. Загалом за весь час ці органи видали близько 100 тисяч директив для преси.

Де-факто контроль над ЗМІ здійснювали три особи — Макс Аман, Йозеф Геббельс і Отто Дітріх.

Аман очолював видавництво NSDAP "Ехер ферлаг", яке після приходу Гітлера до влади стало найбільшим видавництвом у світі. У 1933 році став головою Німецького об'єднання видавців газет і президентом Імперської палати друку. Він відповідав за економічний бік діяльності ЗМІ, а також за відкриття і закриття газет.

Геббельс був райхсміністром народної просвіти і пропаганди та відповідав за Берлін. Він контролював усі сфери культурного життя Німеччини, зосередивши увагу в першу чергу на кіно і радіо як інструментах впливу на маси. Райхсміністр просував серед населення дешеві "народні приймачі", прозвані у народі "глоткою Геббельса".

Дітріх був прес-секретарем націонал-соціалістичної партії та Імперського уряду, статс-секретарем міністерства пропаганди, а в 1938 році змінив Макса Амана на посаді керівника Імперської палати друку. Після початку Другої світової війни Дітріх щодня направляв засобам масової інформації директиви про те, як інтерпретувати події на фронті.

У спірних ситуаціях рішення приймав особисто Гітлер.

З 1934 року вступає в дію закон про редагування газет, що визначав пресу як "державний засіб просвітництва і виховання". Для роботи в якості журналіста необхідно було зареєструватися в Імперської палаті друку. Для включення в список палати журналісту необхідний був один рік професійної підготовки, "політична благонадійність" та арійське походження. Геббельс створив спеціальні суди, які вирішували, чи допускати тих чи інших журналістів до професійної діяльності.

Після прийняття цього закону близько 1300 журналістів втратили роботу.

Після 1933 року можливість отримати інформацію про злочини фашистів різко зменшилася. Можливість перебування в країні іноземних журналістів була обмежена.

Ренесанс націонал-соціалістичної преси

З приходом до влади Адольфа Гітлера починається ренесанс націонал-соціалістичної преси: поява нових видань, збільшення тиражів.

У той час як загальна кількість найменувань газет з 1932 по 1944 роки зменшилася у 5 разів — з 4700 до 977 видань (з них 352 видання належало НСДАП, а 625 перебували в приватній власності), більшість тиражів (21 млн примірників) належала саме націонал-соціалістичним газетам.

З 1927 року Геббельс видає газету Der Angriff ("Атака"), що була задумана як "видання на всі смаки" і мала на першій сторінці девіз: "Хай живуть пригноблені, геть експлуататорів!". Головним бажанням Геббельса було залучення масового читача, і заради цього він намагався писати в популярній манері, відмовившись від будь-якої об'єктивності. Він був переконаний у невибагливості масової свідомості і в пристрасті мас до простих однобоких рішень. Спочатку газета була щотижневою, а з листопада 1940-го стала щоденною. Її тираж до початку війни зріс у 150 разів — з 2 до 300 тисяч примірників.

Другою за значущістю в Німеччині була газета СС Das Schwarze Korps (Чорний корпус), яка розповсюджувалася безкоштовно. Її перший номер вийшов у 1935 році накладом 70 тисяч примірників. До листопада того ж року тираж досяг 200 тисяч, а в 1944 році становив 750 тисяч примірників. "Чорний Корпус" демонстрував досить високий як для авторитарної держави ступінь вільнодумства, виділяючись інтелектуальною зухвалістю, а також самокритичністю по відношенню до націонал-соціалізму. Газета критикувала освічених німців за небажання народжувати дітей для Третього Райху, студентів — за антинацистські натяки на адресу державного керівництва. Газета засуджувала сучасний джаз за "відтворення вихляння стегон на манер гомосексуалістів".

З 1923 року з перервами виходив Der Sturmer (Штурмовик). У ньому друкувалися переважно статті, гасла і карикатури, які розпалювали ненависть до євреїв; публікувалися також матеріали проти католиків, великих капіталістів, комуністів та інших "ворогів Рейху". Це було бульварне видання з вульгарними ілюстраціями. "Дер Штюрмер" друкував уривки з так званих Протоколів сіонських мудреців, додаючи історії про ритуальні вбивства німецьких дітей євреями, історії про німецьких дівчатах, зґвалтованих євреями, тим самим розпалюючи антисемітизм у німецькому суспільстві.

Існування концтаборів у ЗМІ не приховувалося: тут пропаганда йшла на залякування населення. Втім, писали переважно про концентраційні табори виправно-трудового типу, в той час як існування "таборів смерті", метою яких було знищення людей (Треблінка, Собібор), замовчувалося.

Складний вибір

Журналісти інших видань, які не були відверто націонал-соціалістичними, намагалися не критикувати фашистів, віддаючи перевагу описовості та іноді пробуючи писати між рядками.

Наприклад, Das Reich — тижневик, створений Геббельсом для "інтелігентної публіки" — з тиражем у півмільйона екземплярів станом на 1940 рік і 1,4 млн у 1944 році. Тут друкувалися репортажі, нариси на різні теми, огляди книг. Деякі матеріали були написані зарубіжними авторами. Попри те, що кожен номер відкривався передовицями Геббельса, "Дас Райх" демонстрував ту міру лібералізму і відкритості, що перевищувала можливості решти газет. Це приваблювало авторів і забезпечило тривалий успіх газеті. Дисидентів і критиків націонал-соціалізму тут не було, але докладна інформація воєнного часу подавалася в об'єктивному тоні, спиралася на надійні джерела.

Еріх Петер Нойман, один із авторів "Дас Райх", у 1964 році виправдовувався:"Альтернатива для журналістів була спірною: мовчати або писати. Наважившись писати, треба було відмовитися від обурення, протесту, тому що написане ніколи б не надрукували. Можна було тільки вдатися до того, що Ернст Юнгер називав "рабською мовою" — без особливих докорів сумління, тому що нам з нашими інтелігентними читачами доводилося бути рабами, так це було в ті часи".

Протистояти нацистам намагалася Die Frankfurter Zeitung, яка до кінця (закрита в 1943 році) робила спроби зберегти своє обличчя. Разом з тим певна частка поствоєнної критики стосувалася і цього видання. Так, Карл Сілекс, головний редактор DeutshceAllgemeine Zeitung, у своїх спогадах про діяльність журналістів під час Третього Райху писав:

"Як бути з тим, що відомі журналісти чи діячі культури, просто продовжуючи свою діяльність у Третьому Райху, сприяли тому, щоби показати міжнародному співтовариству те, що їхні нові власники нібито є пристойними людьми,… що це ми всією нашою роботою підтримували намагання гітлерівського режиму замаскувати його справжню сутність, його потворність, були його посібниками,… що наша діяльність була спрямована на те, аби приховати від німецького народу, що з ним відбулося насправді?".

Кінець

Після закінчення війни долі ключових представників четвертої влади Третього Райху склалися по-різному — хтось покінчив життя самогубством, хтось постав перед трибуналом, а хтось продовжував жити на свободі і навіть робив реваншистські спроби.

Йозеф Геббельс 1 травня 1945 року попросив отруїти своїх шістьох дітей, а потім і сам вчинив самогубство разом зі своєю дружиною.

Макс Аман 4 травня 1945 року був заарештований американцями. На процесі з денацифікації засуджений до 10 років робочих таборів. Після звільнення в 1953 році проживав у Мюнхені.

Отто Дітріх 18 травня 1945 року був заарештований британськими військами. На процесі Американського військового трибуналу в Нюрнберзі був засуджений до 7 років тюремного ув'язнення, але в 1950 році за рішенням Верховного окупаційного комісара в Німеччині генерала Джона МакКлея звільнений.

Гюнтер д’Алкен, видавець газети "Чорний корпус", після закінчення війни жив у ФРН. На початку 50-х років входив у змовницьку нацистську організацію "Гурток Наумана", яка намагалася очолити неонацистський рух у ФРН і проникнути до органів влади. У 1955 році Берлінський суд із денацифікації присудив йому грошовий штраф у розмірі 60 тис. дойчмарок, позбавив права на пенсію та відібрав на три роки громадянські права.

Юліус Штрайхер, головний редактор антисемітської й антикомуністичної газети "Штурмовик", був страчений за вироком Нюрнберзького трибуналу за антисемітську пропаганду і заклики до геноциду. Він був єдиним із підсудних у Нюрнберзі, якого визнали винним виключно за друковану пропаганду, а не за реальну участь у прийнятті рішень про війну і геноцид.

Під час страти, стоячи під петлею, він кілька разів вигукнув "Хайль Гітлер!". Останній викрик донісся уже з мішка.

Матеріал підготовлений спеціально для MediaSapiens

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Дякуємо, інформація про помилку відправлена
Будь ласка, виберіть текст
Ви вибрали забагато тексту
Мітки: журналіст Німеччина Юліус Штрейхер
x
В чому помилка?
Зв'язатися з нами
Центр інформації про права людини